Навіть у розпал війни ми маємо можливості працювати на майбутнє: документування дитинства під час війни

Тема дитинства неодмінно зʼявляється в історіях про війну. Однак не завжди ці історії розказані з перших вуст — частіше про них ми дізнаємося зі слів дорослого. Збір свідчень дітей, ще й під час війни, накладає чимало обмежень. Водночас ми потрапляємо в пастку, коли роль дітей у наративі війни традиційно звужується до жертв або ж, у певних випадках, героїв. Поза тим, залишається різноманіття досвідів, які діти проживають щодня.

Осягнути їхню складність прагне Музей воєнного дитинства (фейсбук, інстаграм), документуючи історії людей, яким випало дорослішати під час війни. Музей воєнного дитинства як інституція зародився в Боснії за 20 років опісля війни. Тоді його архіву дали початок історії дорослих, які пережили війну дітьми й на момент створення музею вже мали усталене життя та розуміли необхідність такої інституції. Поділившись власними спогадами, ці люди включили в історію війни досвід дітей, а також створили навколо музею спільноту, що стала важливою частиною боснійського суспільства.

У 2018 році музей зібрав команду українських дослідників, які почали документувати свідчення дітей із прифронтових територій на сході України, а вже у 2020 році запрацював як окрема організація.

Хоча ми використовуємо спільну методологію, суттєва різниця полягає у тому, що документування в Україні відбувається під час війни — і у цьому є необхідність. «Якби ми під час війни мали ті знання й ресурси, що ви маєте зараз, наше суспільство було б значно здоровішим через 30 років після завершення війни», — сказала мені якось колега-психологиня під час мого візиту в наш центральний офіс у Сараєві, Боснія. У розпал війни завдяки силам оборони ми маємо можливості працювати, уявляючи наше післявоєнне майбутнє.

Зібрані свідчення — як дорослих, так і дітей — дозволяють говорити про ширші теми, що охоплюють суспільства у війні. Зокрема, про досвід вимушеного переселення, адаптації в нових містах і країнах, пошук власної ідентичності, переживання втрат і розлук тощо. Водночас включення дитячих історій сприятиме формуванню більш інклюзивного наративу війни.

Документування історій дітей має значення не лише для збереження памʼяті на майбутнє, а й сьогодні, аби показати, що їхній досвід важливий і заслуговує на визнання. Нас цікавить, як повсякденне життя дитини змінюється внаслідок війни, адже війна розширює межі колективного досвіду, навіть якщо безпосередньої травми немає. Інтерв’ю може стати для дитини актом нормалізації її переживань, можливістю висловити те, що досі залишалося незапитаним. Це допомагає краще зрозуміти як персональну травму, так і колективні переживання суспільства.

Сьогодні архів музею в Україні налічує близько 600 і 800 предметів, пов’язаних зі спогадами дітей. Значна частина цих історій зібрана за останні два роки. Наразі це найбільший архів історій дитинства під час російсько-української війни з початку 2014 року, який у майбутньому стане історичним джерелом для дослідників з України та світу.

Чутливість до контексту

Однак збирання свідчень дітей, ще й під час війни, накладає чимало обмежень. Головний принцип документування досвіду війни полягає в тому, аби не нашкодити — не піддавати дитину повторній травматизації. Жодна історія не важливіша за психологічну стабільність чи здоров’я дитини чи підлітка. Готуючись до інтерв’ю з дітьми, важливо дослідити їхнє середовище й усвідомлювати, що в таких випадках рішення не записувати інтерв’ю може бути прийнято частіше, ніж із дорослими.

Перш ніж знову почати записувати історії з початку повномасштабного вторгнення, ми зробили паузу майже на рік, дочекавшись, поки потенційні оповідачі й оповідачки стабілізуються на нових місцях проживання та ввійдуть у повторювану рутину.

Постійні зміни й переміщення, пов’язані з війною, створюють непередбачуване середовище. У таких умовах діти докладають значних зусиль, щоб зрозуміти ситуацію та нормалізувати її для себе. Діти потребують структурованості та передбачуваності. Це актуально для всіх, особливо під час війни, але для дітей це критично навіть поза контекстом подій такого масштабу.

Значення дорослих

Коли йдеться про досвід дітей, важливо враховувати ключову роль батьків, опікунів та інших значущих дорослих у створенні відчуття безпеки для дитини. Вони є тією основою, через яку проходить лінія довіри, стабільності або її відсутності. Якщо дорослі не почуваються безпечно, це неминуче впливає на дитину, і цей фактор потрібно брати до уваги. Іноді опікуни не підписують згоду на інтервʼю, навіть якщо дитина дуже хоче поговорити з дослідниками. Ми завжди виходимо з припущення, що дорослі, які опікуються дітьми, діють з найкращих інтересів дитини.

Наприклад, під час однієї з польових поїздок у Краматорськ наш дослідник запланував кілька інтерв’ю з підлітками. Дівчата хотіли поділитися своїм досвідом. Проте на етапі підписання згоди на участь дитини в інтерв’ю кілька сімей відмовилися. Не кожному дорослому комфортно залишати свої приватні дані для нашого архіву, але без цього ми не зможемо використовувати історії в наших публічних проєктах.

З іншого боку, трапляються протилежні ситуації, коли дорослі активно наполягають на участі дитини в інтерв’ю. Вони можуть навіть заохочувати дитину розповісти свою історію. Однак важливо відстежувати, чи це бажання справді йде від дитини, чи лише від дорослого. Наше завдання — не змушувати, а створювати умови для довіри, допомогти дитині спертися на власну історію та відчути її важливість.

Впливи на наратив

Кожна розмова, навіть у неформальному середовищі, впливає на те, як людина далі розповідатиме свою історію. Це особливо стосується дітей, які завжди, навіть у найстійкіших умовах, прагнуть схвалення дорослих. Вони намагатимуться отримати позитивну реакцію від дорослого, з яким розмовляють, або від спільноти, яка їх оточує.

Діти, особливо в критичних ситуаціях, потребують уваги. Однак іноді їх помічають лише тоді, коли вони зробили щось «видатне» — й це створює додаткове навантаження, бо дітям важче розпізнати, коли їхня поведінка починає шкодити їм самим. Був випадок, коли журналіст хотів висвітлити певні аспекти історії дитини й розповідав про те, як вона успішно збирала донати чи досягала інших результатів.

Це, безумовно, важливі й позитивні моменти, але після таких історій у дитини може сформуватися уявлення, що вона отримує схвалення лише завдяки своїй постійній відданій праці. Дитина може продовжувати збирати донати чи виконувати інші подібні завдання, поки не вичерпає свої сили, тому що їй поки що не вистачає навичок розпізнати момент, коли вона починає виснажуватись. Дітям важливо відчувати, що їхній досвід важливий не через якісь вчинки, а сам по собі, а також що в них є можливість залишатися дітьми й не перебирати на себе дорослі ролі.

Піклування про оповідача

Проведення інтерв’ю з дітьми, особливо тими, хто має травматичний досвід, потребує особливого підходу, заснованого на емпатії, чутливості й фаховості. Інтерв’ю може стати для дитини важливим простором для висловлення своїх переживань, якщо воно проводиться делікатно. Це допомагає їй відчути, що її досвід є важливим і заслуговує на увагу. Дослідник сигналізує дитині, що її переживання є нормальними в контексті тих умов, у яких вона опинилася.

Нерідко люди зберігають упередження щодо певних історій, вдаються до порівняння. Нам доводилося чути від відвідувачів на наших виставках, що досвід тих дітей, хто залишився за кордоном, менш важливий або «не є досвідом війни». Ми переконані, що всі діти з України так чи так мають досвід війни — й ті, хто живе в прифронтових містах і селах чи далі на захід, і ті, хто евакуювався в межах України чи за кордон. Навіть якщо зараз дитина перебуває в безпеці, її життя змінилося назавжди саме внаслідок війни. Важливо працювати над тим, щоб розширювати розуміння війни як явища, яке торкається кожного по-своєму. І у цьому музей також бачить свою роль.

Коли ми записуємо інтерв’ю, завжди наголошуємо на добровільності участі. На початку пояснюємо, що на будь-яке запитання можна відмовитися відповідати. Це допомагає дитині відчути контроль над ситуацією. Часто діти користуються цим правом, особливо коли йдеться про чутливі теми, як, наприклад, сімейні стосунки.

Також під час інтерв’ю важливо постійно стежити за невербальними сигналами. Наприклад, зміна швидкості мовлення, втрата зорового контакту чи «скляний погляд» можуть свідчити про те, що дитина поринула у травматичні спогади. У таких випадках варто запропонувати зробити паузу або обережно змінити тему, щоб уникнути подальшого травматичного досвіду.

Один із важливих моментів у роботі з дітьми — це уникати ситуацій, коли дитина може відчувати, що її досвід применшують або порівнюють із чужим. Навіть якщо це сказано без злого умислу, така репліка може викликати у дитини відчуття, що її переживання менш важливі.

Діти можуть демонструвати захисну поведінку, намагаючись показати, що вони вже «пережили» свої травми й почуваються нормально, хоча це не завжди відповідає дійсності. У таких випадках важливо рухатися повільно і не намагатися зруйнувати цей часом крихкий захист.

Документуючи дитячі та підліткові досвіди, ми сигналізуємо: всі ці історії важливі, і ми як дорослі здатні витримати їхню складність, не засуджуючи й не применшуючи їхньої цінності. Завдання дослідника — зберігати нейтральність і стійкість, аби дитина могла вільно висловлюватися.

Не всі діти обов’язково травмовані, однак ситуації бувають різні, і бажано про них дізнатися до інтерв’ю, щоб краще підготуватися. Наші дослідники заздалегідь спілкуються з їхніми батьками чи опікунами, аби уникнути надто чутливих тем.

Потреба у вразливості

Іноді діти чи дорослі під час інтерв’ю самі себе переконують, що вони «незламні», навіть якщо їхні відчуття говорять про вразливість. Важливо, щоб респонденти мали можливість говорити про те, як є насправді, а не лише відтворювати поширений наратив стійкості.

Наприклад, чудова практика пісеньок і руханок для дітей у школах потрібна, щоб навчити їх евакуюватися до укриття. Але поряд із цим потрібен простір, де діти можуть говорити про свої страхи, переживання й отримувати підтримку. Завдання дослідника — створити таку атмосферу, де не потрібно ні з чим боротися або комусь щось доводити. Це допоможе краще розуміти як індивідуальні історії, так і загальний стан суспільства, яке переживає травму.

Робота з дитячим досвідом війни не має бути реакцією на резонансні події та медійний інтерес до війни. Ми, дорослі, повинні документувати ці історії, зберігаючи фокус на добробуті дітей тут і зараз. Це гра вдовгу, в якій мають виграти покоління тих, хто сьогодні з нами говорить і дитинство яких зачепила війна. Такий підхід дає надію, що ми не тільки виживаємо, але й будуємо фундамент для здоровішого майбутнього. Це водночас укріплює нашу стійкість й зараз.

Світлана Осіпчук, програмна директорка Музею воєнного дитинства в Україні