Проєкт «Вікторія». Севгіль Мусаєва, Стас Козлюк, Анастасія Горпінченко — про міжнародне розслідування вбивства Вікторії Рощиної

29 квітня в «Українській правді» вийшло розслідування вбивства української журналістки Вікторії Рощиної, зроблене міжнародною командою журналістів. До проєкту «Вікторія», ініційованого французьким виданням  Forbidden Stories, доєдналися медіа з шести країн, загалом над матеріалами працювало 45 журналістів із 13 медіа, зокрема Forbidden Stories, The Guardian, The Washington Post, Le Monde, Die Zeit, Der Spiegel, ZDF, Paper Trail Media, «Важные истории», France 24, DerStandart і Tamedia. У них також вийшли власні матеріали в рамках цього проєкту.

Журналістка-фрилансерка Вікторія Рощина, яка співпрацювала з «УП», зникла на окупованій росіянами території України в серпні 2023 року. 27 травня 2024 року стало відомо, щоРощина перебуває в ув’язненні на території Росії.

Про смерть журналістки стало відомо 10 жовтня 2024 року. Обставини її смерті і досі невідомі. Тіло Вікторії Рощиної не повернули до України в рамках обміну полоненими, який відбувся 18 жовтня. Речник Коордштабу з питань військовополонених Петро Яценко припускав, що повернення тіла Рощиної російська сторона затягуватиме всіма можливими способами, щоб дослідження не змогли встановити причини смерті журналістки, зокрема чи були застосовані тортури.

Як з’ясували у спільному розслідуванні журналісти видань «Слідство.Інфо», «Ґрати» та Суспільного разом із міжнародною організацією «Репортери без кордонів», Рощину жорстоко катували в російському полоні — на її тілі були ножові поранення, вона важила до 30 кілограмів і не могла самостійно пересуватися. З нового розслідування міжнародної команди журналістів стало відомі нові свідчення про перебування Рощиної в полоні, про обставини смерті та стан її тіла, а також вдалося знайти більше інформації про тюрми, в яких тримають та катують українців. 

«Детектор медіа» поговорив з авторами розслідування «УП» про те, як починався цей проєкт, як працювали українські журналісти та чи матиме це розслідування продовження.

Севгіль Мусаєва, головна редакторка «УП», одна з авторок розслідування:

— Розкажіть, будь ласка, як виник цей проєкт і як «УП» долучилася до нього?

— Цей проєкт — повністю ініціатива Forbidden Stories. У перший же день, коли з’явилося повідомлення, що Вікторія загинула, вони зацікавилися цією темою (про смерть Вікторії офіційноповідомили 10 жовтня — «ДМ»). Ми зустрілися за кілька днів після повідомлення про її загибель, журналісти медіа приїхали до Києва, зустрілися зі мною, запропонували долучитися до проєкту — і я погодилася.

Перша зустріч усіх залучених до проєкту теж відбулася в Києві, в лютому, в редакції «Української правди». На ній були присутні основні учасники проєкту, частина журналістів приїхала до Києва, а частина долучилася онлайн, і ми два дні працювали в редакції «УП» разом.

— Яку частину розслідування робили журналісти «УП»? Як відбувалася робота над розслідуванням?

— У нас не було якихось окремих частин розслідування. Три місяці тому, коли стартував цей проєкт і ми всі зібралися, були призначені колективні інтерв’ю, зустрічі з різними людьми, зі свідками, з правозахисними організаціями. Далі всі учасники проєкту робили свої внески. Сенс цього проєкту — поширення інформації для інших. Тобто наш Стас Козлюк говорить із двома свідками й одразу ділиться з партнерами цією інформацією. Ми з Тетяною Приймачук, яка представляла Forbidden Stories, спілкувалися з батьком Вікторії. І також усі ці цитати були поширені для партнерів. Також ми спілкувалися з активісткою Людмилою Гусейновою, яка пережила тортури в полоні, з правозахисницею Людмилою Янкіною — і всі ці розшифровки поширювали на групу з 45 журналістів. Також у нас були щотижневі зустрічі, на яких ми обговорювали роботу, на яких були присутні всі журналісти проєкту.

— А хто працював із джерелами з Росії?

— Ми всі працювали з російськими джерелами. Дуже великий внесок також зробили журналісти The Guardian, у них дуже класна команда осінтерів, які шукали всіх цих людей, що керують російськими тюрмами.

— Як ви шукали свідків?

— Дуже різними способами шукали, через адвокатів, зокрема російських, які працюють із нашими ув’язненими. Так знайшли свідків, які бачили Вікторію.

— У вас була окрема фактчекерська група?

— Так, була, і фактчекінгу було присвячено кілька зустрічей, зокрема, одна була зі мною, потім окремі були зустрічі з різних незрозумілих питань.

— До публікації інформації про те, що тіло Вікторії було повернено без частини органів, ви повідомили родичів чи вони знали вже про це?

— Родичі знали, що тіло повернули без частини органів.

— Ви зверталися до правоохоронних українських чи міжнародних органів з інформацією, яку ви знайшли під час розслідування?

— Насправді ще ні, але вони можуть звернутися до нас із цим проханням. Просто ми опублікували розслідування лише сьогодні, а до публікації ми не могли цього робити, оскільки це міжнародний проєкт.

— На вашу думку, чи вплине це розслідування на перспективи притягнення до покарання тих злочинців, які беруть участь у катуванні полонених українців, і тих, хто безпосередньо причетний до вбивства Вікторії?

— Ми віримо в це. І ми маємо продовження розслідування, наступного тижня в «УП» вийде матеріал про людей, які причетні до катувань, ми встановили цих росіян у різних тюрмах.

Стас Козлюк, один з авторів розслідування:

— Уперше я зустрівся з колегами з Франції, які мені сказали, що є такий проєкт, здається, в грудні чи в січні — декілька місяців тривала організаційна робота, а потім саме розслідування.

Ми з колегами проговорили, що ми плануємо робити, що це буде історія про Віку, про те, як її полонили, що з нею відбувалося в полоні. Паралельно ми вирішили, що було би непогано з’ясувати, що відбувається з нашими людьми в російських тюрмах і що там за російські тюрми є. Саме це була основна частина моєї роботи, тобто я шукав, власне, ці тюрми, де тримали або тримають наших українських громадян.

Ми шукали тих, хто вижив, тих, кого обміняли й хто готовий розказувати про те, що відбувалося в цих російських тюрмах. Ми шукали експертів, правозахисників, які могли б нам пояснити, що там відбувається. Ми говорили з різними організаціями — Amnesty International, Інститут масової інформації — про переслідування журналістів, ми говорили з проєктом «Крим. Реалії», журналісти якого буквально зараз сидять у російському полоні.

Тому що Віка — це показовий приклад, але вона не одна така, таких людей дуже багато. І ми намагалися якось і цю частину історії також зачепити й про неї розказати. От, власне, великий шмат цієї праці був моєю роботою.

— Як ви встановили, що існує 186 тюрем, у яких тримають зараз полонених українців?

— Усі ці російські тюрми рахують і намагаються порахувати та знайти дуже багато різних організацій. Є громадські організації, Центр громадянських свобод чи Медійна ініціатива за права людини, які шукають ці тюрми. Ці тюрми шукає ООН. Ці тюрми якось намагається порахувати, з’ясувати, де вони, також Координаційний штаб із питань поводження з військовополоненими. Ми збирали інформацію з усіх цих організацій, але в усіх різні списки. Хтось рахує місця, в яких тримають, хтось рахує місця, в яких тримали, тому кількість може бути різною. Ми з кількох джерел намагалися ці місця утримань підтвердити. Здається, підтвердили більш як сімдесят. Загальна кількість станом на березень була 186, і я знаю, що їх уже більше. Понад 200 зараз — і це ще не кінець.

— Ми знаємо, що в ці тюрми не допускають нікого: ані Червоний Хрест, ані ООН. Чи може розслідування якось вплинути на долю тих, кого зараз утримують у полоні, й тих, кого треба покарати?

— Чесно, я би дуже цього хотів, і напевно, мої колеги цього теж хотіли б. Ми робили це розслідування тому, що хотіли щось змінити. Власне, Віка теж хотіла щось змінити. І я хочу сподіватися, що це розслідування візьмуть до уваги не лише в Україні. Можливо, воно призведе до якихось змін. Мені хочеться сподіватися, що принаймні умови, в яких тримають наших полонених, стануть краще. Але тут щось прогнозувати неможливо. Іноді, якщо ти починаєш про когось говорити, його можуть перестати катувати, а можуть почати катувати сильніше. Ти ніколи не знаєш, як це станеться. Це росіяни.

— Які складнощі виникли в процесі роботи над розслідуванням?

— Найбільша складність — це те, що безпосередньо в Україні впродовж цих місяців роботи над проєктом було мало людей. І на тих журналістів, які залишалися в Україні, покладався величезний шмат роботи, який треба було безпосередньо зробити в Україні. Зустрітися з людьми, поговорити, записати інтерв’ю, домовитися про зустрічі, сходити на офреки. Тут працювали декілька колег із The Washington Post, із Le Monde, Севгіль Мусаєва, я, Анастасія Горпінченко, яка долучилася до нас в останній місяць, колега з France 24, з яким ми їздили у Запоріжжя, Тетяна Миколаєнко, яка працювала для The Guardian. Можливо, ще когось забув.

Просто неможливо написати такий текст, не перебуваючи в Україні. А зібрати 45 людей одночасно в одному місці й на тривалий період просто неможливо. Тому це, напевно, була найбільша складність.

Анастасія Горпінченко, одна з авторок розслідування:

— Я працювала над проєктом не від самого початку і відповідала за збирання свідчень людей, які пережили полон. Зокрема, в тих же місцях утримання, де була і Вікторія. Ці свідчення — важливе підтвердження системного вчинення росіянами воєнного злочину. Кожна їхня дія — не випадкова і не одинична. Історії людей, які поділилися з нами своїм досвідом перебування в полоні, свідченнями катувань, які вони пережили — це доказ, як росіяни вчиняють з усіма нашими полоненими. Ставлення катів до українців не залежить від статусу, статі чи віку. Вони катують військових і цивільних, чоловіків і жінок, молодих і старших людей. Це не про випадковість чи поодинокі рішення окремих особливо жорстоких представників — це система, яку Росія зрощувала з 2014 року і масштабувала у 2022-му.

Свідчення всіх героїв цього проєкту — це підтвердження того, що те, що довелося пережити цивільній журналістці Вікторії Рощиній, відбувається ще з близько 16 тисячами утримуваних у Росії та на окупованих територіях українців. І, як на мене, це надзвичайно важливо донести до, зокрема, іноземної аудиторії. Особливо в контексті нинішніх переговорів про мир. Бо ми просто не можемо, не маємо права лишити всіх цих людей у пеклі, про яке розказують десятки людей у цьому проєкті. І, як на мене, об’єднання такої кількості відомих медіа з різних країн надзвичайно важливе, аби одночасно, масштабно і голосно заявити про те, чим насправді є Росія та її обіцянки миру.

Для мене це розслідування цінне ще й тому, що воно про збереження пам’яті, про можливість для голосу Вікторії та теми її розслідування, за яке вона віддала життя, все одно звучати. Завдяки десяткам інших медійників, які взялися продовжити її справу та розказати про місця утримання українських полонених у Росії та на окупованих територіях на весь світ. Я майже не була знайома з Вікторією, лише перетиналися з нею під час судів з резонансних справ, однак я не можу не думати, що так могло статися будь із ким із журналістської спільноти, що так уже, ймовірно, відбувається з 30 медійниками, які просто зараз перебувають у російському полоні. Мені страшно й боляче від того, що ми не можемо втрутитися в це і зупинити, але ми можемо продовжувати говорити про кожного і кожну з тих, кого незаконно утримує Росія, і пам’ятати та продовжувати справу кожного та кожної з загиблих колег.

• Читайте також: «Вона горіла журналістикою»: колеги вбитої у полоні журналістки Вікторії Рощиної провели акцію на її честь

• Як не нашкодити у спілкуванні зі звільненими з полону та при цьому не замовчувати правду 

• Українські військовополонені у російській пропаганді

Фото: Ігор Васильєв, Максим Полищук, фейсбук-сторінка Анастасії Горпінченко; головна ілюстрація —  колаж УП