JAMALA: «Світ без жінок не виживе». Ексклюзивне інтерв’ю Viva!

Незабаром, 14 травня, JAMALA вийде на сцену Жовтневого палацу у супроводі Національного симфонічного оркестру з великим концертом QIRIM — особливим, теплим, наповненим змістами. Напередодні ми поговорили з нею про силу і ніжність, материнство і кохання, про вибір, свободу і те, як залишатися собою, навіть коли довкола все змінюється.

Це розмова не так про публічну Джамалу, як про жінку. Таку, що не боїться бути чутливою, зберігає зв’язок зі своїм внутрішнім голосом і надихає бути собою — без масок, без ролей, без страху не відповідати очікуванням.

— Що ми як жінки можемо дати одна одній — найцінніше?

Підтримку.

— Чи були у вашому житті моменти, коли підтримка іншої жінки змінила ваш шлях?

О, так, сто відсотків — усе було саме так. Почну з моєї мами. Вона підтримувала мене з найперших кроків — буквально з трьох років. Коли я тільки починала співати, вона вірила в мене, возила на конкурси, вкладала в мене неймовірну кількість сил. І зараз я точно розумію: це були титанічні зусилля — у моє виховання, навчання, у все.

Потім у моєму житті з’явилася одна з найважливіших жінок, найкращих подруг — викладачка з консерваторії Наталія Олексіївна Горбатенко, яка вклала в мене стільки сили й віри, що я вже майже покинула Національну академію, була впевнена, що ніколи її не закінчу — думала, що не підходжу, що недостатньо талановита… А вона просто підняла мене, як птаха Фенікса.

Тож так — жінки змінювали й підтримували мене тоді й досі це роблять.

— У чому ви бачите силу української жінки сьогодні?

У знаннях. Чим більше наші жінки пізнаватимуть себе, розумітимуть, як влаштований світ і як він рухається, тим сильнішими вони будуть. Дуже важливо не залишатися в комфортній бульбашці, не «варитися» лише у своєму середовищі. Знання — це ключ. Знати, знати, знати.

Мені здається, українські жінки — надзвичайно розумні, і саме в цьому наша справжня сила. Їхня краса — це лише один з аспектів, хоча є відомий стереотип: мовляв, українські жінки найкрасивіші. Але, як на мене, наша справжня перевага — не лише в зовнішності. Найбільше, що є в українських жінках, — це глибокий, сильний розум.

— Як ви знаходите баланс між чутливістю, силою та відповідальністю?

Я дуже чутлива. Можливо, навіть занадто. І в ті моменти, коли перемагає моя внутрішня дівчинка — така, що каже: «Все, я не можу, у мене не вистачить сил», — тоді вмикається відповідальність. Відповідальність за те, що я щиро хотіла втілити, навіть якщо це часто здавалося надто складним. Відповідальність перед дітьми, яких я народила й яких хочу виростити хорошими людьми. І саме тоді підключається третя сила. Не знаю, звідки вона береться. Просто з’являється. І тримає мене.

— Ви — людина, яка йде за покликанням. Що допомагає вам залишатися вірною собі, навіть коли складно?

Мій досвід, усвідомлення й пережите формують мій внутрішній світ. Я навчаюся щодня — у своїх дітей, у друзів, у ситуаціях. Дивлюсь багато нового, і коли виступаю за кордоном у різних країнах, намагаюся дізнаватися більше про плюси й мінуси, щось підглядаю, щось переймаю. Коротше кажучи, мені хочеться постійно розвиватися, вдосконалюватися й при цьому залишатися вірною собі. Для мене це означає бути в темі, бути на хвилі, не піддаватися штучному ажіотажу, статусності, умовностям.

— Як, на вашу думку, змінюється роль жінки в Україні під час війни? І чи готове суспільство приймати ці зміни?

Роль жінки змінюється дуже швидко й кардинально. Ми бачимо жінок у війську, зі зброєю в руках, на високих посадах, у керівництві великими командами, структурами, процесами. Жінка-менеджерка, жінка-лідерка — це вже наша реальність. Це важка, але дуже важлива місія — керувати, брати на себе відповідальність. І це справді круто.

Проте суспільство не завжди готове до таких змін. Іноді, особливо в соціальних мережах чи публічному просторі, я бачу зверхнє ставлення. Питання на кшталт «А чи може жінка бути редакторкою великої газети?» або «Чи може жінка керувати продажами зброї?» — усе це досі звучить. І це, як на мене, просто кліше. Стереотипи, які давно пора залишити в минулому.

— Ви є лауреаткою премії «Жінка України». Що для вас означає бути жінкою України?

Чесно кажучи, це дуже відповідальне звання. Воно справді накладає на тебе багато обов’язків. Передусім я завжди відчуваю відповідальність за все, що роблю й говорю — і в Україні, і за її межами. І під час війни, і до неї. Бо на мене дивляться мільйони очей, наше наступне покоління. Це як важлива посада — внутрішня, особиста, але й дуже публічна. Тому я щиро намагатимусь робити все можливе, щоб завжди відповідати цьому званню — і серцем, і діями.

— Як материнство змінило вас — як жінку, як творчу особистість, як людину?

Знаєте, іноді це виглядає так: я монтую TikTok, паралельно дописую рядок до нової пісні, яку давно шукала — і ось вона раптом прийшла. Це і є моя реальність.

Материнство, звісно, додає багато нового — і в творчості, і в житті загалом. Але як людина я, мабуть, не змінилася кардинально. І слава богу. Мої батьки заклали в мене всі ті базові речі, які справді важливі: відповідальність, доброту, стресостійкість. А це — основа як для материнства, так і для творчості. Тож нові скіли — безумовно. Але глобально я залишаюсь собою.

— Що ви хочете передати своїм дітям? Які цінності, досвід, мрію?

Насамперед — свободу мислення. Я дуже хочу, щоб вони жили й діяли з любов’ю. Щоб займалися тим, що їм справді подобається, і робили це на найвищому рівні — професійно, з віддачею. Ким би вони не захотіли бути — мультиплікаторами, будівельниками чи кимось іншим, — головне, щоб це було з натхненням, із запалом, навіть із легким фанатизмом. І, звісно, повага. Повага до батьківщини, до родини, до батьків — це основа. Це база, на якій усе тримається.

— Чому ви навчаєтесь у своїх дітей? І що вас найбільше зворушує в материнстві?

Я навчаюся в дітей відкритості. І нагадую собі, що я — така сама. Бо дорослий світ часто вчить нас не говорити прямо, приховувати свої справжні думки, висловлюватися завуальовано. А діти просто говорять те, що відчувають. Щиро, безпосередньо. І в цьому — велика сила. Це ключ, який не дає вирости в комплекс. Звісно, важливо виховувати дітей толерантними, але й навчити їх не приглушувати себе, не пристосовуватися постійно до очікувань світу.

— Ви з чоловіком — дуже гармонійна пара. У чому сила вашого союзу?

У тому, що ми доповнюємо одне одного. Я справді не можу без нього. Він — моя підтримка й опора.

Бекір вирішує дуже багато питань, з якими я сама б не впоралася. І я не боюся бути «за чоловіком». Там, де я знаю, що він краще орієнтується, — я спокійно передаю йому кермо. Мені приносить радість приготувати йому сніданок чи вечерю. Це не про «жінку на кухні» — це про любов, турботу. Я хочу це робити, хочу встигати, хочу, щоб йому було добре. І він у відповідь так само допомагає мені в усьому: обрати пісню в альбомі, одягнути 4-річного Селіма, коли він вередує.

— Які речі у вашому щоденному житті зміцнюють ваш зв’язок з коханим?

Це наші традиції, спільні миті. Наприклад, поснідати разом, повечеряти разом, провести вихідні разом. Коли ми обираємо якусь річ, якщо вона потрібна, — ми завжди робимо це разом. Жоден із нас не приймає рішення самостійно — ми завжди радимося. Це стало нашою традицією, нашим ритуалом.

Ще один важливий момент — молитва перед сном. Ми обов’язково дякуємо за день. Це дуже зміцнює наш зв’язок і дає відчуття гармонії.

— Чим вас надихає ваш партнер?

Розумом, силою, добротою, щирістю, чутливістю. Усім.

— І ще… Про що ви мрієте зараз? І що б ви хотіли сказати жінкам, які, можливо, забули, як це — мріяти?

Я іноді теж забуваю мріяти, чесно. Але коли згадую, то це дає мені такий заряд на цілий день, тиждень, місяць. Ставте цілі, мрійте більше. Наприклад, з’їсти смачне морозиво — це теж мрія, і вона абсолютно реальна! А от коли ти мрієш про щось грандіозне — як-от українська музика, що звучить по всьому світу, або щоб війна закінчилася, і ми здобули тріумфальну перемогу — ось це справжня велика мрія.

Мені хочеться, щоб жінки були оточені людьми, які їх люблять, розуміють і підтримують. Я розумію, що зараз світ дуже емансипований, жінка стає незалежною, але часто вона все одно змушена просто виживати. Тому я мрію, щоб жінки не просто виживали, а розцвітали, надихали. Бо без цих жінок світ просто не може існувати, він був би нереальним, порожнім. Це не просто красиві слова. Світ без жінок не виживе — ніяк. Тому налаштовуйте себе: ви — одна, унікальна, красива. Ви надихаєте. І хто, як не ви, сьогодні зробить цей день і цей світ кращими?

Фото: Мар’яна Шафро