«За жодних обставин не хотів повертатись в армію» — історія сисадміна, який став азовцем

«Чаклун» – технік системного адміністрування групи телекомунікаційних мереж. А якщо простими словами – це сисадмін «Азову». Його службове завдання – обслуговувати комп’ютери, мережі, сервери підрозділу. Редакція ITC розповідає історію курсанта, який обіцяв собі ніколи не повертатися в армію, а тепер служить у 12-й бригаді спеціального призначення «Азов».

З дитинства готували як майбутнього військового

Я народився у родині військового – тато був офіцером радянської армії. Батьки родом із села на Кіровоградщині, але, як родина військового, ми постійно переїжджали. Я народився у Молдові й жив там аж до розпаду СРСР та утворення Придністров’я, тоді ми повернулися в Україну.

З самого дитинства мене та старшого брата готували як майбутніх військових – батько хотів започаткувати династію. У 4 роки я вже стріляв з автомата на полігоні, був крутим хлопцем у дворі, роздавав друзям гільзи.

Мій старший брат вступив у військове училище КВИРТУ ПВО, я, за його прикладом –- у Київський військовий інститут управління та зв’язку, сформований на базі училища.

Якщо у вас є бажання та мотивація, але немає досвіду, в Азові навчать всьому необхідному для подальшої служби. Заповнюй анкету за посиланням.

Життя за розкладом

Наше життя сильно відрізнялось від життя звичайних студентів. Ми не могли покладатися на батьків чи вільно виходити у місто. У військовому училищі швидко вчишся розраховувати лише на себе і побратимів. Це сприяє дорослішанню, а різниця з цивільними студентами дуже відчувається.

Курсантів готували як майбутніх інженерів, акцент робили саме на науковій діяльності, а не військовій службі. Це кардинально відрізняло інститут від інших військових вишів України.
Фактично інститут був «кузнею інженерних кадрів РТВ». Викладачами у інституті працювали академіки, професори та доктори наук. Курсантів активно залучали до наукових розробок та досліджень, їхні дипломні роботи використовувались для вдосконалення існуючого озброєння та розробки принципово нових.

Акцент на навчанні, а не «армійщині» створював свою атмосферу. Навіть одне з жартівливих розшифрувань абревіатури назви інституту містило «напів військового зразка» («ПВО» у перекладі). Більшість офіцерів самі були випускниками інституту, тож дбали про його цінності та традиції.

Жарт тривалістю у життя

До військового училища я був закоханий у дівчину, але після прийняття присяги ми розійшлися. З розбитим сердцем я прожив більше 8 місяців, з дівчатами не спілкувався та не мав бажання знайомитись, тому майже ніколи не ходив у звільнення.

На першому курсі, на день заснування училища, влаштували дискотеку та за традицією запросили дівчат з медичного коледжу. Як і раніше, бажання спілкуватись з дівчатами не було, але дискотека в училищі, як і шикування, була за розкладом.

В той вечір нікого не запрошував та не танцював повільні танці. Лунає заключна мелодія вечора. Побратими почали мене підбурювати запросити одну з дівчат, навіть обрали яку саме, як то кажуть брали на «слабо».

Підійшов. Запросив. Дівчина відмовила, але ми почали спілкуватися, і я провів її до тролейбусної зупинки та взяв у неї номер телефону, який вона олівцем записала у військовий квиток.

Коли повернувся в казарму, хлопці дивились на мене квадратними очима. Кажуть «ми думали над тобою пожартувати – вона до тебе „відшила“ шістьох та ми хотіли щоб ти став наступним, а ти впав їй на вуха ще й потім кудись з нею пішов».

Вирішив, що ніколи не повернуся в армію за жодних обставин

Я навчався в Інституті у 90-х роках, в період розпаду Радянського Союзу та значних скорочень української армії. За європейським зразком, планувалось вивести усі військові інститути з великих міст, скоротити чисельність війська з 1.3 мільйона до 300 тисяч. Техніка та озброєння знищувались чи передавались у треті країни.

Скорочення торкнулись і нашого училища. Його об’єднали з училищем зв’язку та утворили інститут. Наступним кроком повністю розформували, а курсантів перевели на територію колишнього училища зв’язку.

Подібні події в країні та інституті впливали на чинних та майбутніх військових – панував настрій непотрібності.

Одночасно з цим в інституті змінили керівництво, яке відкинуло цінності та традиції училища та замість виховання «інженерів – еліти радіотехнічних військ» впроваджували «воєнщину» у самому негативному її сенсі.

У січні, вже на п’ятому курсі, моя дружина з сином потрапили у лікарню з інфекцією. Сталося так, що сина треба було виписати, а дружину ще на добу лишити на стаціонарі. Мені треба було забрати малого з лікарні і добу з ним посидіти.

Я підійшов до начальника курсу, попросив відпустити мене. Мені відмовили.

Це стало тригером. Я зрозумів, що людина, яка має над тобою владу просто через зірочки на погонах, може зруйнувати твоє життя через поганий настрій. Саме в той момент я зрозумів, що таке ставлення суперечить моїй сутності, і я не хочу бути частиною цього. Написав рапорт на звільнення з інституту, віддав його начальнику курсу та поїхав у лікарню за сином.

Потім була гауптвахта, розмови з начальниками всіх рівнів, сльози матері. Курсант, який вирішив залишити інститут за два місяці до захисту диплома магістра, був екстраординарною подією.

В той момент я твердо вирішив, що ніколи за жодних обставин не повернуся в армію.

Я зрозумів, що є проблема з сисадмінами

Після звільнення почав шукати роботу, але без досвіду це було нелегко. Мені пощастило, і я через агенцію знайшов роботу з непоганою зарплатою: невелика фірма на 8-10 комп’ютерів та сервер. Головним плюсом роботи була необхідність їздити по всій Україні у відрядження і проводити навчання клієнтів компанії роботі зі спеціалізованим ПЗ. За рік побував у понад 100 містах.

Потім була робота в УкрНет адміністратором серверів. Це перша відповідальна та складніша робота – адже сервери проєкту мали працювати цілодобово та без перерв.

Вже після цього, у 2003 році, я потрапив у компанію Bayadera Group. Це була перша робота у великій корпоративній мережі, з офісами по всій Україні.

Саме тут я отримав неоціненний досвід. Мій начальник навчив мене не лише впроваджувати рішення, але й аналізувати всі супутні аспекти. Навіщо ми це робимо? Хто та як буде виконувати повсякденне обслуговування? Що робити, якщо це зламається?

Такий підхід до роботи мав результат: системи та мереж працювали стабільно, усі «нештатні» ситуації мали рішення ще до виникнення. Трохи пізніше я очолив ІТ відділ, та проводив досить багато співбесід з системними адміністраторами. На жаль, тоді на ринку праці було чимало недосвідчених адмінів, які хотіли пристойну зарплату та одиниці «гуру», яких компанія не могла собі дозволити.

Одного дня я подумав: «є безліч малих компаній, які не можуть собі дозволити працевлаштувати висококваліфікованого адміна та змушені або навчати людей без досвіду, або перебиватись послугами студентів. А що, якщо запропонувати їм професійні послуги за ціною меншою, ніж середня заробітна плата адміна? Та додатково зменшити податкове навантаження як бонус».

У 2006 році ця ідея оформилась у власне підприємство. Ціна наших послуг при цьому була трохи меншою, ніж зарплата штатного сисадміна.

Якщо ти прийняв рішення приєднатись до «Азову» — ти отримаєш повноцінний супровід: від анкети до початку служби.

Робота сисадміна, якщо вона зроблена якісно, робиться один раз

Є прислів’я: хороший адмін – ледачий адмін. Хороший системний адміністратор робить свою роботу так, щоб все працювало та йому не доводилось щодня втручатись.
Треба відпочатку все робити якісно та автоматизовано. Робота сисадміна, якщо вона зроблена добре, робиться один раз.

У компанії ми розробили протоколи та правила, які підходять для роботи 90% офісів. Завдяки цьому мережі клієнтів працюють стабільно і не вимагають постійної уваги. Наприклад, пам’ятаєте, колись був вірус «Petya», який серйозно вплинув на роботу багатьох відомих корпорацій? У наших клієнтів цих проблем не було на жодному комп’ютері, ми попередили його розповсюдження.

На початок 2022 року ми обслуговували понад 200 серверів, 1500 комп’ютерів. Серед клієнтів були 2 компанії з філіями по всіх областях України. Технічних фахівців, які все це налаштовували, було троє. Ці люди не змінювались з моменту заснування компанії.

Наша компанія існує досі – зараз я просто рахуюсь там та отримую заробітну плату згідно з діючим законодавством. Але колеги продовжують працювати і вести справи без моєї участі.

Не зможу просто сидіти, якщо моя дитина їде на передову

24 лютого мене розбудив дзвінок брата: «Прокидайся — почалось!». Я взяв собаку, пішов з нею на прогулянку. Усе було ніби уві сні: вила сирена, повсюди люди в паніці.

Повернувся додому, посадив дружину з дітьми та її батьків у машину і відправив у безпечне місце. А сам приєднався до новосформованих сил оборони.

Потім був вересень 2022 року. Тоді звільнили з полону частину хлопців з «Азову». Серед них був мій друг, хлопці були у жахливому стані. Їх морили голодом, катували, деякі одразу з обміну потрапили у реанімацію. То ж з другом я зміг зустрітись не раніше, ніж за місяць після звільнення.

Ми спілкувались, я розповідав про мою діяльність в ДФТГ полювання на «Шахеди», і тоді він сказав: «Льоха, ти дуже толковий фахівець. „Азову“ такі люди потрібні». Я почав сперечатись, згадував минуле в армії і стояв на своєму, що повертатись туди не хочу. Окрім того, мав проблеми зі здоров’ям та не був впевнений, що зможу пройти БЗВП «Азову». А він все повторював, що є ЗСУ, НГУ, а є «Азов». «Азов» — це зовсім інше.

У грудні 2022 мій старший син, який мобілізувався у перші дні повномасштабного вторгнення, перевівся у бойовий підрозділ і почав готуватись до відряджання на фронт.

Я подумав, що не зможу сидіти вдома, коли моя дитина їде в окопи. І подав заявку в «Азов».

Захисти своє майбутнє у 12-ій бригаді спеціального призначення «Азов».

Тут є повага до кожного і всі спілкуються на рівних

Мені призначили співбесіду з начальником вузла зв’язку. Одразу після неї, 1 березня 2023 року, я став до лав 12-ї бригади спеціального призначення «Азов».
Очікував, що потраплю в армію. Чекав звичайну воєнщину, яку просто розпіарили і назвали «Азовом». Але все вийшло взагалі не так.

Отримав задачу розробити ПЗ для автоматизації певних процесів, деякі задачі щодо інфраструктурних рішень. Фактично почав працювати за спеціальністю з перших днів і не побачив взагалі ніяких «воєнних приколів». Досі навіть не знаю, в кого які звання, коли спілкуюсь з кимось із побратимів.

У «Азові» є повага до кожного і всі спілкуються на рівних. Ти знаєш, що певні люди – командири і, звісно, це враховується. Накази командирів виконуються чітко та вчасно, але нема такого, що командир «вище» за тебе.

Пам’ятаю, я якось працював на одному штабів у приміщенні, обладнаному під кімнату для паління, крутив якісь комунікації. У кімнату зайшов друг «Тавр», він та той час виконував обов’язки командира бригади, запитує: «друже, тобі не буде заважати дим, якщо я покурю?». В якій ще військовій частині чи бригаді, командир бригади запитає думку солдата?

Кабель – це не модно, він нікого не знищить

Перший і головний виклик на службі – нам потрібні толкові фахівці, їх не вистачає. Системні адміністратори, мережеві інженери, електроніки, фахівці з радіозв’язку.

Другий виклик – це забезпечення. Наприклад, два місяці поспіль прилітали ворожі FPV на позиції зв’язку та пошкоджували обладнання і комунікації. Кожен раз для відновлення потрібні нові кабелі, роз’єми, кріплення, та інші витратні матеріали.

Кабель – це не модно, він нікого не знищить. Але саме кабелі, роз’єми, щогли та інші витратні матеріали – це постійний дефіцит і у БПЛА, і у зв’язківців. Місцеві ради неохоче виділяють кошти (субвенції) на закупівлю кабелів, роз’ємів та інших розхідних матеріалів зв’язку загалом. Адже сказати «ми дали кошти на БПЛА» – круто, а фраза «забезпечили закупівлю Х кілометрів кабелю» – банально.

На жаль саме «банальні» речі бережуть життя наших бійців та знищують ворогів. Кабель – це радіозв’язок. Боєць вчасно отримає/передасть необхідну інформацію. Кабель це зв’язок з бортом БПЛА. Немає зв’язку з бортом – нема розвідданних чи не працюють FPV. Немає розвідданих – не працює арта. Все пов’язано.Тому нам потрібні «банальні» речі у великій кількості.

Наразі залучається недостатня кількість державних субвенцій (коштів з місцевих бюджетів) саме через непопулярність засобів зв’язку. Потребу у розхідниках закривають зборами підрозділів чи силами волонтерів. Хотілось би працювати не думаючи, де взяти ті ХХХ метрів кабеля чи роз’єм YYY типу, які щодня пошкоджуються.

Мобілізуватись потрібно правильно

Я б радив IT-спеціалістам мобілізуватись, але робити це зважено, Точно скажу, що є сенс мобілізуватись в «Азов».

По-перше, «Азов» ставиться до бійця як до людини, фахівця, бійця. Солдат не є знеціненим «людським ресурсом», призначеним для виконання поставлених задач.

По-друге, ми на війні. Будуть небезпечні ситуації, бойові виїзди та інші завдання, але командири зроблять усе, щоб бійці могли виконати поставлені завдання, залишились живими та неушкодженими, мали все для цього необхідне. Боєць ніколи не буде віч-на-віч з проблемою. За потреби, для збереження життя бійця, буде працювати вся бригада.

По-третє, солдат має право голосу. Ви завжди можете звернутись до командування, запропонувати ідею чи обговорити своє бачення (рішення) проблеми. До вас прислухаються та врахують ваші пропозиції. Це не є «обговорення наказів» це більш схоже на «зважене прийняття рішень».

«Азов» – не ТЦК. В бригаду приймають лише вмотивованих добровольців. Заповнюй анкету за посиланням та доєднуйся до підрозділу.

Тепер і я впевнено можу сказати, «Азов» – це «Азов». У нас є взаємна повага, зважене прийняття рішень та оцінка результатів роботи. В «Азові» немає людей, яких нам «мобілізувало ТЦК» чи призначили «згори» – всі, хто служать тут, це добровольці, люди зі схожою мотивацією. Кожен розуміє, що людина, з якою ти спілкуєшся, прийшла у підрозділ добровільно. І те, що ви служите разом – це свідомий вибір вас обох.

Важливі дії, а не слогани.