Чи потребує впровадження інформаційної стійкості суспільства «міністерства правди»?

У межах Kyiv StratCom Forum 2025 відбулася дискусія «Розбудова інформаційної стійкості: загальносуспільний підхід в Україні». Серед учасників панелі була і я. І я вдячна організаторам Форуму — Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки та Міністерству культури та стратегічних комунікацій — за винесення цього питання на публічне обговорення.

«ДМ» планує опублікувати основні тези, висловлені під час цієї дискусії. Хоча, на мій погляд, розмова була дещо хаотичною, тим не менше вона дозволила наочно проявити кілька важливих проблем.

Перша проблема: на четвертому році повномасштабної війни в нас досі немає загальновизнаного визначення поняття «інформаційної стійкості». Попри досить широке його вживання в публічному просторі та апеляцію до нього. В нас є Стратегія національної безпеки, Стратегія інформаційної безпеки, Концепція забезпечення національної системи стійкості... Про концепцію стійкості НАТО згадала під час дискусії  директорка по Україні Institute for War & Peace Reporting (IWPR) Марина Безкоровайна.

Марина Безкоровайна

У вищезгаданих документах визначено багато понять — від «національної стійкості» до «стратегічних комунікацій» тощо. Але саме «інформаційна стійкість» залишається термінологічно не визначеною.

Водночас в українському публічному просторі існує принаймні два підходи до суті поняття та, відповідно, методів впровадження «інформаційної стійкості». Перший підхід, викладений, наприклад, І.Мельником (Національна академія державного управління при Президентові України) розглядає інформаційну стійкість насамперед як категорію безпекову, яка досягається комплексом механізмів державного управління.

Другий підхід, який був нещодавно озвучений, зокрема, докторкою наук із державного управління та професоркою кафедри глобальної та національної безпеки Київського національного університету імені Тараса Шевченка Реною Марутян, розділяє стійкість держави та стійкість суспільства. «Якщо ми візьмемо стійкість держави, то це йдеться про стійкість інституцій, протидію загрозам національній безпеці. А стійкість суспільства — це в першу чергу національна ідентичність, вміння протидіяти новим викликам і загрозам, довіра до влади, залучення людей до розв’язання суспільних проблем і ще одне, проти чого Росія постійно запускає свої ІПСО, — це єдність, згуртованість суспільства», — пояснила вона під час круглого столу, який відбувся в лютому 2025 року.

Наталія Лигачова

Очевидно, що можуть бути й інші точки зору, гібридні варіанти тощо. Але є принципова різниця в потенційно можливих двох підходах, які проявилися і під час дискусії на Страткомфорумі.

Підхід перший полягає в тому, що ми заводимо інформаційну стійкість, фактично, в систему державного управління, стратегічних комунікацій, де держава через формування та донесення стратегічного наративу впливає на суспільство задля визначених нею цілей. Тобто, суб’єкт — держава, суспільство — об’єкт, мета — забезпечення цілей держави, перш за все національної безпеки та захисту суспільства від усіх видів загроз. Організаційно — державна вертикаль. Взаємодія з громадянським суспільством важлива, але скоріше як із підрядником державного замовлення, а не партнером. Оскільки йдеться при цьому про інформаційну стійкість суспільства (а не лише державних інституцій), то, фактично, це означає легітимізацію створення системи державної пропаганди всередині країни.

Підхід другий — ми розглядаємо інформаційну стійкість як перш за все одну з базових спроможностей самого суспільства. І тоді суспільство — суб’єкт, а не об’єкт, держава — партнер, мета — реалізація здатності передусім самого суспільства протистояти інформаційним, кіберзагрозам. Організаційно — горизонтальні зв’язки між усіма суб’єктами забезпечення та впровадження інформаційної стійкості. В такому розумінні інформаційна стійкість тісно переплітається, зокрема, і з медіаграмотністю та критичним мисленням людей, обов’язково передбачає наявність розгалуженої системи якісних незалежних медіа тощо.

І от саме тут проявляється друга — і можливо, на сьогодні найбільш актуальна проблема. А саме: бажання певних державних інституцій або певних їх представників реалізовувати перший підхід під виглядом другого.

Андрій Заблоцький 

Під час дискусії на Страткомфорумі її модератор, радник на громадських засадах голови МКСК Андрій Заблоцький постійно запитував: чи готові медіа, громадські організації бути партнерами держави у впровадженні інформаційної стійкості? І всі ми — учасники дискусійної панелі, представники західних донорів у залі — відповідали: звісно, готові. Громадські організації завжди готові бути партнером держави у діяльності, яка відповідає інтересам суспільства. Але є нюанс: ми готові взаємодіяти з державою у розвитку медіаграмотності, критичного мислення людей, збереженні та розвитку системи незалежних медіа, зокрема і через прозорі державні конкурси (про можливість проведення їх у рамках Українського культурного фонду згадала під час дискусії директорка ІМІ Оксана Романюк) тощо. Але ми не готові ставати частиною державної пропаганди.

Оксана Романюк

Андрій Заблоцький м’яко провокував: а чи не створимо ми таким чином «міністерство правди»? Державну машину, що «формує державні наративи, які потім транслюються усім державним апаратам і іншими структурами вниз», що може посилити небезпеку авторитаризму, наприклад, при зміні влади? Я відповіла, що, в принципі, в Концепції національної стійкості передбачено існування певного державного органу (процитую тут: «визначення органу державної влади, відповідального за координацію дій у сфері ідентифікації загроз, виявлення вразливостей, оцінювання ризиків національній безпеці та стану відповідних спроможностей, а також формування і ведення їх реєстру»). Але, знову таки, і тут є нюанс: мова в Концепції саме про державне управління.

Проте на нещодавній публічній презентації«Дослідження ринку медіаграмотності 2025», яке провела громадська організація «Інститут свідомого громадянства» (ініціатива «Як не стати овочем») радник на громадських засадах голови МКСК Дмитро Золотухін нівелював усе, що було зроблено до того в цій сфері громадянським суспільством. Як приклад, начебто, неефективності проробленої за більше ніж 15 років роботи Дмитро наводив проблеми з мобілізацією. Хоча зрозуміло кожному неупередженому експерту, що зводити ці проблеми лише до впливу ворожої дезінформації, якому піддається певна частина суспільства — досить велика і маніпулятивна натяжка. Але головним у закидах радника міністра було те, що, мовляв, у наявній системі впровадження медіаграмотності він не бачить держави. А вона має стати основним гравцем, навколо якого об’єднаються і громадські організації, і західні донори. І що лише це та інституалізація нині наявного державного проєкту з медіаграмотності «Фільтр», фінансованого західними донорами, в ДУ «Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки» при МКСК, мовляв, здатні дати результат (який саме — не уточнювалося). Щоправда, в самому Центрі, як було видно на презентації з реакції його керівника Ігоря Солов’я, про такий варіант інституалізації почули вперше. Тож є надія, що це дійсно поки що лише думки або пропозиції радника, а не сформовані плани міністерства.

Інформаційна стійкість суспільства точно не дорівнює ефективному Страткому. Введення державою системи впровадження медіаграмотності та критичного мислення в Стратком буде означати, практично, підміну цієї системи — системою державної пропаганди. І це неприйнятне для демократичної держави, яка прямує до вступу в ЄС.