Анастасія Іванюк: Після вистав люди чекають з нашими фотографіями, щоб ми розписалися

Торік стрічка «Ліки від минулого», де головні ролі зіграли Анастасія Іванюк, Павло Текучев та Максим Девізоров, одразу після виходу потрапила у тренди. У нашій розмові акторка сподівалася, що доля ще зведе її з хлопцями на знімальному майданчику. Нині з Павлом Текучевим вони знімаються у новому серіалі «Дрібне пташеня».

В інтерв’ю Коротко про Анастасія Іванюк розповіла, за що обожнює Девізорова й Текучева, про рідний Театр на Лівому березі Дніпра, в якому грає разом зі своїм коханим, актором Дмитром Соловйовим, про навчання в університеті ім. Карпенка-Карого, чому пішла в психотерапію та бажання бути щасливою.

Дуже щаслива, що є нарешті місце для українських акторів

- Настю, ви розповідали, що мріяли грати саме в Театрі на Лівому березі. Чому саме там?

- Так склалося, що я почала зніматися в кіно, коли навчалася ще на третьому курсі. І у мене був період, що я взагалі не хотіла грати в театрах. Мені здавалося, що це не моє.

Але на зйомках серіалу «Швидка» було дуже багато акторів, які грали саме в Театрі на Лівому березі. Мені було настільки комфортно і цікаво з ними спілкуватися, що я вирішила піти подивитися, що там показують.

Постановки там ставили сучасні режисери. Це було років 6-7 тому, і це було новаторство, тоді мало де давали дорогу молодим режисерам. А от якраз в Театрі на Лівому березі це було.

Щодня після навчання ходила в театр дивитися якусь нову виставу. І просто закохалася в колектив. Думала тоді: хочу грати з цими людьми, хочу бути їхньою колегою, їхньою подругою. Так і сталося.

- Хто тоді був вашим улюбленцем серед акторів в театрі?

- Мені дуже подобалась і подобається Настя Пустовіт. Вона неймовірно професійна акторка. Кожен актор намагається щось для себе почерпнути від колег. Я від Насті взяла дуже багато. Дивлюся на неї і просто в шоці від її величезної відваги на сцені.

Дуже подобається мені Дмитро Олійник, він неймовірний актор що на сцені театру, що в кіно. Працювати разом з ним - максимальне задоволення.

- Як нинішня популярність театрів вплинула на ваше життя? Раніше театральні актори, переважно, були не публічними, їхні прізвища не були в заголовках. Нині ж все змінюється.

- Справді, змінюється. Виходжу після вистави, а нас, акторів, чекають люди. Це неймовірне відчуття. Раніше ти виходив, сідав у машину, їхав додому - і все, ніхто про тебе вже й не згадує.

А сьогодні люди чекають з листочками, з нашими фотографіями, щоб ми розписалися. Це дуже цінно. Я таку любов глядачів до своїх акторів бачила лише, коли була ще дитиною і їздила за кордон. Нарешті це сталося і в українському театрі.

Коли знімаюся в кіно, дуже приємно, коли підходять актори масових сцен, кастинг-директори, художники по костюмах, по гриму і обговорюють наші вистави, розпитують про прем'єри.

Раніше ти був актором якогось там театру, а нині це вже достойне звання, завжди питають, хто в якому театрі працює.

- А зарплатня в театрі змінилася? Багато глядачів - отже, більше коштів, чи це так не працює?

- Насправді це не так працює. Гроші з продажу квитків ідуть не тільки на зарплатню, а й на інші потреби. Наприклад, 21 травня в нашому театрі буде відкриття інклюзивного ліфта. Це наша величезна перемога. Через те, що люди стали до нас частіше ходити, у нас постійні аншлаги, у театру з'явилися кошти на ліфт. Також у нас з’явилося багато спонсорів, бо театр став популярним.

- Якби ви не знімалися в кіно, можна прожити на зарплатню в театрі? В інтерв'ю Аліні Доротюк актор Богдан Буйлук зізнався, що в середньому зарплатня в його театрі - 300 доларів.

- На жаль, неможливо на ці гроші прожити. Якщо ще можна щось недоїсти, зекономити на продуктах, то всі знають, які ціни на квартири у Києві, та й взагалі, напевно, по Україні. Тому кожен театральний актор має якусь додаткову роботу: хтось викладає в університетах, хтось знімається в кіно, щоб відчувати себе комфортно.

У мене це кіно. Слава Богу, зараз у мене є прекрасні ролі, від яких я неймовірно кайфую, нові дуже цікаві проєкти.

Я дуже щаслива, що зараз не тільки театр, а й кіно в розквіті, що є нарешті місце для українських акторів. Раніше, як ми всі знаємо, всі головні ролі були розписані для російських акторів. А зараз вже маємо свій простір, вже українську конкуренцію. Це неймовірно приємно.

Ми з моїм хлопцем спочатку дуже не сподобались одне одному

- На початку повномасштабної війни ви 8 місяців працювали адміністратором у масажному салоні у Львові. Не боїтеся різної роботи?

- Так. Я ніколи не буду сидіти на місці. Якщо хочу жити достойно, мати нормальне життя, то знайду будь-яку шпаринку, куди можна залізти.

Але, звісно, хочеться займатися творчістю, своєю професією, не думаючи про те, що я буду їсти завтра, що, наприклад, матимуть мої майбутні діти. Хочу, щоб і я, і мої діти, і вся моя сім'я були забезпечені, щасливі і пишалися своєю мамою, яка працює за своєю професією. І працює достойно.

- Багато акторів чесно розповідають, що погоджуються грати і в прохідних шаблонних фільмах, бо їм треба за щось жити. З іншого боку, не хочеться, щоб потім за це було соромно. В чому ви не погодитеся грати, навіть якщо не буде грошей?

- Стовідсотково не погоджуся на проєкт, де негативно будуть показані українці. Для мене це табу. Це одразу означає, що ні група, ні режисер, ні продюсери не розуміють, що відбувається в моїй країні.

У мене був приклад. Нещодавно мені надіслали сценарій, це закордонний проєкт, де козаки показані як загарбники і негативні персонажі. Це просто нонсенс. Як можна показувати своїх предків, а отже - і себе саму, адже я українка, в негативному світлі?!

- Ваш хлопець Дмитро Соловйов грає з вами в одному театрі. Багатьох наших акторів звела сцена. Павло Текучев, наприклад, розповідав, що вони з майбутньою дружиною познайомилися в театрі, але спочатку дуже не сподобалися одне одному. Яка ваша історія?

- Ми з Дмитром познайомилися ще на моєму першому проєкті «Швидка», де я грала парамедика. Це був мій дебют в кіно.

Ми також тоді дуже не сподобались одне одному. Я думала: Господи, що це за рудий вискочка (сміється). Мені здавалося, що він відбирає у мене друзів, з якими ми вже потоваришували на майданчику, перебирає на себе увагу в спілкуванні.

А коли прийшла в театр, ми роззнайомилися, почали грати спільні вистави, і все якось закрутилося. Іноді повертаюсь думками в той день, коли ми познайомилися, і якби мені хтось тоді сказав, що через кілька років це буде мій хлопець, не повірила б. Отак доля повернулася.

- Скільки ви разом?

- Я така людина, що не дуже рахую такі дати. Близько двох років.

- То вже Дмитро може й пропозицію скоро зробити?

- Може. Але я не сильно тягнуся до шлюбу. Мені 26, я поки не відчуваю себе готовою до якихось серйозних кроків. Можливо, це поки що. Можливо, я просто дуже зосереджена на професії, мені хочеться побути ще незаміжньою. Хоча, звичайно, між нами сильні почуття, ми маємо спільні плани.

Макс Девізоров приніс у нашу виставу якусь нову енергію

- Про серіал «Ліки від минулого» ви писали, що це був особливий час з особливими людьми. Чим він для вас особливий?

- Це був справді особливий час. По-перше, його знімав режисер Володимир Янощук, з яким я вже працювала в серіалі «Потяг». Ми з ним породнилися ще на тому проєкті. Тому коли зайшли в роботу над «Ліками від минулого», це було наче ідеальне продовження стосунків.

Напевно, все так чудово склалося, що й з Пашею Текучевим, Максом Девізоровим ми давно знайомі. З Пашею ми знімалися у фільмі «Вічник. Сповідь на перевалі духу», який вийде у жовтні цього року. Це дуже красивий історичний проєкт. Ми граємо пару, він все своє життя закоханий у мою героїню.

А з Максом граємо разом в театрі, в нас є багато спільного, і нам не потрібно було витягувати із себе якісь любовні історії. Дуже люблю хлопців. Вони неймовірні і як професіонали, і як люди. Мрію, щоб нас ще не раз звела доля.

- До речі, Максим розповідав, що вдячний колегам з театру, які дуже просили його знову вийти на сцену.

- Ми з ним граємо у виставі «Поїхати не можна залишитися». І мені дуже пощастило, що я була саме в тому складі, коли Макс повернувся, і ми зіграли разом.

Я дуже переживала. Ми з ним зустрілися за декілька днів до вистави, порепетирували. Для мене це була наче прем'єра. Та й вистава в той вечір зажила новим диханням. Макс приніс у неї якусь нову енергію зі своїм новим досвідом. Це було не просто, але цікаво.

- Ви з Дмитром з розумінням ставитеся до сцен кохання на сцені? Немає у вас ревнощів?

- Для мене особисто взагалі немає ніякої проблеми. Я це сприймаю просто як роботу.

А для Діми дуже важливо, щоб я проговорила, розказала, що буде в сценарії. Звичайно, він мені ніколи не скаже, що я тобі забороняю. Але розумію Діму, він хоче знати, що зі мною буде, як мені працюється з партнером. І якщо Дімі комфортно, то комфортно і мені.

- У вас такі кумедні ролики в інстаграмі. Чи запрошують вас вести якісь події? Здається, в ролі ведучої ви б теж були органічною.

- Сподіваюся, в майбутньому, коли напрацюю своє ім'я, стану ще більш пізнаваною, наберуся досвіду, мене запросять щось вести. Мені теж здається, в мене це вийде. Зараз поки що є невеличкий страх, але, думаю, в майбутньому щось таке мені доля підкине.

Мені подобається спілкуватися з людьми і пробувати себе в різних ролях.

Піти до психотерапевта - це одне з найкращих моїх рішень

- Ви закінчили університет Карпенка-Карого. Які ваші спогади про навчання у цьому вузі?

- У мене різні спогади насправді. Бо університет Карпенка-Карого не простий. Як і не просте саме навчання акторській професії. Акторам потрібно працювати з людьми, завжди бути в спілкуванні. А кожна людина різна, кожна людина в певному віці сприймає все по-різному.

Студенткою якісь речі морально, можливо, сприймала гостро, щось могло мене образити, бо тоді чогось не розуміла. А зараз, згадуючи слова свого майстра, думаю: дуже круто, що він це казав. Тільки тепер, на практиці, зрозуміла, що він мав на увазі.

Іноді бувають затиски, й викладач може підійти і сказати «розслабся», взяти тебе за руки, якось потрясти. Дуже важко витримати грань.

Мені дуже подобається, як працюють молоді викладачі. Дивилася короткі ролики в інстаграмі, які викладають мої однокурсники, і вони завжди перепитують, чи комфортно людині, чи можна зробити так і так… Мені подобається, коли є діалог і чесне спілкування.

Дякую Богу, долі і всім своїм викладачам, які зі мною особисто ніколи не перетинали цю межу, ніхто мене ніде не чіпав, де не треба.

- Коли ми домовлялися про час інтерв’ю, ви сказали, що перед тим йдете до психотерапевта. Це наслідки війни? Нещодавно й Анастасія Пустовіт розповіла, що пройшла і психіатра, і психотерапевта, і психіатричну лікарню.

- Я з самого дитинства була дуже ранимою, завжди все сприймала дуже гостро. Але наче якось справлялася, читала багато літератури.

Та коли почалось повномасштабне вторгнення, зрозуміла, що до моїх проблемок додалося ще щось велике і непідйомне, з чим вже не можу впоратися сама.

Була в дуже важкому депресивному стані. Це не депресія, а саме депресивний стан. І це також дуже неприємно і страшно. Це млявість, тривожність. Постійно прокидалася вночі з якимись нав'язливими думками, які не могла прибрати зі своєї голови.

І я пішла до психотерапевта. Це одне з найкращих моїх рішень. Сьогодні фотографувала себе до візиту і після. Туди йшла засмучена, неначе сіра людина, а після вже посміхаюся. Навіть якщо я плакала під час терапії, навіть якщо ми розбирали якісь дуже важкі штуки, після сеансу в мене хтось наче забрав частинку великого каменю, який ношу за собою. Дуже раджу всім ходити до психолога, психотерапевта, якщо маєте потребу.

Так ти розумієш, що ти нормальний, все окей, просто життя зараз дуже складне. Ми всі живемо в страшних умовах. Найгірше, що це все вже здається наче нормальним. Я, наприклад, коли чую звуки, схожі на вибухи, думаю: о, все нормально. Але ж це ненормально! Це наша психіка каже нам «до побачення».

Тому, слава Богу, є людина, яка завжди може мене вислухати, пояснити, що зі мною відбувається, і відправити мене жити це життя далі.

- Про що ваші мрії сьогодні?

- Моя найголовніша мрія - щоб закінчилася війна. Я завжди думаю про незалежність нашої країни. З самого дитинства моє улюблене свято – 24 серпня.

Хочу знову вийти на Майдан Незалежності 24 серпня і знати, що моя країна незалежна, а замість росії - якесь соняшникове поле. Тоді буду дуже щаслива.

Мені просто хочеться бути щасливою людиною. Уявляю себе в майбутньому самодостатньою, класною акторкою, у якої є крута сім'я, яка живе своє найкраще життя, працює в крутих проєктах в найкращому театрі і насолоджується тим, що має.

Головне, щоб все було у всіх добре, щоб всі були живі і здорові. Дуже хочу і мрію, щоб всі мої друзі, які зараз на війні, повернулися додому живими. У мене є однокласник, який воює, я з ним спілкуюся періодично, і він мені каже: «Я так мрію про своє життя, яке було до війни». Хочеться, щоб мрії цих людей збулися, щоб вони повернулися додому.