Тіні над Покровськом. Як Україні вдається стабілізувати фронт та зупиняти ворога на Донеччині

Що зупинило росіян під Покровськом? Чому саме тут наступ окупантів сповільнився, а згодом і майже повністю втратив темп? У чому полягають особливості тактики ЗСУ під час оборони міста?

Відповіді на ці запитання намагаються дати як українські, так і закордонні аналітики протягом останніх кількох місяців. Здавалося б, є коротка універсальна відповідь, яка задовольнить інтерес усіх сторін. Однак якщо заглибитись у ситуацію, стає зрозумілим зворотне.

Військовий оглядач ZN.UA вирушив на Донеччину та спробував знайти відповіді на зазначені запитання. Вони виявилися довшими, ніж можна було очікувати, й далеко не такими приємними, якими мали б бути новини про успішну українську оборону, сповільнення ворога та навіть незначні наступальні операції.

Їдемо Добропіллям. Тилове місто дедалі частіше стає ціллю для атак російських ракет і авіабомб, про які тут іще зовсім недавно практично не знали. Квітучі вишні ховають за собою руїни знищених будинків, наче накладаючи пластир на незагоєну рану. Здалеку чутно звуки артилерії. Виходи, тобто працюють наші. Місто, яке не так давно було далеким тилом, зненацька стало наступним після Покровська.

Ще рік тому такі ж вишні розквітали в самому Покровську. Тоді тиловим був він, як і сусідні Мирноград і Родинське. На жаль, цим містам не пощастило стати форпостом. Але пощастило Донбасу та сусідній Дніпропетровщині, адже цей форпост є.

Відповідь на запитання, чому після прориву з Авдіївки ворога вдалося зупинити лише тут, проста й лаконічна: неможливо було оборонятися в полях, де немає логістики, рельєф несприятливий, а побудовані лінії оборони фактично непридатні для тієї-таки оборони. Наша війна — вкрай динамічна та гнучка, однак є в ній і речі незмінні: всі серйозні бої, які призводили до виснаження противника або втрати ним наступального потенціалу, відбувалися саме в містах або ж поблизу них. На відміну від багатьох інших змінних, ця константа залишиться такою. Принаймні в цій війні.

Приїжджаємо на позиції пілотів дронів 59-ї окремої штурмової бригади Сил безпілотних систем (СБС). Здалеку видно майже зруйноване село Успенівку, на тлі в сусідні посадки летять два КАБи. Не влучають — прильоти по полю. Ми заходимо в бліндаж і на моніторі пілотів бачимо декілька трансляцій. Одна з них показує спробу російського штурму на кількох легкових авто з обрізаним дахом. Іще на відстані шести кілометрів до лінії зіткнення їх зустрічають FPV суміжного підрозділу. Кілька влучань — і одна автівка загоряється. Вцілілі росіяни «розсипаються» по лісосмузі біля дороги, їх наздоганяють іще кілька FPV.

«Нам вдається тримати лінію завдяки тому, що ми сформували глибоку кіл-зону на території противника. До десяти кілометрів углибину ми бачимо, що вони роблять, бачимо скупчення й висування на штурми. Наша мета — щоб росіяни проїхали якомога меншу відстань до того, як ми їх розіб’ємо. Водночас найважливіше — щоб вони навіть не наблизилися до нашої піхоти в окопах, щоб контактні бої навіть не почалися», — каже Сергій, пілот дрона Lucky Strike.

Військовий додає, що Силам оборони вдалося примусити ворога практично повністю пересуватися пішки й лише для найпріоритетніших завдань використовувати техніку. Для цього було необхідно встановити постійний контроль над усією лінією зіткнення мінімум на п’ять-сім кілометрів углибину.

«Раніше вони ходили пішки, носили на собі купу всілякого знаряддя, зброю, провізію, нічого не боялися. Коли ми почали використовувати дрони з тепловізорами, вони втратили щонайменше пів батальйону. Потім почали прослизати в погану погоду або пізно вночі, групами по кілька людей. Коли й так ми їх почали «скубати», вони далі вирішили думати. Тепер можна часто побачити, як уночі вони повзуть полем і прикриваються спеціальними накидками, що гасять тепловий слід. Та однаково ми їх знищуємо», — каже Сергій.

Сержант додає, що останнім часом із нашого боку відчуваються позитивні зміни. Після переведення бригади в підпорядкування Сил безпілотних систем значно покращилася ситуація з матеріальним забезпеченням, постачанням дронів та їх обсягами. Сергій вважає, що в цьому є пряма заслуга командира СБС Вадима Сухаревського, та запевняє, що раніше ситуація була набагато гіршою. Найбільше серед нового озброєння пілотам імпонують дрони зі стабілізацією Lucky Strike та бомбери Nemesis. Саме про ці два типи дронів кажуть як про найефективніші та найзатребуваніші на полі бою станом на квітень 2025-го року.

Завдяки таким зусиллям українських бригад правий фланг Покровська досі стоїть. Разом із ним тримається й траса Дніпро—Покровськ, до взяття якої ворогові залишилося буквально дві-три лісосмуги. Ситуація вздовж кордону з Дніпропетровщиною подекуди гірша, адже окупант ставить собі за мету за всяку ціну зайти на її територію та не рахує втрат: ні під Удачним, ні поруч із Андріївкою, ні тут, поблизу Успенівки.

Постає запитання: чому українські сили однаково час від часу відступають, якщо і кіл-зону сформовано, і з постачанням дронів усе позитивно, і російські сили доволі швидко виснажуються? Відповідь знов-таки вкрай проста: оборонятися треба на чомусь і за чимось. Якщо з боку самого Покровська та Удачного ворог зустрів раніше збудовану лінію оборони, то південніше ситуація гірша. Тут військові обороняються в окопах, які самі копали нашвидкуруч.

Інший пілот того ж Lucky Strike жартує: «От добре, коли росіян доводиться бити на наших колишніх позиціях. Коли вони самі роблять бліндаж, то там і глибина, і настил у три лінії колод. А коли захоплюють наш із колодами в один шар, то трьома скидами можна всіх відправити в пекло».

На лівому фланзі Покровська, поблизу міста Мирноград і селища Новоекономічне, ситуація істотно гірша. Тут відчувається значно більше насичення дронами й артилерією, відзначається постійне застосування FPV на оптоволокні. Один з військових 93-ї ОМБр, що стоїть на цьому напрямку, розповідає про втрату його підрозділом чотирьох пікапів за один день. Усі — саме через російське оптоволокно.

«Пілоти ворога садять дрони на землю й чекають на наші автівки. Вони навіть не висять у повітрі, щоб ми не могли їх ідентифікувати, а сидять і чекають. Потім, під час наїзду, вибухають просто під авто. Результат майже завжди летальний», — каже Олександр, піхотинець 93-ї ОМБр.

Рецепт проти таких дій ворога один, і дає його бригада «Птахи Мадяра»: постійне патрулювання шляхів та ідентифікація ворожих БпЛА завдяки радарам. Після цього їх можна знищити або скидом ВОГів, або ж сіток, крізь які російський FPV вже нікуди не полетить.

Водночас українські сили ефективно застосовують практику дистанційного мінування з дронів, що є в рази ефективнішим за використання FPV для засідок. Із кількох бомберів за одну ніч можливо поставити десятки мін, які значно вплинуть як на логістику, так і на проведення ворожих штурмів.

До речі, саме «Птахи Мадяра» є однією з причин, чому Покровськ не дався росіянам. Бригада прибула на напрямок в один із найскладніших моментів — восени 2024-го, коли окупанти мали найбільше та найшвидше просування за весь час. Саме «Птахи Мадяра» почали формування кіл-зони, яка паралізувала ворожу логістику й не дала змоги пересуватися ближче десяти кілометрів до лінії фронту.

«Формула проста. Знищувати все, що рухається, а також не давати ворогу можливості накопичитися для проведення штурмів. Постійне знекровлення і знищення всіх, навіть найменших потуг кацапів. Не дозволяти їм підійматися на піки та гасити, гасити і ще раз гасити потенціал. Це і є та методика, завдяки якій нам тут вдається тримати фронт», — каже Андрій, пілот дрона бригади «Птахи Мадяра».

Друге питання — в ресурсі, який вкладається для цього «гасіння потенціалу». На жаль, станом на 2025-й рік нашу війну все ще не можна назвати суцільною війною дронів. Хоча б через те, що дрони ще не можуть проводити контактні бої, обороняти окопи в лісосмугах та штурмувати противника. Цим досі займається піхота. Виснажена в боях і підкошена найважчою роботою в усьому війську.

Багато в чому росіян вдалося зупинити під Покровськом саме завдяки зустрічним штурмам у селах Шевченко, Котлине та Піщане. Тут діяла велика кількість наших сил, але основні штурмові дії були покладені на 425-й ОШП «Скала». Бійці цього полку подекуди мусили кілька разів штурмувати одне село, адже закріпитися й утриматися на позиціях вдавалося далеко не завжди. Власне, саме завдяки діям «Скали» взимку 2025-го росіян досі немає в межах самого міста Покровськ.

Про втрати підрозділу в масованих зустрічних штурмах можна лише здогадуватися. Однак фактом є те, що саме в штурмових ротах і полках під час таких операцій втрати в людях є найбільшими.

Всі вищезгадані причини пояснюють, чому над Покровськом і Мирноградом досі майоріють українські прапори. І водночас дають зрозуміти, наскільки складним і ресурсозатратним для України є це завдання. Адже щоби здобути перевагу над ворогом, його доводиться щоразу перевершувати: в технологіях, у тактиці, в плануванні або безпосередньому здійсненні операцій.

Це потребує злагодженості в керуванні, інтелекту командирів на місцях, зосередженості на меті та постійної невпинної роботи вдень і вночі. Наразі ми справляємося, та постає запитання: чи є підстави очікувати на успіхи в недалекому майбутньому?

До того ж, за останні кілька днів з’явилося все більше сигналів про відновлення масивних штурмів ворога на обох флангах Покровська. При цьому застосовується в більшості саме легкий транспорт: від мотоциклів до «Нив» та «Буханок». До чого призведе новий ривок ворога — ми зрозуміємо вже найближчим часом. Втім, варто пам’ятати, що до кордону Дніпропетровської області зараз лишається всього кілька кілометрів

Покидаючи Донеччину, проїжджаємо повз славнозвісну «стелу». Здалеку чутно прильоти «Градів» і роботу артилерії. На узбіччі квітне бузок. Вітер відносить удалину дим, що здіймається десь над Покровськом.