Епоха-війна. Вичерпати невичерпне

Сучасні війни часто розмиті. Навіть коли вдається досягти політичного врегулювання замість простого припинення вогню, конфлікт може бути нерозв’язаний.

Значні територіальні, економічні та політичні поступки в разі поразки можуть викликати обурення і бажання реваншу. Країна може програти, але налаштуватись на повернення вже втраченого.

Такою була позиція Франції, коли 1871 року після французько-прусської війни німці здобули Ельзас і Лотарингію. Під час Фолклендської війни Аргентина заявила, що повертає територію, втрачену півтора століття тому.

Крім того, для переможця загарбана й анексована територія ворога все одно потребує ресурсів для управління та контролю. Якщо населення не приборкати — те, що спочатку здається успіхом, може закінчитися тероризмом і повстанням.

На відміну від стандартних моделей війни, де військові дії мають чіткий старт й умови завершення, сучасні війни часто мають розмиті межі. Вони проходять через етапи, які охоплюють жорсткі бойові зіткнення та відносно спокійні паузи. Візьмімо конфлікт США з Іраком.

1991 року іракські війська зазнали поразки від коаліції на чолі зі США. Це була швидка війна. Але через те, що Штати не окупували країну, війна зберегла життя Саддаму. Його непокора створювала відчуття незавершеної справи.

2003 року, вже за Буша-молодшого, США знову вторглися в Ірак і досягли ще однієї швидкої перемоги. Цього разу режим Саддама було повалено. Та процес його заміни прискорив руйнівне насильство, яке часом наближалося до стану громадянської війни. Частина цієї нестабільності зберігається й досі.

Оскільки громадянські війни та операції проти повстанців ведуться серед населення, цивільні особи несуть головний тягар від військових дій. Ось одна з причин, чому такі війни призводять до тривалого хаосу. Навіть коли агресор вирішує піти, як це зробив СРСР в Афганістані — це не означає, що конфлікт закінчується. Він лише набуває нових форм.

2001 року США мали чіткий план «короткої війни» для повалення «Талібану». Його вони успішно та відносно ефективно реалізували, використовуючи регулярні сили в поєднанні з НАТО. Але чіткої стратегії наступний етап не мав.

Проблеми, з якими зіткнувся Вашингтон, були спричинені не впертим противником, а ендемічним насильством, де загрози були нерегулярні та йшли від громадянського суспільства. Будь-який задовільний результат залежав від недосяжних цілей: появи нормального управління і безпеки для населення. Без зовнішніх сил, які підтримували уряд, «Талібан» зміг повернутися.

Тріумф Ізраїлю 1967 року — приклад швидкої перемоги. Але це також вело до окупації території з дуже ображеним населенням. І створило умови для багатьох воєн. Особливо це відчувалось після нападів «ХАМАСу» 7 жовтня 2023 року.

Відтоді Ізраїль воював у секторі Гази, звідки він вийшов іще 2005-го, та проти «Хезболли» в Лівані, де зазнав невдачі ще 1982 року. Обидві кампанії поєднали наземні операції з ударами по арсеналах зброї, ракетних установках і ворожих командирах. А також спричинили велику кількість жертв серед цивільного населення та руйнування інфраструктури.

І все ж Ліван можна вважати успіхом Ізраїлю, бо «Хезболла» погодилася на припинення вогню. Хоча війна в Газі ще тривала. А ось нетривке припинення вогню в Газі не стало перемогою, оскільки Ізраїль ставив за мету повне знищення «ХАМАСу». Цього йому поки що не вдалось досягти.

У березні, після зриву переговорів, Ізраїль відновив війну, так і не розробивши чітку стратегію для остаточного припинення конфлікту. Незважаючи на виснаження, «ХАМАС» досі існує. Без плану управління сектором Гази чи життєздатної альтернативи він залишається дуже впливовим рухом.

В Африці затяжні конфлікти здаються постійними. Тут найкращий провісник майбутнього насильства — насильство в минулому. По всьому континенту спалахують, а потім вщухають громадянські війни. Вони часто відображають глибокі етнічні та соціальні розбіжності, посилені зовнішніми втручаннями, а також більш грубими формами боротьби за владу.

Основна нестабільність забезпечує постійний конфлікт, у якому зацікавлені окремі особи та групи. Можливо, це відбувається, бо активні бойові дії є прикриттям для торгівлі зброєю, людьми й іншими незаконними товарами.

Нинішня війна в Судані охоплює громадянські протистояння і зміну влади. Один репресивний режим було повалено коаліцією, та згодом це призвело до ще більш жорстокої війни. Також це приваблює зовнішніх акторів, таких як Єгипет і Об’єднані Арабські Емірати. Вони більше стурбовані тим, щоб не дати противникам отримати певну перевагу, ніж припиненням насильства та умовами для відновлення.

Таке правило: якщо припинення вогню й мирні договори і відбуваються, часто вони виявляються короткочасними. Суданські сторони підписали понад 46 мирних договорів із моменту здобуття країною незалежності (а це 1956 рік).

Найчастіше війни ідентифікують, коли є пряме військове зіткнення. Але довоєнне та післявоєнне «кипіння» — частина того ж процесу. Замість окремих подій із початком, серединою та кінцем, війни краще сприймати як результат поганих політичних відносин, які важко врегулювати без насилля.

Головний урок, який США та їхні союзники мають винести зі свого досвіду тривалих воєн — дійсно, таких конфліктів краще уникати. Якщо Штати будуть втягнуті в затяжний конфлікт великих держав, всю економіку країни та суспільство доведеться перевести на воєнні колії. Тоді в разі здобуття чогось схожого на перемогу населення все одно розбите, а держава вичерпує всі ресурси. Навіть резерви.

Крім того, варто врахувати інтенсивність сучасної війни, швидкість виснаження армії та вартість сучасної зброї. Збільшення інвестицій у нове обладнання та боєприпаси все ще може бути недостатнім для тривалих боїв. Штатам і їхнім партнерам варто було заздалегідь закупити запаси, аби залишатися у боротьбі досить довго. І щоб розпочати набагато більш різку, повномасштабну мобілізацію.

І тоді, звичайно, є ризик ядерної війни. У певний момент під час боїв за участю Росії та Китаю знову з’явиться спокуса застосувати ядерну зброю. І вона може виявитися непереборною.

Такий сценарій, імовірно, приведе до раптового завершення тривалої війни традиційними засобами. Сім десятиліть пішло на дебати про ядерну стратегію, але досі немає теорії ядерної перемоги над супротивником, здатним відповісти таким же чином.

Як і звичайні військові стратеги, розробники ядерної зброї зосереджувалися на швидкості та блискуче виконаних початкових ходах із метою знищити ворожі засоби для удару у відповідь. Також важливим вважається знищення його керівництва. Або хоча б спроба викликати тривогу та заплутати ворога, щоб спричинити параліч.

Та всі ці теорії виявилися ненадійними і відверто спекулятивними. Після будь-яких перших ударів варто очікувати ворожого пуску за попередженням. Для нищівного удару у відповідь ворог усе одно може зберегти достатню кількість пускових установок.

На щастя, ці теорії не були перевірені на практиці. Ядерний удар, який не принесе негайної перемоги, а призведе лише до наступних ядерних перестрілок, може не надто затягнутися, але буде гнітючий. Ось чому цей стан було описано як «взаємне гарантоване знищення».

Однією з причин, чому істеблішмент США так захоплено сприйняв ядерну епоху, був її статус альтернативи руйнівним війнам початку ХХ століття. Стратеги чітко розуміли, що боротьба між великими державами може бути довгою, кривавою та дорогою. Однак, як і у випадку з ядерним стримуванням, великим державам тепер знадобиться більш суттєва підготовка до тривалих «звичайних» війн, ніж передбачено в поточних планах.

Навіщо? Хоча б для того, аби гарантувати, що вони не відбудуться. І, як болісно засвідчила війна Росії проти України, великі держави можуть бути втягнуті в тривалі конфлікти, навіть якщо вони безпосередньо не беруть участі в боях. США та їхнім союзникам варто покращити свої оборонно-промислові бази і створити запаси, щоб готуватися до непередбачених обставин у майбутньому.

Концептуальний виклик, який ставить така підготовка, відрізняється від передумов титанічної конфронтації між наддержавами. Хоча перспектива і неприємна, військові стратеги мають так само думати про управління потенційно тривалим конфліктом, як раніше вони працювали над управлінням ядерною ескалацією.

Готуючись до затягування та послаблюючи впевненість будь-якого потенційного агресора в тому, що він має шанси на швидкий успіх, створюється можливість іншого виду стримування. Це коли ворог усвідомить: будь-яка перемога, навіть цілком досяжна, обійдеться неприйнятно високою ціною для його армії, економіки та суспільства.

Війни починаються і завершуються через політику. Рішення про початок збройного конфлікту частіше передбачає короткочасну війну. Але політичне рішення про кінець війни, найімовірніше, відображатиме неминучі втрати та наслідки.

Для будь-якої держави перспектива тривалих чи нескінченних боїв і значної економічної та політичної нестабільності є вагомою причиною думати, перш ніж почати велику війну. Часто вони змушені шукати інші засоби для досягнення бажаних цілей.

Однак це означає й інше. Коли війн неможливо уникнути, їхні військові та політичні цілі мають бути реалістичними і досяжними. Та встановлені таким чином, щоб їх можна було досягти наявними військовими ресурсами.

Чи не найбільш привабливе у застосуванні військової сили — те, що з її допомогою можна швидко й остаточно вичерпати конфлікт. Та на практиці це відбувається вкрай рідко.