В Україні різко змінилися цвинтарі: який вигляд мають поховання військових і як допомогти рідним загиблих

Через війну місця останнього спочину кардинально змінилися: майже вдвічі зменшився середній вік чоловіків — тепер це частіше смерть від ворога, аніж від старості.

Козацькі хрести, синьо-жовті прапори, іграшки, шеврони та гільзи стали невід’ємними атрибутами могил.

Родичі формують нові традиції — возять своїм загиблим каву і батончики, розказують про все і пишуть листи.

Про це йдеться у сюжеті кореспондентки ТСН Наталії Нагорної.

Історії загиблих.

«Раніше поминальні дні були насамперед про пам’ять предків.

А тепер це ще про друга дитинства, про однокласника, про колегу, про всіх тих людей, яких в молодому віці забрала війна», — каже Наталія Нагорна.

Пані Катерина тут щодня.

Після роботи — одразу до сина Женєчки.

Білий пам’ятник із золотим хрестом — і мама завжди залишає тут щось смачне.

Каже, добре знає, що син любить.

Вона не може змиритися з тим, що сина немає.

Живе, працює, тужить і дякує своєму Жені.

«Він завжди казав — мам, радій кожному дню», — згадує Катерина.

Сектор військових поховань на столичному Берковецькому кладовищі.

Тут завжди можна зустріти рідних полеглих героїв.

Вони приходять сюди поговорити.

Поговорити з тими, кого вже немає, з тими, за якими так сумують і не можуть змиритися.

Біль, такий нестерпний і пекучий — саме тут, кажуть рідні, його переживати легше.

Юрію Івановичу так важливо розказати про «Князя» — свого сина Ігоря.

Як він семирічним хлопчиком лишився без мами, чи як вже в армії його Ігоря прозвали «Князем», як побратими витягли його, загиблого, а потім і самі не вбереглися.

Волинянка Анна Циплюк йде з двома горнятками кави — це її щонедільна традиція.

Її чоловік Олександр Вдович загинув на Луганщині.

Його немає вже півтора року, але вона продовжує з ним радитися.

«Я дуже прошу в нього підтримки, бо мені дуже важко», — каже Анна.

Біля місця упокоєння Володимира Барчука схилили голови його куми.

Вони розповідають, що військовий загинув на Харківщині і його тіло довго не могли забрати.

Розповідають, ходять не лише за себе — раніше до Володимира ходила дружина Галина та четверо дітей.

Але зараз прийшли до чоловіка просити про допомогу його сім’ї.

«Дружина практично кожен день була.

Зараз, на жаль, вона в лікарні перебуває, у важкому стані.

Ось сьогодні попросили, щоб не забирав дружину з собою, тому що вона потрібна дітям», — кажуть родичі Володимира.

На кладовищі у Дніпрі можна сканувати QR-коди, щоб дізнатися найголовніше — побачити фото, дізнатися шлях, навіть прочитати останні слова.

У Марини Василькової чоловік чотири години не дожив до 35-го дня народження.

Щодня приходячи до чоловіка, тут бачить тих, хто має місце спочинку, але досі не має імені на табличці — захисники, які досі вважаються зниклими безвісти.

Що рекомендують психологи.

Що і як говорити людям, які втратили близьких і які проживають втрату? Як їм допомогти і, головне, не нашкодити? Психотерапевт Антон Семенов проводив окреме дослідження, яке довело, що смерть — це те, до чого люди відмовляються звикати.

«Якщо ви хочете підтримати, можна підійти і підтримати, можна, звісно, але треба розуміти, що щоб підтримати, треба попрацювати.

Знаєте, треба витратити, зробити зусилля, не реагувати, як хочеться, все ж, а подумати, як це буде для цих людей.

Насправді, найкращий спосіб підтримати на кладовищі — це підійти і постояти поруч», — каже Антон Семенов.

Традиції.

Етнологиня Анна Ніколаєва пояснює, що ці розмови на кладовищі — наша прадавня традиція.

«В українській культурі комунікація з покійним завжди була дуже сильною», — каже етнологиня.

Прийти до незнайомого особисто загиблого героя — тепер це теж нормально.

На могилах нині можна чимало дізнатися про загиблого, родичі намагаються розповісти про свого героя якнайбільше — щоб були його нагороди, щоб лишався жетон, цитати з улюблених пісень, улюблена чашка.

Валентина Миколаївна тут знала більшість з тих, хто покоїться на кладовищі — вона працівниця Боярського РАГСу.

Каже, раніше середній вік померлих чоловіків був 73 роки.

Тепер — 32.

Етнологи пояснюють — так історично склалось, що найбільше горювання у нашій традиції за тими, кого настигла рання нагла смерть.

У цих складних умовах, наголошують вчені, завдання рідних — піклуватися про себе.

Від безмежної туги мають врятувати ритуали, офіційні урочистості і співпереживання інших людей.

«Все, що ми робимо для покійного, це все ми робимо для себе, це все допомагає нам пережити цю трагедію, коли ми ходимо на кладовище, коли ми приносимо щось на кладовище», — каже Анна Ніколаєва.

Олена та Настя йдуть на кладовище гарно вбрані і з синьо-жовтими кульками.

Їхнє життя тепер — суцільні ритуали: привезти кави, звареної саме так, як чоловік любив, квіти — обов’язково живі, бо і чоловік через день приносив живі квіти.

І довгі розмови — про всі новини.

Олена впевнена — чоловік не залишив її саму, постійно посилає знаки, і їй від того легше.

«І коли він загинув, а загинув він у віці 29 років, я купила 30 білих троянд.

І, як на диво, одна трояндочка, вона просто відпала», — каже Олена.

Щоб ця історія була спільною, етнологи радять — ділитися горем, щоб формувалась спільна національна пам’ять.