Як Туреччина стримує непередбачувану Росію: уроки для України

Відносини Туреччини з Росією поєднують партнерство і стримування.

Загалом вони є складними через історичну спадщину Османської імперії та холодної війни.

У період Османської імперії турки й росіяни неодноразово воювали, і ці війни мали серйозні наслідки для політичної та етнічної конфігурації Південного Кавказу, а також безпеки турецької батьківщини — Анатолії.

Під час холодної війни Туреччина та Росія перебували у протилежних військових союзах, а територіальні претензії з боку Радянського Союзу становили загрозу для цілісності Туреччини. Крім того, подібно до "залізної завіси" в Європі, Південний Кавказ також був нею розділений, що позбавило Туреччину доступу до тюркського світу на Сході.

Усе це формує історичне сприйняття Росії з боку Туреччини як вимогливого сусіда, якого слід одночасно стримувати й поважати. Співпраця в економічній чи військовій сферах має транзакційний характер, тобто не базується на ідеології, а на прагненні до передбачуваних, стабільних відносин, вигідних для обох сторін і таких, що роблять конфлікт занадто дорогим і небажаним.

Вторгнення Росії в Україну оживило історичну пам’ять про імперіалістичну політику царської Росії та Радянського Союзу й нагадало Туреччині, що Росія — непередбачуваний актор, який не вагається застосовувати агресивну політику для захисту власних інтересів.

Також це підтвердило важливість одного з ключових принципів безпекової доктрини Туреччини — стримування. Росія напала на Україну, бо вважала, що Захід зайшов надто далеко, і водночас помилково припустила, що Україна слабка. Утримання сильної оборонної позиції, підкріпленої самостійною оборонною промисловістю, робить агресію проти Туреччини занадто дорогою та ризикованою.

НАТО залишається основою безпекової архітектури Туреччини. Збереження та посилення можливостей НАТО є критично важливим для гарантування миру в Європі. Водночас варто пам’ятати, що НАТО — це насамперед військовий союз. Загальноєвропейські організації, як-от Рада Європи чи ОБСЄ, також відіграють важливу роль, сприяючи формуванню довіри, спільних цінностей і підтриманню комунікації між конфліктними сторонами. Тому підтримка діяльності цих цивільних інституцій також є необхідною.

Найбільший урок, який слід винести з видимої зміни політики США щодо Європи, — це необхідність розвивати самозабезпечення. Протягом понад десятиліття Туреччина перебувала під фактичним ембарго на постачання озброєнь із боку західних союзників через політичні суперечки. Це змусило Анкару пришвидшити розвиток власної оборонної промисловості. У підсумку ембарго сприяло зростанню самостійності та стійкості Туреччини до зовнішнього тиску.

Разом із великою армією та сильною військовою традицією це означає, що можлива відмова США від зобов’язань у Європі не викликає в Туреччині такого занепокоєння, як у деяких інших європейських країнах. Якщо не брати до уваги загрозу застосування зброї масового ураження, Туреччина впевнена, що має достатні звичайні збройні сили для стримування будь-якого супротивника.

Решта Європи має пройти той самий шлях — істотно посилити власні оборонні можливості та перестати покладатися на постійну підтримку США у випадку зовнішньої загрози.