«Вальс із системою» — історія співочого опору

«Детектор медіа» вже писав про її презентацію та про сам фільм, а зараз пропонуємо прочитати рецензію на нього письменника Андрія Кокотюхи.

«Дружина підпушила переглянути двосерійний документальний фільм “Вальс із системою”. Стрічка розповідає про період піднесення української пісні в радянський період після смерті Сталіна, з різноманітними перипетіями та авторським переосмисленням оповідача Юрія Макарова. Одразу скажу, що я вдячний Світлані за її наполегливість, бо ми разом отримали й інтелектуальне, й професійне задоволення від перегляду якісної роботи колег», — така реакція журналіста Костянтина Грубича у фейсбуці дивним чином суголосна не лише тональності згаданого фільму, а і його змісту.

У блогера Віталія Чепиноги емоцій трохи більше: «Перша серія чудового документального фільму «Вальс із системою» — про нас, про українську душу, про драму, трагедію й вічне відродження України. Про кордоцентризм України, — країни, яка зберегла своє серце, свою душу, людяність навіть тоді, коли її цілими віками намагалися знищити, випалити, вбити». І все ж додає: звісно, не обходилося й без «партійної заказухи». Чим підтверджує: українська пісня 1950—1960-х років творилася не дисидентами, а її творці не належали до руху культурного опору.

Тому двосерійна стрічка «Вальс із системою», за визначенням одного з продюсерів Лук’яна Галкіна — не про спротив радянській системі, а про твори, які її пережили. Вони виявилися міцнішими за російський більшовизм із його потужним репресивним апаратом. Бо, будучи, скажемо так, лірико-пасторальними за змістом і далекими від популярної в той час урбанізації, зафіксували та репрезентували українську ідентичність. Те, чого не в змозі зрозуміти Росія як агресорка й колонізаторка в жодний із часів свого політичного, військового та культурного панування в Україні. Зокрема і зараз, у часи великої війни: ми називаємо її війною саме за збереження власної ідентичності.

Власне, автор і наратор фільму Юрій Макаров говорить те саме: «Українська радянська пісня не була проявом прихованого спротиву. Але водночас якоюсь мірою самим фактом свого існування вона стала спротивом системі, яка мріяла поховати Україну як країну. І це внесок авторів, про яких довгий час згадували як про витоки ідеологічної системи». Дозволю собі розширити цю думку й загалом тему. Коли працював над семисерійним документальним проєктом «Між крапельками», теж на замовлення Суспільного, переконався в тому, що до того часу інтуїтивно відчував: відверто антирадянського в роботах українських творців 1950—1980-х років не було й близько.

Той-таки Юрій Макаров, оцінюючи результат, констатує: «В уяві сучасного українця сперечаються два різні ставлення до культурного спадку радянської доби. З одного боку це, безумовно, тоталітарне мистецтво, яке слід засудити, декомунізувати й забути. З другого — це наш спадок. Не та “наша історія”, що підлягає реанімації, але все ж таки іншого минулого в нас немає». Таким чином, «Вальс із системою» — не своєрідне продовження чи відгалуження «Між крапельками», а швидше, перебуває в подібному контексті. За потреби можна згадати інші проєкти, не лише Суспільного, котрі розповідають не про опір системі, не про зіткнення дисидентів із КДБ, не про репресії за публікації на Заході — але про паралельне існування радянського й нерадянського. Двох систем координат у рамках однієї великої ідеологічної Системи.

Мені б дуже хотілося, аби серед глядачів «Вальсу з системою» було чим більше українців, народжених навіть не після 1991-го, а після 2000-го року. Їхнє, без перебільшення, щоденне життя не супроводжувало українське радіо, відоме в народі як «дротове», «проводове» та «брехунець». Вони не зрозуміють приказки «шо їв, шо радіо слухав». І коли випадково чують, як «олдскул» співає «Марічку», «Пісню про рушник» та інші, серед яких виріс, то щиро переконані — це народна творчість. Хоча навіть у таких застільних хітів, як «Чом ти не прийшов» чи «Ой, чий то кінь стоїть» є авторство. А коли молодим людям це пояснюєш на пальцях, реакція цілком прогнозована: «Ага, значить українське забороненим не було! Радіо було україномовним, виходили україномовні газети, журнали, книжки! Значить, усі накати на українське в радянський час — перебільшення. І нема нічого справжнього, хіба “Розстріляне Відродження”, бо воно розстріляне».

Це не вигадана репліка. Це — мікс почутих у різний час реплік від різних молодих людей. Вони зі властивим вікові максималізмом визнають лише дві форми культурного спротиву: коли когось за творчість знищили фізично — і рок-н-рол. Про останній, до речі, згадує у «Вальсі з системою» Кирило Стеценко, замолоду — учасник одного з перших українських фолк-рок-гуртів «Еней». Молодим музикантам закидали «шкідливий вплив Заходу» та «західну трясучку».

Як жив у СРСР український музичний андеграуд, котрий насправді андеграудом був не повною мірою, оповідає документальна стрічка «Вусатий фанк». Про умовну контркультурність і претензію на боротьбу з системою в цьому випадку дає підстави говорити лише відсутність такої музики в радіоефірі, читай — публічному просторі. Натомість «Ми підем, де трави похилі», «Два кольори», «Коханий» і подібні твори вважалися заледве не офіціозом, бо не суперечать владним настановам, легко пройшли цензуру, а отже — обслуговують партію та уряд. Чи не єдиний, про кого у фільмі говорять як про бунтаря й опозиційно налаштованого до Системи — композитор Борис Буєвський. Проте і його пісні звучали по радіо, найвідомішою є «На долині туман», теж почасти зарахована до народних. Таким чином, українська пісня зразка 1950—1960-х не про опір системі, а про існування в паралельних із нею світах. Котрі значно цікавіші за справжній офіціоз — пісні про колгоспи, шахти, заводи й партійні ювілеї.

Але «Вальс із системою» має й неозвучені, не артикульовані сенси, котрі часто називають підтекстами. Один із них, чи не наскрізний — протиставлення міста й села. Після смерті Сталіна міста потребували робочих рук, тому почалося активне залучення селян. Ті, особливо молодь, радо відривалися від сакрального коріння, бо місто давало більше можливостей. Проте в містах учорашні селяни почувалися некомфортно, були там чужими, тож гуртувалися «за інтересами» і так творили культуру, котра змушувала українську сільську природу з міським асфальтом.

Одним словом, саме завдяки вчорашнім селянам тогочасна українська пісня зберегла ідентичність. Адже радянська влада щиро вважала село маргінальним, тож дозволяла таку ось «маргінальність». Результат виявився рівно протилежним: рустикальна, пасторальна, буколічна ментальність створила та розвинула питомо урбаністичні твори. А потім, що цікаво, ці ж самі люди в містах почали оспівувати несправжнє, вигадане село. Як у піснях, так і фільмах.

І тут варто зупинитися на фільмах, кіновиробництві тих часів. Про це у «Вальсі з системою» не розповідають, але ілюструють проєкт, серед іншого, кадрами не лише документального, а й художнього кіно. Поза сумнівом, знятого в Україні. Я точно знаю, бо бачив цю стрічку не раз: у фільмі Олексія Мішурна «Літа молодії» (1958) звучить «Пісня про рушник» — але популярною була й зібрала велику касу саме російська його версія, «Годы молодые». Так ось: пісні в ній, або, як тепер кажуть, саундтрек, звучали в російській версії оригінально, без перекладу. Як практично всі тогочасні пісні, написані українською мовою українськими авторами. Натомість кіно було єдиною в радянській Україні сферою, де україномовний продукт був майже відсутній. Преса — так, радіо — так, книжки — так, телебачення — так. Але кіно — ні, за окремими винятками.

Ось чому українська пісня була в згаданий час справді вальсом із системою. Вона дозволяла собі звучати інакше, ніж марш або пафосні пропагандистські бравурні твори. Мала інший та інакший, менш помітний пафос — пафос нашої з вами справжності. На що тогочасна влада дивним чином не зважала, як і на чималу кількість української поезії й прози. Масовість пісні не могла конкурувати з масовістю кіно. Адже пісня, як не раз згадується в стрічці, короткий твір, котрий працює на емоції. Натомість фільм тримає довше, отже, дає більше часу для роздумів та аналізу. Через те довкола нашої кіноспадщини та її цінності сьогодні дотепер виникає значно більше суперечок, ніж довкола «Пісні про рушник», яка в українському радянському фільмі прозвучала.