За крок до сценарію Фукусіми: таємниці окупації ЧАЕС 2022 року та історія тихого опору

24 лютого 2022 року російські війська одним із напрямів наступу на Київ вибрали прохід через Чорнобильську зону. Зайшли з території Білорусі. Просуваючись Рудим лісом, ворожа бронетехніка здіймала куряву радіоактивного пилу.

Захоплення самої ЧАЕС також було у плані кремлівського диктатора Путіна. Військовослужбовці Нацгвардії України, які перебували на території станції, ухвалили рішення скласти зброю та опинилися в полоні. Заручниками став і персонал, який заступив на зміну напередодні, 23 лютого. Для працівників ЧАЕС звичайна 12-годинна зміна перетворилась на понад 600 виснажливих годин роботи в під дулом російських автоматів.

Сергій Плохій, історик, професор, директор Українського інституту Гарвардського університету, у своїй новій книзі Чорнобильська рулетка. Війна в ядерній зоні описав події на ЧАЕС, як персоналу довелось виконували свої обов’язки під постійним тиском та як від їхніх рішень залежала не тільки власна безпека, але й життя людей в Україні та поза її межами.

В ексклюзивному інтерв’ю ведучій Фактів тижня Оксані Соколовій Сергій Плохій розповів про невідомі сторінки окупації ЧАЕС.

Небезпека Чорнобиля-2

– Я б хотіла почати з запитання, яке, як після смаку в мене залишилося, після прочитання книги, не дає мені спокою. Чи дійсно в ці місяці в березні 22-го року ми пройшли на межі фактично в міліметрах від нового Чорнобиля-2?

– Дійсно, так можна сказати. Тому було кілька причин. По-перше, окупація Чорнобильської АЕС, стрес, який додався до працівників, які там були. Абсолютно поведінка російських окупаційних військ, яка ставила під загрозу і власних російських солдат, які копали окопи біля Рудого лісу, і, звичайно, український персонал і Україну в цілому.

Але один конкретний епізод, кілька днів в історії окупації, вона тривала 35-36 днів, був особливо небезпечний. Це тоді, коли в результаті військових дій, мені здається, також частково свідомого саботажу з боку російської окупаційної армії, лінії електропередач, які доставляли електрику на Чорнобильську станцію, яка, звичайно, вже не виробляє електрики, але дуже залежить від неї, коли ці лінії були фактично зруйновані. І була загроза фактично повторення якогось варіанту Фукусіми (аварія на японській Фукусімській АЕС у 2011 році, – Ред.)

Аварія в Японії, де головна причина була у тому, що реактори заглушили, але не було електрики для охолодження. І в Чорнобилі є залишки використаного палива після 2000 року, які потребують охолодження, які потребують електрики. Тобто насоси, які качають воду, потребують електрики. І кілька днів була ситуація, коли дійсно міг би повторитися якийсь варіант Фукусіми, якийсь варіант Чорнобиля 1986 року.

І врятував ситуацію знову такий непоказний тихий героїзм українського персоналу і пару насосів, які виробили ще в Югославії, якої вже немає понад 30 років.

– Ви пишете в книзі, що окупація Чорнобильської станції стала маркером трьох важливих аспектів, визначальних у війні Росії проти України: ядерний шантаж; неспроможність міжнародних організацій; і людський фактор – українська незламність.

Цитата з вашої книги: 22 січня 2022 року видання The New York Times опублікувало статтю свого київського кореспондента Ендрю Крамера, який припустив те, що здавалося неможливим – найкоротший шлях до Києва лежить з півночі через Чорнобильську зону, де сталася найбільша ядерна катастрофа в історії. Чому з вашого погляду росіяни пішли на оцей відвертий ризик іти через ядерний забруднений радіоактивний об’єкт, ядерну зону?

– По-перше, відносно статті Крамера деякі речі дійсно видно звіддаля. Ще в 91-му був такий епізод, коли тодішній радник Горбачова Олександр Яковлєв приїхав до США і мав розмову з держсекретарем США Джеймсом Бейкером. І той йому сказав, а якщо буде війна між Росією і Україною, і Яковлєв здивовано відповів: Яка війна? Бейкер сказав, нормальна війна. Тобто те, що нам дуже важко було уявити, з боку воно виглядало більш очевидним.

І очевидність полягала в тому, що через Чорнобильську зону був найкоротший шлях від білоруського кордону. Висадка десанту в Гостомелі, якби вона вдалася, звичайно, паралізувала центр ухвалення рішень. Але фактично для окупації міста, для окупації території потрібні були набагато більші війська, зокрема танки, артилерія і військові.

І вони якраз рухалися найкоротшим шляхом – через Чорнобильську зону. Це було ознакою того, що росіяни не рахуються ні зі здоров’ям, ні з життям своїх власних вояків.

Окупація ЧАЕС як “геніальний” задум Путіна

– У вас є така прекрасна цитата: Завтра підете в Україну одну хрінь руйнувати, – сказав російський командир молодшому сержанту Микиті Чабіну, 27-річному бійцю підрозділу, розташованому на російсько-українському кордоні. Хрінь виявилася радіоактивною. Тобто, солдати, сержанти, молодший склад абсолютно не розуміли, куди вони йдуть, куди їх ведуть?

– Так, вони не розуміли, вони були абсолютно непідготовлені. Це був “геніальний” задум Путіна, щоб ніхто нічого не знав. І йому до певної міри перед початком повномасштабної війни вдалося обдурити частину української розвідки. В українській пресі була інформація, що російські війська абсолютно не готові психологічно, що вони п’ють, вимінюють свою зброю чи техніку на алкоголь. Це те, що відбувалося також у Чорнобилі, за інформацією українців, які там перебували.

Третина того, що вивозилося із зони як сміття, були порожні пляшки. Так що дійсно ця група, яка захопила Чорнобиль, була не підготовлена. Група захоплення тренувалася на Курській АЕС, яка дуже схожа на Чорнобильську. Але відмінність між Курською і Чорнобильською АЕС полягала в тому, що Чорнобильська вже давно не працювала.

І з обладнанням, яке там було, ні військові росіяни, ні потім представники Росатому, не знали, як поводитися. І це дало велику нагоду для українського персоналу, яке було у заручниках російських військових, їх самих взяти у заручники.

Бо українці знали технологію, українці могли до певної міри шантажувати росіян, говорячи, якщо вони не виконують певні умови, то не покинуть станцію. Тобто відбудеться вибух. Тобто сталася цікава ситуація, де у безвиході Валентин Гейко, який тривалий час був головою української зміни, його підлеглі, його колеги, змогли кардинально перевернути ситуацію із слабкості до ситуації сили.

Змогли відстояти і свою гідність, змогли відстояти безпеку станції і змогли до певної міри маніпулювати росіянами в ситуації, яка здавалася абсолютно безвихідна. Тобто це абсолютно унікальна історія, яка надихала мене, коли я досліджував, і надихає сьогодні.

– У вас дуже багато деталей від людей, які там були. Я хочу спитати, що вас найбільше вразило? Бо там є епізоди, від яких мурашки по шкірі. Що вас зачепило найбільше, коли ви говорили з цими людьми, збирали весь цей матеріал?

– По-перше, я хотів би подякувати українським журналістам. Більша частина цих деталей – їхня робота.

Або є такий проєкт Reckoning Project, де українські журналісти разом з Офісом Генеральної прокуратури збирали свідчення про окупацію і про російські воєнні злочини. Я виконував тут функцію, скоріше, історика, працюючи з матеріалом, який зібрали інші. Епізод, який мене вразив найбільше: одна з працівниць станції Людмила Козак розповідала журналістам про те, що всіх примушували носити білі пов’язки на рукавах.

І вона відмовлялася. Їй сказали, що вночі її можуть не помітити і просто розстріляти. І вона пішла до російського командира і спитала, чи можна замість пов’язки, це також була форма протесту, носити білу шапочку, яка була частиною нормального одягу операторів станції. Він їй дозволив. І вона зі свого шарфу знайшла нитки жовті і сині і вишила тризуб, і так проходила цілу окупацію.

Тобто це форми опору людей, в умовах яких здавалося б цей супротив неможливий, були абсолютно разючими.

– Ви написали таку фразу, що ця окупація сказала дуже багато і про Росію, і про Україну. І дає пояснення, чому Київ не впав за три дні. Це от про людей?

– Ви знаєте, у мене є книжка про Чорнобиль 1986 року. Що я зрозумів, досліджуючи Чорнобиль 2022 року, що не змінився код поведінки росіян між 1986 роком і 2022, хіба що додалося – рівень алкоголізму і грабування всього. Тобто цього не було в Чорнобилі 1986 року. Але все інше, абсолютно неповага до будь-яких правил, неповага до людського життя, до людського здоров’я, до людської гідності. Це все перенеслося і помножилося.

Але я побачив, наскільки змінилися українці. Бо у цих людей, які опинилися на станції, реально не було шансів. Вони були в тилу російської армії. Зв’язок з Києвом був, але Київ їм допомогти не міг. Як поводитися себе? Не було ясно тоді, не є ясно сьогодні.

Що є справжній патріотизм? Чи спробувати захищати станцію і створити можливість, де стається аварія, яка відповідно або знищує, або дуже серйозно контамінує (забруднить) частину України? Чи більш патріотично, скласти зброю і знайти спосіб зберегти станцію? У Чорнобилі в кінці Національна гвардія склала зброю. У Запоріжжі відмовилися і в Запоріжжі чинили супротив.

Що таке лояльність, що таке зрада в тих умовах? Для частини українців зрадою вважалося те, якщо хтось покинув цю станцію і пішов додому замість того, щоб залишатися там.

Ви почали розмову про той човен (У перші місяці повномасштабного вторгнення через Дніпро рибалки на човнах перевезли до ЧАЕС працівників атомної станції. Окупанти висунули вимоги: жодних катерів, човен відкритий, світло не вмикати. Вивезти персонал зі станції дозволили, коли доправили туди повністю нову зміну, – Ред.) – його було дуже важко знайти, бо більшість рибалок, до яких зверталися перед тим, відмовилися вести колаборантів, як вони вважали.

Тобто це абсолютно ситуації, які не прописані ні законодавством, ні протоколами МАГАТЕ. І ці люди ухвалювали рішення самостійно, як справжні патріоти України. Водночас місто Славутич – це наймолодше місто в Україні, але це також останнє радянське і імперське місто, в якому населення багатонаціональне.

І те, як ці люди повелися в безвихідній, безнадійній ситуації, – для мене це мікрокосм цілого українського суспільства. Як воно вистояло, чому воно вистояло? Як люди в Славутичі, територіальна оборона організовувалися, як вони давали бій, як вони відступали в кінці? Славутич – це найбільше радянське місто в Україні, так само як і Енергодар, але воно не є радянське в розумінні 1986 року.

Ми змінилися порівняно з тим, що сталося в 1986 році. Приймання власної ініціативи, повага до правил, повага до людської гідності. Те, чого ми не мали в 1986 році і те, чого росіяни, від слова, зовсім не мають сьогодні.

– Я хочу тут два аспекти зазначити. Перше, стосовно росіян, для контрасту. Наші працівники казали оцим російським хлопцям-солдатам, які копали Рудий ліс, що вони помруть. А вони казали, що це наказ, і це просто шок.

Так, дійсно, вони виконували цей наказ. Але цікавий елемент українського опору, як намагалися тролити росіян. Коли двоє українських інженерів, операторів, проходили повз російського вартового, й один одному сказав: Слухай, у тебе ще є пігулки, які нам видали проти радіації? А той йому відповідає, ні. Ну, й далі діалог, що з нами все. І вони проходять, а цей росіянин стоїть. Звичайно, ніяких пігулок не було.

Людське життя нічого не вартувало для тих командирів, для політиків, які ухвалюють ці рішення.

Робота на виснаження

– Я хочу до іншого аспекту про людей: 12 годин триває зміна оператора на станції. У книзі ви пишете, що вже 144 години безперервно. Яку роль тут на атомній станції може зіграти людська помилка? Після вашої книги Атомний попіл, де ви розбираєте найбільші катастрофи на атомних станціях, у залишилось відчуття, що АЕС – це такі об’єкти, які людина не до кінця і контролює.

– Люди були виснаженні. Тобто уявіть, ось ми сидимо в наших кабінетах, і уявіть, що тут ще двоє людей, і що ми тут працюємо, спимо, їмо. І це день, день, тиждень, наступний тиждень.

І це все під моральним тиском, адже поруч стоять озброєні люди. Щоб кудись пройти, треба мати чи домовленість, чи якусь перепустку. Люди зривалися. І зривалися зокрема на тих самих росіян. А це могло мати дуже серйозні наслідки.

Всі ті епізоди аварій, які я описав у книзі Атомний попіл, вони сталися без всіх цих факторів: без окупації, без тиску. На Запорізькій АЕС бій відбувався на території станції, коли не всі реактори заглушили.

Тобто шанси помилки зростають у 10, 100, можливо в тисячу разів. І один з розділів в книжці називається, здається, українським перекладом Ласка Божа – The God’s Grace. Це слова, які вжила представниця Америки в ООН, коли обговорювали російську атаку на Запорізьку станцію.

Тобто дійсно тільки Божою ласкою до певної міри вдалося уникнути ядерної аварії. І, звичайно, силою волі українського персоналу.

Ядерний шантаж Путіна

– Пане Сергію, а як ви думаєте, рішення заходити на територію Чорнобильської станції: це було примітивне рішення про найкоротший шлях, чи все-таки це був приціл на створення об’єкту ядерного шантажу?

– Я думаю, що це був чисто оперативний план, який запропонували та ухвалили.

Росіяни після захоплення атомної станції зрозуміли переваги її контролю. Перша річ, атомні станції з погляду фізичної охорони, є безпечні об’єкти. Тобто, там є стіни, контрольно-пропускні пункти, є огороджена територія.

По-друге, це дуже небезпечне місце, щоб атакувати дронами, артилерією, або авіацією. Українці не будуть бомбардувати ядерний об’єкт. І на якомусь етапі в Чорнобилі перебувало, залежно від часу, до п’яти генералів.

На ЧАЕС, коли росіяни відходили з Київського фронту, відбувався відпочинок і переформатування. Все починалося досить примітивно, але згодом стало зрозуміло, що це стратегічно важливий об’єкт.

Зараз із Запорізькою АЕС росіяни намагаються робити те саме, що й з Чорнобилем – підключити станцію до російської електромережі. У Чорнобилі вони зрештою під’єднали до білоруської електромережі.

Я знімаю капелюха перед українськими і політиками, і бюрократами, і працівниками, які дотичні до того, що українську електромережу відключили від російської за кілька годин до повномасштабної атаки. Якби цього не сталося, то росіяни могли б відключити електрику і це призвело до того, що труби у наших будинках вибухнули б. Зараз вони намагаються це зробити через атаки на об’єкти інфраструктури.

– Якщо говорити про Запоріжжя, то там це точно продуманий формат створення ядерного шантажу. Вони не використовують ядерну зброю, але використовують ядерний об’єкт, а це дуже близько.

– Безумовно. І в Чорнобилі цей шантаж продовжується. Тобто свідома атака дроном на багатомільярдне укриття четвертого реактора. Я б сказав, що найбільш успішна військова операція Росії – це ядерний шантаж, бо за попередні три роки головна причина, чому Україна не отримувала зброю, не отримувала її вчасно і не отримувала за тими показниками, які були потрібні – це успішний ядерний шантаж з боку Путіна.

– І питання, що з цим робити? Бо на цьому тлі дуже яскрава історія реакції, точніше в відсутності реакції МАГАТЕ. І тут питання, чи взагалі міг якось реагувати пан Гроссі (Рафаель Гроссі, очільник МАГАТЕ), якщо Росія – великий донор МАГАТЕ і як виявилося, один із власних заступників самого Гроссі – колишній представник Росатому. Чи могла взагалі бути ця реакція?

– В моїй книжці Гроссі є до певної міри антигероєм.

Тобто є герої. Я згадував Валентина Гейка, який відіграв дуже важливу роль в мобілізації психологічного супротиву на ЧАЕС. Але він вважав справжніми героями людей, які свідомо пішли в окупацію.

А ось Гроссі – антигерой. Але якщо бути зовсім об’єктивним, то Гроссі також є жертвою обставин. Війна не є в мандаті МАГАТЕ. Навіть те, що МАГАТЕ робить, воно не повинно робити за своїм статутом. Це організація, яка є частиною сітки ООН. І вони, не тільки щодо Чорнобиля, а й щодо будь-якого іншого питання не можуть займати позиції, які суперечать позиції членів цієї організації.

У мене було таке враження, що на ноутбуці МАГАТЕ вони так розлили каву, що літери, щоб надрукувати слово Росія, якось заїдали. Тобто слова Росія взагалі не було.

У 22-му році та й сьогодні світ в цілому, не тільки Україна, не готові, не знають, як реагувати на захоплення ядерних станцій.

Немає серйозної юридичної бази. За певних умов атака на ядерну станцію може бути виправдана міжнародним законодавством. Тобто притягнути Росію в міжнародному суді за ядерний шантаж є великою проблемою, бо ядерне законодавство не працює.

МАГАТЕ залежить й від Росії. Головне завдання МАГАТЕ – це контролювати, щоб країни не отримували ядерну зброю і допомагати розвитку ядерної енергетики. Потрібно нове законодавче підґрунтя і потрібні незалежні організації.

Українці з самого початку пропонували кроки. Оголосити ядерні станції зонами, в яких війна не відбувається, над якими не відбуваються польоти. Далі вже питання, хто буде це утримувати, але принаймні є якась модель, з якою можна почати. Але немає законодавства, немає організації, яка б це робила.

Абсолютно анекдотичний був випадок, коли українські війська почали просуватися до Курської атомної станції. І росіяни говорили ті самі слова, що й Україна в 2022 році: Де МАГАТЕ? Куди вони дивляться? Вони беззубі.

Безпека ядерних станцій не тільки в інтересах України, це також в інтересах самого агресора – Росії.

Україну стримує від бомбардування Курської АЕС не те, що у нас немає засобів це робити. Україна дістає до Волги і далі. Тут у небезпеці всі.

Мають бути наступні кроки, щоб мати якусь світову конвенцію і способи забезпечення безпеки, бо це в інтересах цього світу. Від Китаю до Америки, до Росії, до України, до Південної Кореї.

– Як оцінюєте ідею, яка пролунала у Білому домі, чи то взяти під контроль американською стороною українські АЕС, чи то якимось чином впливати? Це із серії бізнесу чи це із серії безпеки?

– Я думаю, що там і одне, і друге. Але головна складова в цьому коктейлі є абсолютна наївність. Тобто нерозуміння Росії. Росія відкрито заявила, що вона нічого не збирається віддавати. Те, що вона вкрала, завжди було начебто її.

Для Європи – це серйозна загроза. Для Туреччини – це безпекові теми.

Для сучасної Америки президента Трампа, а він намагається на всьому заробити свої чи 10 копійок, чи 10 мільйонів, тут поєднання якогось ведення бізнесу, але також великої політичної наївності.