Аспірантура в Україні: як ми втрачаємо покоління молодих вчених і як можемо це змінити

Без сильної науки немає сильної держави, а без дієвої аспірантури немає науки. Система підготовки молодих дослідників в Україні давно потребує не косметичних, а фундаментальних змін. Сьогодні аспірантура більше нагадує пережиток минулого, ніж інструмент розвитку країни. Чи здатні ми нарешті зробити її джерелом справжнього наукового прориву?

У спадок від Радянського Союзу Україна отримала потужну інфраструктурну базу Національної та галузевих академій наук і нечувану за західними мірками розкіш — безстрокові контракти науковців і цільове державне фінансування аспірантури. Щорічно держава виділяла певну квоту на стаціонарну та заочну аспірантуру в кожній науковій установі, які оплачувалися з державного бюджету. Фактично завідувачі відділів і кафедр щороку отримували декілька пар робочих рук задарма, й не дивно, що ними «затикали» всі діри — від читання пар за наукового керівника до виконання всіляких дрібних робіт за цілу кафедру за принципом наймолодшого. Далеко не всі проходили крізь таке «сито», щасливчики захищали дисертацію за три роки, а дехто ще роками перебував у статусі здобувача, закінчивши аспірантуру з незавершеною роботою. Та жодних штрафних санкцій за це не було, тож система роками функціонувала без змін. «Золоті часи» новоукраїнської аспірантури припали на 2005–2008 і 2010–2012 роки, коли економіка України швидко зростала, а рівень стипендії із запасом покривав прожитковий мінімум.

Але все змінилося з агресією РФ 2014 року, коли трикратна девальвація гривні фактично поставила хрест на цій системі. Різке «просідання» купівельної спроможності аспірантської стипендії фактично унеможливило виживання аспіранта лише на зарплату, й потік ентузіастів почав різко зменшуватися. Найрозумніші після завершення вишу одразу почали орієнтуватися на аспірантуру за кордоном, ті ж, хто вирішив залишитися в Україні, були змушені шукати додаткові підробітки, аби хоч якось звести кінці з кінцями. Не треба пояснювати, як це позначилося на якості та глибині наукових досліджень. Однак остаточно систему аспірантури «добили» вже після 2016 року недолугими «реформами» з нібито перелицьовування «поганої» радянської системи на новий псевдоєвропейський лад. Попри збільшення тривалості аспірантури до чотирьох років (що є позитивним для природничих наук, адже дає більше часу на дослідження), це нововведення миттєво знівелювали додаванням монструозної освітньої компоненти, яка розтягнулася на цілих два роки. Вибачте, а коли ж науку робити? Особливо якщо, згідно з постановою КМУ від 19 травня 2023 року №502, аспірант має зробити передзахист своєї дисертації за дев’ять місяців до завершення аспірантури. Тож чистого часу на наукові дослідження залишається аж рік і три місяці, й за цей час аспірант має виконати чотирирічний робочий план, опублікувати три статті в журналах Scopus і повністю написати дисертацію. І все це — за 8032 грн стипендії (90% від окладу викладача). На завершення здобувач на пару з науковим керівником іще мають пройти захопливий квест «знайди двох вузьких спеціалістів у своїй тематиці на роль майбутніх опонентів», а якщо в них іще й немає статей за тематикою його роботи, то написати для них по одній статті в «мурзилці» — інакше, за цими ж недолугими правилами «покращеної» аспірантури, захисту просто не відбудеться. Круто, еге ж?

Не дивно, що в таких реаліях до аспірантури можуть іти або диваки, або… ухилянти, яких насамперед цікавить відстрочка від мобілізації за дуже скромну плату, й вибухоподібний приріст кількості аспірантів як бюджетної, так і особливо контрактної форми навчання в 2022–2023 роках є мовчазним підтвердженням цього. Тільки от де тут проривні наукові дослідження? А потім ми дивуємося, що в нас нема кому розробляти крилаті та балістичні ракети, бо середній вік конструкторів КБ — 68 років. Те саме стосується й вітчизняних лікарських засобів і вакцин — адже неможливо реалізувати перспективні ідеї, над якими ціла лабораторія має працювати п’ять років, силами навіть двох аспірантів лише за рік і три місяці за жалюгідну стипендію! Саме тому у своєму теперішньому стані вітчизняна система аспірантури перетворилася на недолугого монстра, який не продукує жодних якісних результатів, а лише бездарно споживає дефіцитні кошти держбюджету, й рік у рік ця сума лише зростає.

То невже все так безнадійно? Звісно ж ні, але для цього доведеться вивчити міжнародний досвід і взяти з нього найкращі наукові практики саме для аспірантури. Замість «наукового комунізму» у світі вже давно й успішно функціонує project-based funding, що справді сприяє розвитку науки, а не топить її на рівному місці.

Як це працює? Та дуже просто. Хочеш мати аспіранта — пиши науковий грант! Закладай у його бюджет одну чи дві ставки аспіранта з гідною заробітною платою, і якщо твої наукові ідеї були належно оцінені грантовою агенцією, шукай собі кандидатів на ці посади з широкої когорти претендентів.

Якою є перевага такої схеми фінансування для аспіранта у галузі природничих наук? Перше — це гарантована база для наукових досліджень разом із реактивами (які включено в бюджет гранту) та обладнанням (яке вже є в науковій установі, що цей грант подає, інакше вона його просто не отримає). Друге — чіткі терміни виконання роботи, що мотивує не затягувати з нею, адже після завершення гранту (зазвичай чотирирічного) стипендії ніхто тобі більше не платитиме. Для керівника гранту теж є безліч переваг, адже він сам обирає собі аспіранта з десятків кандидатур, оцінюючи їхні знання, soft skills і попередній досвід роботи, а не за принципом «що бог послав». Не дивно, що саме аспіранти на Заході є «локомотивами» прогресу цілих лабораторій, а невдалий вибір кандидата цілком може призвести до провалу виконання гранту і втрати керівником позиції junior group leader в університеті.

Однак для того, щоб така схема була успішною в українських реаліях, необхідно істотно збільшити бюджети наявних грантових конкурсів і головне — забезпечити їх неперервне трирічне фінансування. Наступним кроком має бути синхронізація конкурсів від грантових агенцій України (МОН та НФДУ) в такий спосіб, щоб їх результати визначались у вересні-жовтні, а початок фінансування стартував із 1 січня наступного року. Й, безперечно, прозорий і чесний відбір заявок за scientific excellence, а не за принципом закулісних інтриг. Тільки тоді в керівників проєктів-переможців буде достатньо часу на пошук аспірантів, і цю дату буде синхронізовано із завершенням 1,5-річної магістратури студентів вишів. Такий підхід автоматично вирішує проблему напливу любителів халяви й суттєво підвищує конкуренцію випускників вишів за місце аспіранта, чого вже не було дуже й дуже давно. Одна річ — виділяти 5000 місць на аспірантуру щороку з держбюджету, і геть інша — на умовних 600 аспірантів для 300 проєктів-переможців конкурсів МОН та НФДУ. «Бонусом» за це має бути значно збільшена стипендія, щоб мотивувати аспіранта займатися лише наукою, а не розмінюватися на дрібниці у вигляді додаткових підробітків. Однак тут виникає інша колізія: скромні бюджети конкурсів, де навіть 20 000 грн на місяць доплати для доктора наук можуть бути недосяжною стелею, — що ж тут уже казати про аспірантів. Саме тому альтернативним підходом могло б бути виділення цільового аспірантського місця зі збільшеною зарплатою в лабораторії-переможці конкурсу грантових проєктів і заявок. Тоді не треба різко збільшувати бюджети конкурсів (що є критичним під час війни, де фронт — це завдання номер один), а МОН просто перерозподілило б кошти з нинішніх 5000 аспірантських стипендій на умовні 600 місць, але зі значно привабливішими фінансовими умовами.

Та основною запорукою успішності такого експерименту має бути радикальне скорочення обсягу й вилучення недолугих загальних курсів із освітньої програми аспіранта, які тільки забирають дорогоцінний час, а також поновлення захисту на «великих» вчених радах, які наразі функціонують лише для захисту докторських дисертацій. Тільки за таких умов за три роки тяжкої, але добре оплачуваної праці в аспіранта є шанс опублікувати хоча б одну статтю в журналі Q1 та ще одну — у вітчизняному виданні Q4, що є необхідним мінімумом для захисту дисертації на звання доктора філософії на сьогодні. Одноразові ради стали бюрократичним пеклом для здобувача та наукової установи, а шалений брак вузьких спеціалістів у багатьох галузях перетворив захисти новітніх аспірантів на «міжсобойчики», що ще більше делегітимізує їх. Тоді як захист на великій вченій раді з 18 осіб є однозначно прозорішим і пропорційно знижує корупційні ризики із суто математичних причин.

Безперечно, скептики відразу скажуть: «Так, це все цікаво, але не на часі, бо в країні війна, а вносити фундаментальні зміни до постанов із питань підготовки та атестації здобувачів наукових ступенів довго й знову паралізує всю систему освіти і науки». Однак ніхто не забороняє здійснити таку спробу в порядку експерименту, тим паче що 2025 року для цього склалися справді унікальні умови.

По-перше, підбиття підсумків нещодавно оголошеного конкурсу НФДУ «Передова наука в Україні» завершиться в листопаді 2025 року, а фінансування проєктів-переможців через брак коштів у державному бюджеті на 2025 рік почнеться лише з березня 2026-го. Ба більше, за правилами цього конкурсу, істотно спрощеними та дебюрократизованими завдяки активним старанням МОН, до складу виконавців тепер можна додати анонімних учасників — зокрема й аспірантів. Так працює система грантового фінансування на Заході — «спочатку гроші, а потім аспіранти», й теоретично просто зараз у грантовій заявці НФДУ керівник групи може вказати ті самі дві ставки аспірантів без прописування їхніх ПІБ — з розрахунку, що в разі перемоги в листопаді 2025 року він матиме цілих чотири місяці на пошук охочих серед магістрів-випускників університетів. Але залишається відкритим питання, як такі нововведення сприйме конкурсна комісія й чи не буде це підставою для відхилення грантової заявки за формальними ознаками.

По-друге, після урахування минулорічного досвіду із затягуванням експертизи за основним конкурсом МОН для вишів цього року оголошення такого конкурсу та підбиття підсумків відбудеться швидше, а отже, за доброї волі МОН до умов конкурсу також можна включити анонімних аспірантів, аби потім у керівника наприкінці року було кілька місяців на підбір відповідних кандидатур, адже фінансування проєктів-переможців почнеться з січня 2026-го.

По-третє, от-от буде запущено «Національну систему дослідників», анонсовану МОН кілька місяців тому. Нагадаємо, що вона націлена на цільову підтримку талановитих молодих і досвідчених вчених і функціонуватиме за принципом «кошти йдуть за дослідником». Стипендії від НСД можуть бути чудовою альтернативою для аспірантів-гуманітаріїв, для яких матеріальна база установи не є критичною. Тільки уявіть собі: ви виграєте трирічну стипендію й обираєте для виконання дисертації саме ту установу, яка вам до душі, а в разі прикрих непорозумінь із керівником маєте право її змінити без втрати стипендії. Прикладом успішного функціонування такого підходу є стипендії DOC fund від Австрійської академії наук, і ніщо не забороняє НСД взяти його на озброєння.

Зараз основне завдання для головних розпорядників коштів у сфері науки — переконати талановитих студентів-магістрів таки продовжити свою наукову діяльність в аспірантурі, досягти там відповідних здобутків і за три роки пробувати себе в ролі молодих керівників проєктів у конкурсах МОН/НФДУ, що мотивуватиме їх залишатися в академічній науці й надалі. Або ж після цього йти в miltech і розвивати там свої ідеї та розробки на користь Збройних сил України. Інакше ці студенти підуть в ІТ, а на 24-му році життя «для галочки» вступлять до аспірантури, щоб отримати відстрочку від мобілізації, й наступні чотири роки робитимуть усе що завгодно, але не займатимуться наукою. То чи треба взагалі виділяти з держбюджету кошти на таке легальне ухилянтство, якщо воно нічого не дає нашій державі?