Ексклюзив: син Джека Ніколсона Рей Ніколсон — про життя в тіні батька і роль сталкера-психопата

33-річний Рей Ніколсон, син голлівудської легенди Джека Ніколсона і акторки Реббеки Бруссард, раніше мав невеликі ролі в помітних стрічках, зокрема «Перспективна дівчина» (2020) та «Локрична піца» (2021). Проте справжнім проривом для нього став минулорічний горор-сиквел «Усміхайся 2», де Рей продемонстрував фірмову зловісну посмішку Ніколсонів — ту саму, що колись лякала у «Сяйві».

Нині ж актор знову експериментує з психозом на екрані в комедійному горор-трилері «Фанатик», прем’єра якого в українських кінотеатрах відбулася 1 травня.

У стрічці, створеній режисером і сценаристом Джиммі Ворденом, Рей грає Пола Дюерсона — божевільного фаната-сталкера попзірки Софії (її грає «королева крику» Самара Вівінг). Дія відбувається в Лос-Анджелесі 1990-х. Софія живе у великому маєтку під охороною свого тілоохоронця Белла (Ерік Дейн). А Пол, який раніше переслідував зірку, утримується в психлікарні. Та однієї ночі він тікає, аби… одружитися з Софією. Втім, сама співачка зовсім не поділяє його ентузіазму.

Сценарій стрічки заснований на реальних подіях — історії божевільного фаната Мадонни Роберта Дьюї Госкінса, який у 1996 році був засуджений до 10 років за погрози на її адресу. Після ув’язнення його перевели до психлікарні, звідки він втік, але був вчасно затриманий. До речі, назва фільму — Borderline — є прямою відсилкою до однойменного хіта Мадонни 1983 року.

В ексклюзивному інтерв’ю Рей Ніколсон розповів, як це — занурюватися в екранне божевілля, долати внутрішні бар’єри та зростати поруч із тінню великого батька.

— Рею, ваш герой у «Фанатику» викликає змішані емоції: з одного боку він дуже небезпечний, з іншого – його дуже шкода. Що вас привабило у цьому образі?

Саме це і привабило. Обираючи роль, я здебільшого шукаю антигероїв, але мені здається, що ми зараз загалом втрачаємо розуміння цього типу персонажів, які є водночас і недосконалими, і все ж таки симпатичними. А Джиммі Ворден зробив образ антигероя саме таким, як має бути, тому сценарій «Фанатика» видався мені дуже привабливим. Зараз існує тенденція шукати в персонажах моральну досконалість, якої насправді не існує, а мені натомість цікаво грати людей, які вам можуть не подобатися, але яких ви любите. Я завжди шукаю матеріал, з яким можу відчути особистий зв'язок.

— Виходить, що у випадку «Фанатика» ви відчули особистий зв’язок із небезпечним психічно хворим?

Так, чому б і ні. Грати Пола – це був досвід, коли ти як актор наче переживаєш вихід із власного тіла та справді стаєш кимось іншим. Для того, щоб зіграти його правдоподібно, треба було справді відчути те, що мав би відчувати він: що це означає – мати психічне захворювання, бути замкненим у цій пастці, у цьому повторюваному циклі.

А ще роль божевільного дає великі можливості для імпровізації, котру я дуже люблю. Я постійно задавав собі питання: «Що б зробила ця людина в певних обставинах?» Наприклад, що можна зробити у ванній? Я міг би поголити ноги? Ідеально! Джиммі підтримував мене у цих імпровізаційних пошуках, тож загалом у творчому плані «Фанатик» – це було найвеселіше, що зі мною будь-коли траплялося.

— Здається, ця прихильність до персонажів, які межують із божевіллям і небезпекою, у вас від батька…

Певно, так. Але загалом я вже пережив фазу мавпування і зрешою зрозумів, що є мною, а що – ним. У чомусь ми схожі, в іншому – ні. Тож я просто приймаю це, тому що він – мій батько, і я не можу бути кимось іншим, ніж тим, ким я є. Акторство є мовою любові між мною та моїм батьком, і саме тому я цим займаюся.

— А чи не дратує, коли вас з ним порівнюють?

Хоча я син двох акторів, в юності акторство було останнім, чим я хотів займатися (першою роллю 14-річного Рея став молодий кетчер у бейсбольній комедії 2006 року «Запасні гравці», – ред.).

Я був дуже невпевненою дитиною: із зайвою вагою, мене дражнили, я не був крутим у школі. Просто такий дивакуватий хлопець, який понад усе просто хотів сховатися. Ще я відчував дитячу образу за те, що в мене не було звичайної сім’ї. Але в якийсь момент мене осяяло. Я подумав: «Що, в біса, ти робиш? Ти ж насправді завжди хотів грати, але ти просто занадто боїшся або не відчуваєш себе гідним».

І я пішов вчитися – закінчив кіношколу, відвідував акторські курси. Але й там все ще мав особисті проблеми, над якими треба було працювати. Буквально перша акторська вправа, якої там вчать, це «стукіт у двері». А я навіть під час неї тиснув на себе: «А чи цей стукіт достатньо хороший для трьох "Оскарів"?» (саме стільки нагород кіноакадемії має тато актора, – ред.).

Я робив усе можливе, щоб залишатися в тіні якомога довше. Але коли побачив білборди зі своїм обличчям, подумав: «О, точно! Я можу це робити і бути сином свого батька. Мені не потрібно ховатися».

Так чи інакше, батько – мій улюблений актор. Він – моя північна зірка. І зрештою, якби я не хотів, щоб мене з ним порівнювали, я б став ветеринаром.

— Джек Ніколсон, якому зараз 87, не знімався у кіно вже 15 років. Чи можливо, що він зробить виняток і ще колись повернеться на екран разом з вами?

Я думаю, мій батько дуже задоволений своєю творчою спадщиною. Він зробив достатньо. Він забезпечив нас, своїх дітей, дивовижним життям (загалом у Джека Ніколсона шестеро дітей від різних жінок; із акторкою Ребеккою Бруссард вони, окрім Рея, народили ще дочку, Лоррейн Ніколсон, яка також стала акторкою, – ред.). Тож усе, чого я хочу, – це продовжувати ним пишатися. І сподіватися, що у мене будуть діти, і що вони дивитимуться на мене так само, як я дивлюся на свого батька.

А щодо того, щоб ми з батьком разом з’явилися у кадрі… Не знаю… Але – все можливо! (На обличчі з’являється фамільна посмішка Ніколсонів)

— Від батька у вас – талант і фамільна посмішка. А що від матері?

Гарні зуби, хороші манери, блакитні очі та кучеряве волосся. (Сміється) А також побутова практичність: я – доволі «земна» людина. Мій батько – це надзвичайна особистість, а моя мама – людина, яка виросла в трейлерному парку в Гендерсоні, штат Кентуккі. Але саме моя мама навчила мене бути людиною і мати серце.

— А який ви сам?

Я сам для себе – завжди найбільша перешкода. Але як тільки я її долаю, моя енергія – безмежна. Мене абсолютно не хвилює, вважатимуть люди мене великим актором чи ні. Я хочу бути захопливим, хочу розважати. Зрештою, це професійна позиція: ти просто хочеш, щоб людям подобалося те, що ти робиш.