/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F45%2Fdfe93f7bfa39a6ce2151fbf4376bc0e9.jpg)
Росіяни більше хочуть перемогти, ніж ми: начальник штабу ДУК "Правий сектор" про "бусифікацію", розпад РФ та червоні лінії
Спершу з'являються балалайки, а потім приходить Гіркін
"Де зараз "Правий сектор"? Подібні питання в заголовках ЗМІ, останнім часом можна побачити все частіше. Зірка легендарного національно-визвольного руху спалахнула під час Революції Гідності, ставши на Росії справжнім тригером режиму, а мем "візитка Яроша" і досі вселяє жах у схибнутих неоімперців. Ба більше, на початку цього року за поребриком "Правий сектор" навіть був визнаний терористичною організацією.
Які ж завдання у період повномасштабної війни виконує "Правий сектор"? Чи має принципові претензії до української влади, та які червоні лінії у націоналістів в перемовинах з ворогом? На ці та інші питання в інтерв'ю "Телеграфу" відповів начальник Головного штабу ДУК "Правий сектор" Олександр Сачко.
"Гіркін приходить, коли балалайки стають нормальним явищем"
– Пане Олександре, поясніть що зараз собою структурно являє "Правий сектор"?
– Насправді структурно у нас нічого не змінилося. Національно-визвольний рух "Правий сектор" складається з добровольчого українського корпусу, політичної партії "Правий сектор", молодіжної організації "Права молодь" і ще з цілої купи різних допоміжних структур: благодійних фондів, громадських організацій.
– І над всім цим як керівний орган – провід? Тобто немає однієї персоналії, з якою б виключно асоціювався "Правий сектор"?
– Є колегіальний орган управління, який обирається конференцією. І це вже як 10 років.
– Але і молодіжне крило і політична партія зараз підпорядковуються ДУК?
– У нас війна. Звичайно. Абсолютна більшість бійців ДУКу, членів партії, велика частина правої молоді – вони на фронті і всі воюють. Ті, хто не воюють і залишаються в тилу, вони працюють на фронт, на підрозділи, і на обороноздатність України.
– Якщо стисло, яка ідеологія "Правого сектору"? От щоб людям на загал було зрозуміло.
– Ідеологія – класичний український націоналізм. Абсолютно класичний, без "нео" та будь-яких інших "-ізмів". Це ідеологія, яка рухала вперед наших попередників: ОУНівців, УПА. Це Шевченко, Леся Українка, Донцов, Міхновський. Це ідея незалежності і суверенітету української держави.
– В одному з інтерв'ю ви казали, що десь з 2014 року у націоналістів, зокрема і у "Правого сектору", з'явилося розуміння, що націоналісти закрились в своїй "коробочці" і не змогли донести свої ідеї до більш широкого кола українців. А, наприклад, зараз, ви б могли знайти спільну мову з одеситом, який проти знесення пам'ятника Пушкіну?
– Ну, напевно, великий відсоток громадян України все-таки змінився. Не завдяки нам, а завдяки тій дійсності, яка оточує цих людей. Війна багато чого розставляє на свої місця і показує хто є хто. І пояснювати, чому в Одесі не має бути пам'ятника Пушкіну, насправді, потрібно все меншій кількості людей.
– Але ж такі люди ще є. І навіть мер Труханов…
– Ну доки буде відбуватися така історія, то війна буде продовжуватися. На жаль. Я абсолютно проти того, щоб бездумно винищувати все, що не є суперукраїнським, а натомість побудувати ще 20 тисяч пам'ятників Шевченку. Шевченко має бути не ззовні, він має бути всередині в людини. Росіяни мені розказують про "велику російську культуру", але я, наприклад, Достоєвського читав, а більшість росіян – ні. От в чому між нами різниця.
Дуже хотілося б, щоб в Україні була ситуація якісно іншою. Щоб ми ставили пам'ятники нашим визначним особистостям не тому, що є розпорядження Кабміну, а тому, що громада цього прагне, розуміє що це потрібно робити. Що на цьому потрібно виховувати нове покоління українців, адже у нас є дуже багато свого, що варто знати і чим варто пишатися, показувати світу.
І це стосується культури, мови, традицій, історії – всього того, на чому будується держава. Економіка, політика, кордони і навіть військо – це вже надбудова. А ці глибинні речі, вони є базовими. Власне, на цьому будується самоідентифікація, усвідомлення себе у світі як людини, як громадянина своєї країни. Як члена величезної спільноти: духовної єдності мертвих, живих і ненароджених українців в Україні і за її межами. Це Шевченко. Він дав найкраще визначення нації.
– "Правий сектор" займається патріотичним вихованням молоді. Повномасштабна війна триває вже четвертий рік. На вашу думку, чому молодь в містах України і досіслухає російську музику? Як ви собі це пояснюєте?
– Мабуть, відсутністю державної інформаційної політики стосовно цих речей. Не потрібно забороняти, потрібно навпаки давати альтернативу. У нас є абсолютно достатня кількість якісного аудіо і відеопродукту, який на порядок краще, ніж російська альтернатива.
Серед нашої молоді [з "Правого сектору"] я таких проблем не бачу. До нас приходять молоді люди з 14 років. Їм виповнюється 18 років і ми щомісяця багато молодих хлопців і дівчат проводжаємо на фронт, вони йдуть на контракт. Вони виховані як відповідальні громадяни своєї країни. Це якісно зовсім інші люди. Вони свідомі свого вибору, свого місця в цьому світі і вони не будуть слухати російську попсу, це точно.
– Я розумію, але в той же час є інший світ. У п'ятницю ввечері якщо вийти на Поділ в Києві, то там дійсно можна почути російську музику серед тих же 18-річних українців.
– Я вам скажу, що це не тільки на Подолі і не тільки на сході України. На заході така сама історія. У Львові ви можете почути якусь російську єрунду, яку слухають привселюдно. Це результат попередніх років цілеспрямовано впливу Росії в Україні. Танки приходять потім. Гіркін приходить після того, як в якомусь населеному пункті вже устоялись матрьошки і балалайки, коли це сприймається нормально. Або коли військовослужбовці ЗСУ повертаються з фронту і йдуть в Московську церкву. Я нікому не розказую, кому і куди йти, але це нонсенс: вони йдуть до священика, який потім відмовляє тим же військовослужбовцям в християнському похованні й останніх почестях. Вам не здається, що це якийсь сюрреалізм?
"Під час війни не критикуємо владу"
– Говорячи про "Правий сектор", не можу не спитати про Дмитра Яроша. Чому він вийшов з "Правого сектору"? Тоді говорили про ідеологічні розбіжності. А які в принципі можуть бути ідеологічні розбіжності між націоналістами?
– Я думаю, що вартує про це питатися у Дмитра Яроша, тому що ми абсолютно спокійно живемо без нього вже 10 років. І нічого після цього не відбулося. Все нормально. Попри якісь негативні фактори, ми все одно продовжуємо жити, працювати, зростати, збільшувати членство, створювати якісні проєкти, які і зараз живуть.
– Ну я от чув від члена проводу "Правого сектору" Василя Лабайчука, що розбіжності полягали, в тому числі, через те, що Ярош був проти критики влади під час війни. Зокрема, критики Петра Порошенка. Це дійсно так?
– В тому числі, звичайно. Ми ніколи ні щодо Порошенка, ні щодо Зеленського, не виступали з просто огульною критикою. Якщо якісь речі нам не подобалися, то ми давали пропозиції, що потрібно змінити на нашу думку. Насправді багато різних речей було. Наприклад, стосовно стилю управління організацією. Зараз важко це вже оцінювати. Пройшло 10 років, а Ярош був керівником "Правого сектору" рік часу. Він створив свої організації і вони працюють. На низовому рівні ми нормально намагаємося співпрацювати. І на фронті розбіжностей немає.
– А зараз яка позиція ДУК і ваша особисто, стосовно критики влади під час війни? Можливо, багато людей цього чекають від "Правого сектору". Від кого ж ще тоді чекати?
– Ні, під час війни не можна займатись критиканством. Можна давати пропозиції, показувати альтернативу, як правильно вчинити. Можна підставити плече. Але яка би наша влада не була, як би ми до неї не ставилися, це наша влада. Альтернатива цієї ситуації – це чужа влада. Я підозрюю, що вона нам набагато менше сподобається в результаті. Як би ми не ставилися до діючої влади, її обрав український народ. Так само, як мудрий американський народ вибрав Трампа, так само наш вибрав нашого президента, так само як росіяни, так чи інакше, змирилися зі своїм. Кожен народ заслуговує ту владу, яку має.
– Ви кажете не критикувати, а надавати пропозиції. Які пропозиції ви б зараз надали українській владі?
– Ті речі, які зараз нас цікавлять – це оборона і безпека держави. І ми свої пропозиції подаємо тим профільним структурам, які цим займаються. Єдине коло нашого зацікавлення – безпека і оборона держави. Якщо ми, не дай Бог, втратимо державу, всі інші речі не будуть мати жодного значення. Абсолютно.
– І от що в цьому контексті, на вашу думку, нам конкретно зараз потрібно? Наприклад, кажуть, про переведення країни на військові рейки. Про такі пропозиції владі йде мова?
– В тому числі. Застосування підрозділів, підготовка військовослужбовців, підготовка цивільного населення до війни. Пропозиції по психологічній і медичній реабілітації військовослужбовців, по їхніх родинах. Ведуться кілька проєктів по військово-промислових розробках. Ми робимо найбільші зусилля для того, щоб максимально підсилити наші підрозділи різними технологічними речами. І намагаємося переламувати бюрократичну систему, в тому числі, і в Міноборони, бо вона насправді є. Але доки війна не закінчилася, всі ці речі мусять бути конструктивними.
Всі попередні рази, коли українці починали чубитися між собою і ставили якісь особисті чи вузькополітичні інтереси над національними, державними, ми завжди програвали. Я дуже сподіваюся, що цього разу нам вистачить розуму для того, щоб, попри все, триматися купи.
– А влада дослухається до націоналістів? Є якийсь фідбек?
– Великою мірою є. А що ви маєте на увазі "влада"? Це ж не якась ефемерна тваринка, з якою потрібно говорити…
– Розумію. Але по факту у нас зараз не парламентсько-президентська республіка, а президентська з "п'ятьма ефективними менеджерами". Тому влада все ж персоніфікована.
– В більшості випадків, в принципі, не має потреби з ними про щось говорити, тому що це зовсім різні рівні. До прикладу, є у нас проєкт по поданню цивільних позовів до Міжнародного кримінального суду. Це стосується українців, які зазнали військових злочинів росіян під час повномасштабного вторгнення. Наші друзі, міжнародні юристи, які цим займаються, відвідують Україну і проводять навчання та підготовку наших прокурорів. Про це потрібно домовлятися з президентом? Я думаю, що ні. І цей проєкт абсолютно знаходить порозуміння. Мережа волонтерів по Україні збирає докази, формує справи, позови, а наші друзі за кордоном перетворюють ці документи в фактичні позови, які вже можна подавати в Міжнародний кримінальний суд.
– В минулому році Андрій Садовий в інтерв'ю заявляв, що Росія буде витрачати багато грошей, аби дестабілізувати ситуацію в Україні, зокрема, підтримуючи націоналістичні радикальні рухи. Як ви б могли прокоментувати такі заяви мера Львова і до чого вони взагалі робляться?
– Ну, що в голові у мера Садового, я вам не можу сказати. А до чого тут такі заяви?.. Якщо пан Садовий мав на увазі, що росіяни можуть здійснювати якийсь вплив на націоналістичні організації, то я думаю, що він дарма у цей список заніс "Правий сектор". Ми за ці роки настільки тісно (в першу чергу, через війну) спілкуємося з різними державними структурами, що нам ніхто не може закинути, що на нас можуть здійснювати вплив російські спецслужби. Це абсолютна дурниця.
– Ну це ж така "жахалка", яку час від часу дістає влада…
– Нічого доброго ця заява пану Садовому не принесла, я так підозрюю. Можливо, це буде прикладом для інших наших публічних осіб на майбутнє, що не варто цього робити. Ми тісно співпрацюємо з ТЦК, з міністерствами, судами, прокуратурами, поліцією, СБУ. Десь є якісь правопорушення, десь якісь довідки, десь потрібно підтвердити статус сім'ї загиблого… Це маса повсякденної роботи, яка вимагає тісного спілкування.
"Добровольці у нас не скінчились"
– Поговоримо про ДУК. У вас є мобілізовані, чи це тільки добровольці?
– В ДУКу виключно тільки добровольці.
– Їх вистачає? Тому що кажуть, що добровольці скінчилися, вже ніхто не хоче йти самостійно.
– Ну, бачите, у нас йдуть. Більше того, можна ще добирати людей, просто питання – куди? Справа ж не в тому, наскільки свято людина вірить в заповіти Шухевича. Важливо, наскільки людина розуміє своє місце в державі, місце своєї родини, бачить своє майбутнє в цій країні, і якою вона взагалі бачить цю країну. Це набагато важливіше. Дуже важливо, чи людина, яка йде на війну, розуміє, куди вона йде? Чи вона довіряє своєму командиру? Чи командир кричить: "Біжіть вперед", чи командир кричить: "Біжіть за мною". Це також важливо. Дуже! Чи боєць розуміє, що щоб з ним не трапилося, він повернеться додому.
– Тобто завдяки цим принципам "Правий сектор" і досі має змогу залучати добровольців?
– Так, звичайно. Набагато простіше спілкуватися навіть з військовослужбовцями, які в СЗЧ. Для війська це дуже болюча тема, тому що це дуже значні цифри. І велика частина цих людей в армії, як на мене, не потрібні взагалі. Вони шкідливі. А з великою частиною цих людей потрібно працювати. Їх потрібно переконувати власним прикладом, що так, воювати потрібно і у нас просто немає іншого варіанту. І дуже часто до них доходить. З людьми насправді дуже легко працювати, якщо їх поважати, поважати людську гідність. Навіть в армії це також можливо. Поважаючи людську гідність, даючи бійцям розуміння того, що відбувається навколо, показуючи їм, що вони працюють в єдиному колективі, можна досягнути дуже хороших результатів.
– А "бусифіковані" в армії шкідливі?
– Звичайно, що ні. Частину людей можна переконати і на живому прикладі показати, що насправді в армії не так все страшно. Наступного дня, після того, як людину зловило ТЦК, його не привезуть і не поховають на кладовищі. Насправді так не відбувається. І велике питання, хто це транслює у суспільстві. Ці речі абсолютно не відповідають дійсності. Проблем дуже багато, але їх просто потрібно вирішувати. А стискати це все в один клубок і згодовувати суспільству як невирішену проблему… За це потрібно садити в тюрму. Ті, хто розганяють ці панічні настрої, це вороги або корисні ідіоти.
У нас немає іншого варіанту, ніж захистити свою країну. При чому захистити таким чином, щоб на найближчі кілька поколінь наші північно-східні сусіди навіть не думали сюди потикатися. Країна після цієї війни буде дуже довго оговтуватися, і, швидше за все, ми мусимо перебудувати країну під військовий табір. На жаль, склалась така ситуація. І ще й при цьому відновлювати економіку, будувати сільське господарство. Для цього, напевно, нам потрібно повернутися до наших витоків: український селянин оре землю з шаблею при боці. Нічого ми з цим не зробимо. Так, він має бути хліборобом, але войовничим. Українці так виживали сотні років.
– Розумію. Але ж я от про що думаю: 30 років Незалежності, до війни з м*скалями, ніхто окрім націоналістів про це вголос не казав. А зараз людям кажуть, що треба перетворитися на войовничий табір. І для більшості це просто шок. Тому, напевно, і бігають від ТЦК.
– Було б дуже смішно, якби не було так сумно спостерігати, як багато, так званих, публічних осіб один поперед одного переконували себе самих і всіх навколо, що істини, прописані Степаном Андрійовичем Бандерою, були заповітом всього їхнього попереднього життя. І при цьому намагалися все суспільство переконати, що націоналісти як були якісь маргінали, так вони й далі маргінали. А ті речі, які ми десятки років намагалися донести суспільству, виявилися правдою. І, на жаль, перетворилися у не дуже приємну об'єктивну дійсність. Ми кричали: "Росіяни вороги, росіяни вороги…” Росіяни виявилися ворогами, а націоналісти знову маргінали.
– А чому не чули націоналістів?
– Тому що важко дертися нагору. Націоналізм вимагає постійної роботи над собою: фізично, духовно, інтелектуально постійно рухатися нагору. Набагато простіше падати вниз. І коли ми кажемо, що потрібно змінювати країну, потрібно готуватися, то це така не вельми райдужна перспектива. Набагато простіше від неї відмахнутися.
"Ставлення суспільства до військових – це катастрофа"
– Перемовини. Які червоні лінії в них для "Правого сектору"?
– Перемовини мусять бути. Будь-яка війна закінчиться перемовинами. Для "Правого сектору" це має бути парад на Червоній площі, де синьо-жовті і червоно-чорні прапори будуть підняті над Кремлем. Я дуже хочу, щоб так було, бо це майбутнім поколінням забезпечить більш-менш спокійне життя на десятки років. Але я підозрюю, що це варіант, який важко виконати. Особливо, зважаючи на те, що відбувається у нас в країні. Наскільки серйозно ми хочемо перемогти? Росіяни, на даний момент, більше хочуть перемогти, ніж ми.
– А чому ми не хочемо більше за них перемогти?
– Ми може і хочемо, але чомусь це бажання не має якогось втілення. Армія не витягне війну. Війну витягне тільки народ. Армія в результаті просто закінчиться. Доки народ серйозно не зрозуміє, що інших варіантів немає, а тільки виграти цю війну, відстояти своє, то наші перспективи будуть дуже-дуже сумні. Армія буде воювати, тримати фронт, нищити ворога, але без зусиль всього народу, буде дуже-дуже важко.
Подивіться, як суспільство ставиться зараз до військових. Наскільки змінилося ставлення до військового однострою. Це просто катастрофа! Так не має бути. Хоча це ситуація не тільки про Україну і сьогодення. Це було завжди, у всіх війнах. Один із французьких офіцерів ще у 1798 році писав, що відійшовши на кілька кілометрів в тил для відпочинку, солдати не знаходять порозуміння від цивільних громадян. Не просто порозуміння, вони знаходять огиду і повне несприйняття армії. Жодної поваги, допомоги.
– Невже у нас так? Мені здається, ви трохи перебільшуєте…
– Я пропоную: одягаємо однострої, на карті України тицяємо пальцем в будь-який населений пункт, приїжджаємо і ви побачите реакцію. Вона буде різною, звичайно, але будуть населені пункти, які просто тимчасово вимруть. Всі просто сховаються. Коли в багатьох населених пунктах існують телеграм-чатики, де можна дізнатися, заїхали у цей населений пункт військові чи ні. Коли абсолютно некомфортно почуваєшся в однострої, зайшовши в кав'ярню з родиною. Ну, про що ми говоримо?
– Але все ж таки, повертаючись до червоних ліній. Ми вже не кажемо, наприклад, про кордони 1991 року. Тримаємо це в пам'яті, але розуміємо, що на даному етапі, скоріше за все, воно так не буде. У Трампа натякають, що Крим російським треба визнати. Для "Правого сектору" це все червоні лінії?
– Попри ідеалістичний світогляд, ми абсолютно об'єктивно оцінюємо дійсність. І розуміємо наші можливості і ті пріоритети, які стоять перед державою загалом. З іншого боку, є Конституція України, де чорним по-українськи написано чітко, що Україна є самостійною, незалежною державою. В певних кордонах. Міжнародно визнаних! В тому числі, і нашими, прости Господи, сусідами. І при всій повазі до американського народу, Сполучених Штатів, наших європейських партнерів, союзників і всіх-всіх-всіх, вони не можуть просто на свій розсуд змінювати наші кордони і вказувати нам, що робити. Точно ні. Вони можуть про що завгодно домовлятися з нашими ворогами. Це їхні домовленості, до нас воно не має ніякого відношення. Є Конституція України, де чітко вказано, що Крим є українським. Луганська, Донецька області є українськими. Харківська і Запорізька і Херсонська області українські. Тому бережімо нашу Конституцію. Там все чітко прописано. І ми будемо все робити для того, щоб ці норми були виконані. Ми повернемося до тих кордонів, які були в 1991 році. Це буде через 5 років, через 10, через 50 років… Але ми це зробимо. Важливо це робити будь-якими способами.
– Чи є небезпека, що ми самі ж і погодимося на ці поступки? Стомлене від війни суспільство погодиться на територіальні поступки, швидше б закінчилася війна.
– Можливо. Хоча це буде величезною помилкою.
– Трагедією для нас…
– Звичайно. Це буде трагедією не тому, що ми щось втратимо, а тому, що це буде прецедент для того, щоб втрачати і далі. Якщо ми на це погодимося, ми будемо втрачати далі. Ми частково втратили Крим і це стало прецедентом для втрати Луганської і Донецької області. Це ланцюгова реакція, яку потрібно зупинити. Інакше не залишиться нічого. Росіянам не потрібна Донецька і Луганська області. Їм потрібна вся Україна. Їм потрібні Балтійські країни, частина Польщі. Їм потрібно остаточно закрити питання з Білоруссю. Вони чітко заявляють, що вони хочуть: вони відновлюють Радянський Союз, Варшавський блок.
"Війна закінчиться тільки з розпадом імперії"
– Наступні вибори, коли б вони не були, "Правий сектор" буде приймати в них участь?
– Я думаю, що буде. Чому ні? Я б дуже хотів, щоб майбутні вибори були не про персоналії, а про перспективи України, плани розвитку країни. Якщо ми знову будемо говорити про персоналії і хто кому більше сподобається… Ми вже в це бавилися 30 років. Награлися гарно.
– Але щось мені підказує, що на наступних виборах буде те саме.
– Значить, об'єктивна дійсність мало била нас молотком по голові. Потрібно ще, щоб ми порозумнішали. На жаль.
– Я чув таку думку від свободівців, зокрема відРуслана Кошулинського, що, на наступних виборах, ухилянтів треба позбавляти права голосу. Як ви дивитесь на це питання?
– Я думаю, що це питання є до дискусії в суспільстві. Однозначно. Чому? Тому що величезна частина суспільства зараз задіяна в обороні держави. І велика частина українців, з тих чи інших причин, за кордоном. Не йдеться про дітей, навіть про жінок, але йдеться про чоловіків. То стоїть питання: чому вони досі там?
З чого випливають наші права, як громадян? Для націоналістів права випливають з обов'язків. Чим більше у людини обов'язків, тим більше у неї може бути прав. Але першим є обов'язок, який людина свідомо на себе бере. І виконує ці обов'язки. Якщо вона їх не виконує, відповідно, у неї і прав має бути менше. Вартує все-таки провадити в суспільстві серйозну дискусію про те, чи повинні мати всю повноту громадянських прав ті люди, які відмовилися від частини своїх громадянських обов'язків. Принаймні це дозволить зробити наше суспільство трошки дорослішим і позитивно його трансформувати.
– В одному з інтерв'ю ви казали, що війна зовсім не стала шоком для націоналістів. Націоналістів завжди так вчили, що почнеться війна з м*скалями. А як вона закінчиться? Про це розповідали?
– Війна з росіянами може закінчитися тільки в одному випадку: розпадом московії, новітньої Російської імперії. В будь-якому іншому варіанті війна буде продовжуватися безперервно. Будуть перерви на десятиліття, можливо, а потім знову буде все відновлюватися.
Україна для Росії – це екзистенційна загроза. Завжди! Загроза їхньої самобутності, їхньому існуванню як держави. Духовний центр, який вони для себе визначили, Київ, знаходиться за межами їхньої території. Це ж нонсенс. У них там, до речі, відбуваються різні типу наукові дискурси, що, можливо, витоки російської державності потрібно визначати не в Русі, не в Києві, а в Золотій Орді. Можливо, це б було і краще. Але тоді під загрозою буде Монголія, я так підозрюю.
Варіант назавжди закрити цей північно-східний фронт є тільки один: розпад Росії як імперії. Можливо, збереження в якійсь території, але величезна, глобальна азійська імперія однозначно має розпастися.
– Ми повинні до цього докластися, чи вони самі все зроблять?
– Вони не зроблять. Можна говорити, що росіяни класні, а Путін поганий, але ми на тисячах фактів переконалися, що насправді російське суспільство в масі своїй абсолютно підтримує війну, підтримує вторгнення в Україну, а перед тим в Грузію. Їхнє суспільство каже: "Окей, це прикольно, це класно, ідемо грабувати, вбивати". Тобто немає надії на те, що вони скажуть: "О ні, це ж не добре". Хворе суспільство. У нас свої хвороби є, і ми за них розплачуємося. У росіян є свої хвороби. Кожна нація має свої хвороби.
За весь час, з 2014 року, я жодного разу не побачив, щоб там, куди прийшли росіяни, стало краще. Там не стає краще. Там біда. Тому я не хочу, щоб так було в Україні. Як казала Голда Меїр (четверта прем'єр-міністерка Ізраїлю, — Ред.), ми хочемо жити, а наші вороги хочуть, щоб ми померли. Це не дає нам можливостей для домовленості.