Ані Лорак фінансує державу, яка нас вбиває: співачка Ангела про артистів-зрадників, утікачів і втому від війни

Співачка Ангела розповіла, чому обрала шлях незалежності, як шоу-бізнес тисне на митців, і чому українська музика має звучати не за квотою, а за якістю.

В інтерв'ю Главреду знаменитість поділилася, що думає про артистів-втікачів, а також зрадників

Ангело, що для вас означає бути незалежним артистом сьогодні в Україні?

Це як іти проти течії. Коли ти незалежний, ти не маєш "дахів", не домовляєшся за ефіри, не вішаєш на себе чужі політичні кольори. Але водночас — ти маєш свободу. А свобода — це найбільша розкіш у нашій професії.

Чи часто вам доводилося відмовлятися від "вигідних" пропозицій?

Дуже часто. Мені не раз пропонували участь у проєктах, які виглядали "перспективно", але з підтекстом: "Треба буде сказати пару слів про…". Я не про це. Я — про музику. І якщо починаєш продавати свій голос — перестаєш бути митцем.

У час війни кожен артист фактично стає публічною фігурою з позицією. Як це впливає на вас?

Це виклик. Люди чекають, що ти скажеш. Що не промовчиш. І я не мовчу. Але я також не граю у політику. Бо політика — це стратегія. А в мене — щирість. Я не для перегонів. Я для людей.

Як ви ставитеся до того, що деякі артисти вже починають вибудовувати політичні кар’єри?

Хтось це робить щиро. Але хтось — просто відчув нову хвилю. І хоче "заплигнути". Проблема не в політиці, а в мотивації. Якщо ти хочеш змінити країну — окей. Якщо хочеш просто ще один майданчик для себе — це вже нечесно.

Ви говорите багато про культуру. Чи бачите ви зміни за останні два роки?

Звісно! Українська культура стала міцнішою. Артисти об’єднуються, народжуються нові імена, з’являється більше проєктів. Але водночас — ще дуже багато поверхневості. Тренди замість змісту. Глянець замість глибини. Я хочу, щоб ми не втрачали зміст.

Ви згадали про ефіри. Зараз в ефірі звучить багато української музики. Але що, на вашу думку, все ще потребує покращення?

Справді, української музики стало більше. Це факт, і це перемога. Але головне питання — якої саме музики? Ми маємо плекати якість, різноманіття, нові голоси. Бо зараз часто крутяться ті самі обличчя, ті самі історії. А Україна — різна. І їй потрібні різні звуки, різні голоси, різні наративи.

Як ви ставитеся до квот, і чи допомогли вони українським артистам?

Квоти — це добрий старт. Вони дали простір. Але тепер важливо, щоб це не стало галочкою. Потрібна підтримка нових митців, які не мають продюсерських центрів чи впливових знайомств. Щоб музика з регіонів і з малих сцен мала шанс пролунати.

Що, на вашу думку, могло б реально посилити культурний фронт?

Мистецькі ініціативи на місцях. Освітні програми, арт-фестивалі, колаборації митців і громад. Якщо діти бачать митців поруч — вони розуміють, що культура — це живе. А не "щось у телевізорі". І ще: підтримка на рівні держави не тільки грантами, а й реальними механізмами розповсюдження — через школи, медіа, онлайн.

Ви засуджуєте артистів зрадників, які так і не змінили свою позицію після початку повномасштабного вторгнення?

Вони— не просто мовчать. Наприклад, Ані Лорак фінансує державу, яка нас вбиває. Ані Лорак спонсорує концерти, де частина прибутку йде на підтримку російської армії. Розумієш? Вона не просто не з нами — вона за тих, хто стріляє в наших. І досі знаходяться люди, які пишуть їй "ти не винна". Та винна. Ми не забудемо. І не пробачимо.

Деякі українські зірки після початку повномасштабної війни втекли за кордон. Що ви про це думаєте?

Мене обурює не сам факт втечі, а те, що вони звідти читають лекції про мир у душі. Друзі, яка мирна душа, коли під Бахмутом пекло? Я поважаю тих, хто за кордоном, але працює на Україну. А ті, хто втік і зробив вигляд, що нічого не сталося — вони просто стерли себе з культурного коду.

Що ви скажете людям, які кажуть "ми втомились від війни"?

А ви думаєте, солдати не втомились? Волонтери, які півтора року ночують у фургоні, не втомились? Мами, які чекають своїх синів, — не втомились? Ми всі втомились. Але ворог не втомився. І ракети не втомились. Тому поки наші не можуть зупинитись — ми теж не маємо на це права.

У вас бувають моменти, коли хочеться просто все кинути?

Звісно. Я теж людина. Але потім мені пише боєць із передової: "Слухав твою пісню в бліндажі — і мені стало легше". І я розумію: я не маю права зупинитись. Бо якщо я маю голос, я мушу ним користуватись. І якщо мій концерт може когось втримати від відчаю — значить, я там, де треба.

Ви говорили про дітей. Наскільки важливо починати з дитинства?

Це ключове. Дитина, яка змалку чує українське, бачить українське, створює українське — виростає громадянином, а не споживачем. Нам треба не просто боротися з чужим впливом, а створювати своє середовище. І починати це — змалку.

Що вас надихає творити зараз, коли навколо стільки болю?

Саме цей біль. Люди, які втрачають, але не здаються. Жінки, які тримають тил. Діти, які малюють Україну в синьо-жовтих кольорах. Я не маю права мовчати. Якщо я можу дати їм емоцію, дати їм пісню, яка підтримає — це мій фронт.

Чого б вам хотілося для української музики через 5 років?

Багатоголосся. Глибини. Щоб ми не боялися тем, не боялися говорити про війну, біль, любов, втрату — по-справжньому. І щоб в кожному місті, селі, на кожному радіо і в кожному TikTok звучало українське — не як тренд, а як норма.