Тетяна Піскарьова: "За кордоном ми давали жару росіянам"

Якщо ти співачка - співай, але так, щоб вони відчули оцей дотик твого слова, твоєї пісні, твоєї енергетики, твого доброго ставлення.

Заслужена артистка України, співачка, автор пісень і неймовірно гарна жінка Тетяна Піскарьова багато років співає, пише пісні і працює з дітьми. Вона створює нові проєкти, що відкривають нові таланти, дають безцінні знання та підтримують українську молодь.

Вона популяризує українську культуру і музику, як за кордоном, так і в Україні. Вона тонко відчуває, як змінилися українські діти через війну та якими дитячими дорослими рішеннями треба пишатися.

Артистка розповідає про те, як виховати музичний смак у дитини та які цінності мають прищеплювати батьки, що робити у повсякденному житті, щоб виховати достойну особистість, із сильною національною ідентичністю.

"Я ніхто і пізнаю себе з нуля" - робить вона щире і чутливе зізнання, за яке поважаєш її ще більше. Про це та інше - у інтервʼю Главред із Тетяною Піскарьовою.

Пані Тетяно, Ви довгий період часу вже в українському шоу бізнесі. І не дивлячись на те, що триває повномасштабна війна з РФ, вже три роки повних, українська молодь продовжує слухати російську попсу і про це вже неодноразово писали і петиції зробили. От ви працюєте з молоддю, з дітьми, що робити, аби діти свідомо підходили до вибору музики? Що має статися?

Треба розкласти це питання на дві частини. Перша частина - про кого мова? Яка вікова категорія молоді продовжує слухати цю російську музику, наприклад. На мій погляд, слухають і продовжують слухати зовсім юні діти. Бо вони юні, вони все ж таки діти пубертатного віку. Є дві групи дітей - 10 і 20 років.

10 років і більше - це перша категорія. Чому слухають вони? Тому, що в них підсвідомо існує оце "немає перепон, немає "добре і погано", немає дозволу, немає стопу". Це маніфест - "мені все дозволено". Це такий пубертатний супротив, супротив умовам, обставинам. І за це, напевно, на них звертати увагу не потрібно, не потрібно їх вчити, що їм робити, бо вони сприймають з точністю до навпаки.

Будь-яке зауваження вони сприймають як запрошення до продовження цього. Але, я все ж таки бачу, що це - невелика кількість цих підлітків пубертатного періоду. Бо вони вже сформовані іншим простором, новими кумирами, які з'являються. А це саме молодь. Хтось слухає Парфенюка, хтось Клавдію Петрівну, хтось Дорофеєву.

Вони підвладні трендам, а тренди в нас, слава Богу, всі змінилися. Немає жодної радіостанції, яка видає цю (російську - авт.) музику. Але тишком, як то кажуть, є вседозволеність, яку юна людина сама собі дозволяє.

І якщо не робити зауваження, то перестане ця молода, юна дитина слухати це все. Бо вона вже живе в просторі українського мистецтва, творчості, цікавих нових імен, треків, пісень і таке інше.

А є друга частина людей. І це - дорослі люди, віком близько 20-ти. Оце вже несвідомість. Вони несвідомі до українського, до нашої ідентичності. І цих людей трохи більше, ніж пубертатних підлітків. Їх більше, бо вони принципово продовжують висловлюватися російською мовою. І вони принципово продовжують оцей умовний "всесвіт без кордонів".

Однак, це вже дурість, як на мій погляд. Адже, якщо ти не чуєш і не бачиш, що летять ракети і гинуть люди, а тим більше військові, які нас захищають, то це вже занадто. Проте я вважаю, що таких людей дуже малий відсоток. Вони безхребетні, вони не мають української гідності, такої національної. І вони приховують ці свої вподобання, бо зараз це антитренд. Вони знають, що це антитренд, але вони його приховують і собі слухають.

Ми, як суспільство, не можемо їх переконати. Ми просто повинні робити свою справу. Працівники телебачення, музичної індустрії, літератури, журналістики. Піднімати ці теми. Колись така була фраза "дурне їде в турне", знаєте? Так от, кожний обирає собі "своє турне". Якщо воно дурне, то ми нічого не можемо зробити. Я вважаю, що це дурний несмак.

От якраз у мене наступне питання про те, як взагалі формується музичний смак у дитини. Яка роль батьків у цьому процесі?

Дитина завжди бере приклад з батьків. Ніщо так не формує смак дитини, як приклад батьків. Треба подивитися на себе в дзеркало, запитати себе "Хто ти"? Запитати, де ти живеш? Де твоя земля? Де ти народив дітей? І в цьому просторі обирати пісні, які ти слухаєш. Включати, просто знаходити свій трек, свій плейлист і його слухати.

Коли в мене народилася старша донечка, я починала слухати твори Едварда Гріга, класичні твори Шопена, Ноктюрн. Дуже красиві твори класичної музики. І Гайдна, і Моцарта. Є спеціальні підбірки "Класика для дітей". Там є навантаження образами і емоціями, почуттями, які викликає в дитини музика. І це чудово слухати музику, класику. Це завжди допомагає дитині, не відволікаючись від своїх думок і уявлень, і фантазії, відчувати музику. А батькам треба наглядати за реакцією дітей.

Якась музика буде їм цікава, приємна, якась буде нецікава. І треба просто обирати по відчуттям і по реакції дитини. А щоб дитина не слухала російське, достатньо слухати українське, говорити українською. Треба просто в сім'ї поставити цей пріоритет смаку і обирати найкраще, що пропонує нам музична індустрія.

Зараз всі музичні школи, всі центри дитячої творчості, всі вокальні школи, вони всі обирають треки, пісні для того, щоб діти їх співали, виконували, наспівували. І тут треба обирати найкраще, відкидаючи музичне сміття.

Я створила фестиваль "Київська хвиля" і разом зі своїми колегами і партнерами ми чуємо гарних, красивих і талановитих дітей. Вони отримують свої високі оцінки від журі - українських молодих, досвідчених, народних, заслужених артистів України. І ми для них пишемо пісні. Саме так народився проект "Пісня збирає друзів". Ми робимо цей проект для популяризації української авторської пісні.

Наразі - це дуже сучасний модний тренд, коли українські композитори і поети пишуть для дітей, для підростаючого покоління. Ми вже декілька з них виставили в цифрові мережі, тож і діти, і дорослі можуть заходити, слухати українські нові пісні для дітей. Отак ми і формуємо смаки, як можемо, як вміємо тут і зараз.

Над чим ви зараз працюєте і які творчі плани на майбутнє? Ви ще й особистою творчістю займаєтеся?

Для дітей - це Київська хвиля. "Пісня збирає друзів" - це творче об'єднання моїх колег. Ми створили його, і ми популяризували авторську пісню, написану для дітей, для дорослих. Дорослі артисти підтримують цей проект. До речі, в одному проекті і Павло Зібров, і Оксана Білозір, і Тетяна Макарова, і Катя Бужинська, і Віктор Павлик - досвідчені артисти. Поряд з ними є і молоді виконавці, яскраві. Серед них - Том Сода, Йоган, Діма Прокопов та інші.

Таким чином ми будемо допомагати дітям формувати тренд, смак, сучасність.

А що стосується мене, то ми зараз випускаємо нові пісні. Я півтори роки тому повернулася з-за кордону і почала всі свої пісні робити в новому сучасному звучанні. Ось 29 квітня вийшла нова моя пісня "Малина".

Ще ми знімаємо кліпи і планую сольний концерт в Жовтневому палаці на 30 листопада 2025 року.

Чи змінилися і як змінилися діти за час війни? Що ви особисто побачили, як педагог?

Загалом, я хочу сказати, що діти не змінюються ніколи. Діти живуть у своєму світі, який їм наданий дорослими. Сьогодні вони живуть у світі, де існує війна, і вони сприймають цей світ. Це негативне явище, яке їм просто заважає,

Вони адаптуються жити в новій реальності, де є тривоги, де їм потрібно спускатися в укриття, переривати навчальний процес.

До речі, багато хто з дітей з радістю спускаються в укриття, бо вони знають, що там безпечно, що можна там погратися.

І ми, дорослі, відчуваємо, що вони реагують на цей негатив, на війну, на явище, на Путіна, на дурних росіян. Вони кажуть такі слова...

Діти зневажливо ставляться до російської мови, хоча багато хто з них в повсякденному житті спокійно розмовляє російською.

Наші діти зараз, незважаючи ні на що, живуть і радіють в тому моменті і розважаються в тому моменті, в якому вони існують. Я дивуюся, захоплююся і пишаюся нашими дітьми, які не сприймають війну як перешкоду жити в щасливому дитинстві. Якщо в них є така можливість, звичайно.

Інша категорія це ті дітки, які втратили рідних, це ті дітки, які втратили одного з батьків. Або вони втратили домівку, або переїзд, або переміщення, вимушене переміщення.

В першу чергу, я допомагала їм адаптуватися, несла українську пісню навіть за кордоном. Ми вчилися, ми співали, ми говорили, ми переказували, ми читали вірші. Я влаштовувала за кордоном два фестивалі "Київська хвиля" в Чорногорії, бо я була в Чорногорії. Ми об'єднали спільноту. Діаспора українців в Чорногорії дуже велика, і ми робили там свою справу. І все було з національним колоритом, ми пишалися національним, нашим об'єднанням. Ми там трохи давали жару росіянам. Ми їх, як могли, ставили на місце. Ми робили внутрішній делікатний супротив, але гідно, гідно представляючи Україну, в першу чергу.

Наприклад, в Чорногорії, ледве діти чули російську мову, вони голосно починали говорити українською. І це було дуже прикольно. Тобто в дітей це на автоматі. І я раділа з того, що було багато таких красномовних моментів.

Як ви думаєте, в чому місія українського артиста під час війни?

Нещодавно у мене брали інтерв'ю і запитали, як мене змінила війна. І перше, що я сказала, що я більше ніхто і мене звати ніяк. Розумієте? От ми всі починаємо не з нуля, а з досвіду. І я відчула, що я маленька піщинка у великому світі.

Я відчула, що більше немає ніяких регалій, звань, досягнень, якихось там пафосних речей, немає корони ні в кого. Я відчула "клац". І оцього всього немає. І тут ти піднімаєш голову і думаєш, чим я можу бути корисна сьогодні?

Якщо сьогодні я за кордоном, значить, я встала і пішла. Робимо фестивалі, випікаємо млинці, готуємо якісь там коржики, чи запіканку, чи діти вишивають, чи малюють, чи що? Або монтуємо на колінах концерт. Тобто, ти починаєш робити тут і зараз те, що ти можеш. І тому ти починаєш зі звання "Ніхто".

Починаючи з повномасштабного вторгнення, тепер я собі відповідаю на питання "Хто я?".

Тільки по результату кожного звершення, кожного кроку. І тоді про тебе дізнаються, пізнають, хто ти, що ти, як тебе звуть? Що ти вмієш? Яка в тебе енергія або що ти даєш людям? І тільки після того, оці "кола на воді" розходяться і тебе починають люди впізнавати з самого початку, але не з нуля, розумієте?

Я відчуваю, що мені цікаво дізнаватися, хто я. Починаючи з 22-го року, вже я можу сказати, що я - нова і інша жінка, я інша артистка, інша співачка.

От і відповідь на місію. Місія - це бути людиною і познімати всі свої корони, бути з людьми на відстані дотику. Якщо ти співачка - співай, але так, щоб вони відчули оцей дотик твого слова, твоєї пісні, твоєї енергетики, твого доброго ставлення.

Може, ти художниця? А, може, ти поетеса? А, може, ти літератор? Неважливо, хто ти. Важливо робити кроки і бути ближчими до людей.

Якщо говорити про те, чого хочуть люди, то багато гастролюючи я можу сказати, що люди хочуть радіти. Все, що їм хочеться - це веселої, відволікаючої, творчої і радісної енергії. Аби вони відчули, що їх хтось відволікає від повсякденного тривожного життя.

Тому місія - це просто дарувати людям радість і відволікати їх хоч на годину, хоч на дві, хоч на десять хвилин, хоч на скільки. Щось дати їм світле, спокійний настрій і відчуття, що ми це переживемо.

В нас життя одне, і це не репетиція, і повтору нема. І ми його мусимо жити таким, яким воно є.

Бог сказав, що людина прийшла на землю для того, щоб відчувати радість життя. Отак і відчуваємо. Завжди можна знайти привід подивитися на квітку, подивитися на українську природу, на землю, на дитину. Звичайно, якщо в тебе нема страшенного горя, а горя зараз стільки, що аж за край.

Що ви вважаєте недопустимим під час війни, якщо ви публічна особа? Це можуть бути пости в соціальних мережах, покупки, поїздки тощо?

За всіх, звичайно, я не можу говорити, адже в кожного своя система цінностей. Але я можу сказати, що є недопустимим для мене. Наприклад, я ніколи не подаю подробиці свого власного життя. Тобто я живу своїм життям і воно моє. Я все ж таки не вважаю, що треба розкривати. Зокрема, що ти їла, що ти пила, де ти була, куди ходила. Для мене це дивно. Хоча, напевно в когось це виходить гарно і хтось таким чином надихає інших людей.

Я бачу, що є і позитивні моменти, але переважно, мені здається, що публічна особистість повинна бути відповідальною. Обирати кожне слово обережно, кожне відчуття. Люди також не хочуть бачити тебе в халаті, з брудним обличчям чи з брудним ротом. В нас і так багато негативу.

Чого Тетяна Пєскова ніколи не опублікує в своїх соціальних мережах?

Оголених фото чи фото у білизні. Такого не буде. По-перше, я не в ідеальному стані, в якому я була в 19 років. Я вважаю, що цікавіше на мене дивитися, якщо я вдягнена. Сварки якоїсь не опублікую, бо я її просто не підтримую, бо вона якось пролітає повз мене. Я не приймаю участь, і її просто не може бути, бо цього не існує в моєму житті. Білизну. Я собі цього не дозволю ніколи.