Мовне питання і місто-держава на чолі ЄС: хто й для чого порушує тему поділу Бельгії

Пропозиція розділити Бельгію, що прозвучала з вуст представника нідерландського парламенту Мартіна Босма у розмові з французьким послом, може здатися дикою, на перший погляд. Утім, суперечки щодо бельгійських територій не є чимось новим чи екстраординарним.

Час від часу ця дискусія виникає в медійному та політичному просторі країни й, хоча й залишається маргінальною ідеєю з доволі низьким рівнем підтримки, не зникає з порядку денного багатьох крайніх правих політиків у Нідерландах, Франції та в самій Бельгії.

24 Канал розібрався, чому й коли виникла ідея поділу Бельгії, що робити з Брюсселем і чи може ця ідея дійти до реалізації.

Парламентар з Нідерландів запропонував розділити Бельгію

Днями нідерландське видання NRC опублікувало замітку, в якій згадало, що голова нижньої палати парламенту Нідерландів Мартін Босма під час званої вечері з французьким послом Франсуа Алабрюном нібито запропонував йому розділити територію Бельгії.

Босма висунув пропозицію віддати Валлонію французам, а Фландрію зробити частиною Нідерландів.

Особливої пікантності цій історії додає той факт, що сьогодні територіальні питання та претензії знову виходять на порядок денний, демаргіналізуються як явище і стають частиною політичної дискусії навіть у країнах першого світу.

Чого варті лише заклики президента США Дональда Трампа приєднати Канаду як 51-й штат або його агресивні наміри щодо Гренландії – історичної частини Данського королівства. Попередня пропозиція американців де-юре визнати українські території Криму частиною Росії також лише підливає масла у вогонь.

Згодом, коли в Босма запитали, чи дійсно він висунув подібну пропозицію французькому представнику, той ухилився від відповіді та зрештою не підтвердив, але й не спростував цю тезу. Підкреслив лише, що "обговорював сценарії, які колись можуть бути".

Лідер голландських ультраправих Ґерт Вілдерс (на передньому плані) і Мартін Босма (позаду) в Гаазі / Фото Bart Maat / ANP via BelgaImage

Та впевненість Босма в подібних "сценаріях" не виникла на рівному місці, адже Бельгія, попри свій доволі невеликий розмір, має дуже давню історію міжетнічних та територіальних суперечок, які розпочалися майже одразу з моменту проголошення незалежності у 1830 році.

Мовне питання досі розділяє бельгійців

Сьогодні територія Бельгії розділена на три великі землі:

• Фландрію, де мовою спілкування є переважно нідерландська;
• Валлонію з франкомовним населенням;
• Брюссельський столичний регіон – більш різноманітний в етномовному сенсі, але історично склалося так, що мовою спілкування там переважно є французька.

Зокрема, в країні існують кілька округів, де спілкуються німецькою, однак через малу чисельність населення ці муніципалітети не є великим фактором впливу на політичне життя країни. Натомість Фландрія та Валлонія мають широку автономію та левову частку політичних представників у владних колах.

До того ж бельгійська конституція вимагає дотримання етнічного балансу в парламенті, що дозволяє запобігати невдоволенню з боку якоїсь конкретної спільноти.

Мовний розподіл Бельгії, де помаранчевим позначено нідерландськомовні землі, синім – франкомовні, а чорним – німецькомовні, змішаний Брюссель позначено сірим

Утім, попри всі спроби зберегти мовний та етнічний баланс, навіть цього століття Бельгія зіткнулася з найдовшою у світовій історії політичною кризою, яка відзначилася глибоким загостренням між валлонською та фламандською громадами, аж до закликів до сепаратизму і розділення країни.

2007 року в Бельгії відбулися парламентські вибори, де перемогу здобула коаліція двох фламандських партій: Християнських демократів Фландрії (CD&V) та Нового фламандського альянсу (N-VA). Вони виступили з пропозицією розділити виборчий округ Брюссель-Галле-Вільворде заради децентралізації влади, адже в такій конфігурації цей округ, до складу якого входила велика, здебільшого франкомовна столиця, надавав суттєву перевагу їхнім політичним опонентам.

Водночас фламандська меншина, яка проживала на цих територіях, скаржилася, що відчувала себе відірваною від політичного життя країни, адже їхні голоси фактично ні на що не впливали.

Франкомовна частина парламенту Бельгії всіма силами намагалася зберегти статус-кво для округу заради збереження власного впливу, що зрештою спричинило тривалі перемовини про формування уряду, які розтягнулися аж на 194 дні. Однак навіть після настільки затяжного процесу вийти з політичного глухого кута не вдалося, і проблема розтягнулася аж до 2011 року.

Загострювала ситуацію також світова економічна криза 2008 року, яка вдарила, зокрема, по економіці Бельгії, що лише посилювало розкол у парламенті та суспільстві. Сотні днів суперечок і скандалів, відставка прем'єр-міністра, позачергові вибори та заклики до сепаратизму від кількох радикальних бельгійських партій врешті завершилися вирішенням усіх спірних моментів.

Політична баталія була настільки жорсткою, що за цей час Бельгія встигла побити 249-денний рекорд Іраку з відсутності уряду, з однією лише різницею: Бельгія весь цей час залишалася політичним центром Європейського Союзу, а не зруйнованою війною та диктатурою державою на Близькому Сході.

Зрештою, округ Брюссель-Галле-Вільворде таки було розділено, а новообраний прем'єр Еліо ді Рупо взявся боротися з економічним спадом Бельгії.

Ідея Брюсселя як міста-держави

Оцінюючи всі можливі сценарії, європейці та зокрема самі бельгійці стурбовані долею столиці країни – Брюсселя. Проблема в тому, що місто є не лише адміністративним центром Бельгії з найбільшою кількістю населення, а й місцем, де розташовані штаб-квартири Євросоюзу, Єврокомісії та НАТО, отже, місто має величезне міжнародне значення.

Деякі аналітики припускають, що Брюссель може зберегти за собою статус важливого адміністративного центру, навіть якщо суперечки між фламандцями та валонцями досягнуть свого апогею і все ж призведуть до поділу країни.

Як успішний приклад наводять Ватикан — місто-державу всередині Італії, що управляється як окремий суб'єкт Святим Престолом. У такому випадку пропонують проголосити незалежність Брюсселя, прийняти місто в ЄС як рівноправного члена і зрештою зробити його офіційною столицею Європейського Союзу.

Такий статус для Брюсселя навіть пропонував колишній міністр-президент Брюссельського столичного регіону. Водночас, згідно із задумом, допомогти Брюсселю відчути всю повноту своєї незалежності зможе розширення міста на багаті передміські райони, коштом яких Брюссель міг би отримати великий приплив фінансів, власний аеропорт тощо. Зокрема, пропонувалося збирати додаткові податки з інституцій ЄС як один зі способів збагачення міста.

Однак, знову ж таки, саме через етномовні суперечки розширити Брюссель навряд чи вдасться. Попри те, що ідею посилення статусу столиці частково підтримують франкомовні жителі фламандських муніципалітетів, носії нідерландської мови виступають різко проти.

Проблему вони вбачають у тому, що разом із розширенням міста до їхніх муніципалітетів приїздить безліч франкомовних чиновників Євросоюзу, які розмивають мовний контур громад. Зрештою, подібні мовні скарги місцевих і спровокували політичну кризу 2007 року, за результатами якої столичний регіон був, навпаки, розділений, принаймні політично, в рамках реформ 2011 року.

Бельгією сьогодні керують фламандські праві, але без сепаратистів

Торішні федеральні вибори у Бельгії після семи місяців гострих дискусій завершилися коаліційною угодою між п’ятьма партіями. Сьогодні уряд очолює лідер N-VA, фламандський консерватор Барт де Вевер.

Дискусії щодо майбутньої коаліції тривали складно й довго, але зрештою об’єднали дуже різні в етнічному плані партії.

Лідер "Нового фламандського альянсу" Барт де Вевер / Фото Getty Images

У новому уряді представлені три партії з нідерландськомовної Фландрії:

• Консервативний Новий фламандський альянс (N-VA) самого Барта де Вевера;
• Центристські Християнські демократи (CD&V);
• Ліва партія "Вперед" (Vooruit).

А також дві політичні сили з франкомовної Валлонії:

• Центристи з партії "Віддані" (Les Engagés);
• Правоцентристи з Реформістського руху (Mouvement réformateur).

Цікаво, що така собі коаліція згоди залишила за бортом правих популістів із партії "Фламандський інтерес" (Vlaams Belang), які поступово набирають більшої популярності в нідерландськомовній Фландрії.

Їхню ідеологію часто порівнюють із французьким "Національним об’єднанням" Марін Ле Пен, адже на перший план часто виходять антимігрантські заклики, що іноді доходять до відвертої ксенофобії.

Після того як правий консерватор Барт де Вевер отримав пост прем’єр-міністра, долучати "Фламандський інтерес" до коаліції він не став, навіть попри велику популярність партії у рідній Фландрії та непогані результати на виборах. Vlaams Belang здобули 18 зі 150 місць у бельгійській Палаті представників і ще 7 із 60 мандатів у Сенаті.

Вони навіть мають кількох представників у Європарламенті, які, очевидно, там долучилися до фракції "Патріоти за Європу" – популістичної групи євроскептиків.

Де Вевер, схоже, не поділяє ідеї розподілу Бельгії та з обережністю ставиться до наявності радикальних груп у своїй коаліції, навіть якби це було політично зручно. І саме в цьому полягає проблема всіх бельгійських партій, які виступають за майбутній розкол країни. Стійкі бельгійські інституції та високий рівень політичної культури країни, попри весь популізм, ще здатні захистити цілісність Бельгії.

Європейські праві набирають популярність в населення

Бельгія в цьому аспекті не є унікальним прикладом, адже праві популісти останнім часом набирають ваги по всьому європейському континенту. Чого лише варте різке зростання рейтингів "Національного об'єднання" Марін Ле Пен у Франції або "Альтернативи для Німеччини".

Той же Мартін Босма, який висунув пропозицію розділити сусідню Бельгію, також вважається вихідцем із право-популістичних кіл Нідерландів. Європейці дедалі частіше схильні сприймати популістичні ідеї через провалену внутрішню політику своїх країн.

Проблеми з великими потоками мігрантів разом з економічними та соціальними негараздами створюють ідеальний фон для розвитку вже відверто маргінальних ідеологій.

Додає ваги цим ідеям також й американська адміністрація в Білому домі, яка намагається змінювати сталий світовий порядок на свій лад. Заклики або навіть спроби перекроїти кордони інших країн з боку США, не зважаючи на міжнародні закони, лише підживлюють наміри радикальних політичних груп у Європі. Вони бачать дії американців і відчувають, що настав і їхній час.

Натомість політична ситуація в Бельгії є ідеальним прикладом того, що, попри всі суперечки, політичні конфлікти всередині країни або повноцінні урядові кризи, всі сторони, які так гостро опонують одна одній, зрештою приходять до консенсусу щодо критичних питань.

Противники розділу Бельгії саме на це й роблять ставку. Вони впевнені, що політичні традиції країни, сталі інституції, наявність монархії та несприйняття радикалів серед населення здатні зберегти цілісність держави навіть у найстрашнішому політичному штормі.