Як нам покарати КНДР за агресію проти України

Війна Росії проти України дедалі більше набуває ознак не просто двостороннього конфлікту, а повноцінного міжнародного збройного протистояння. До нього залучаються інші держави — і не лише у форматі політичної або економічної підтримки. Йдеться про фактичну участь збройних сил інших країн у бойових діях, а також про надання своєї території, інфраструктури, логістичних ресурсів для ведення агресивної війни. Яскраві приклади — Корейська Народно-Демократична Республіка та Білорусь.

Перш ніж перейти до правових визначень, варто підкреслити одну ключову річ: не можна ставити знак рівності між цими режимами і міжнародною підтримкою, яку одержує Україна. Україна захищається від збройної агресії відповідно до статті 51 Статуту ООН, яка гарантує право на індивідуальну та колективну самооборону. Наші партнери діють у межах міжнародного права, допомагаючи жертві агресії. Натомість ті, хто підтримує агресора, вчиняють співучасть у міжнародному злочині.

Резолюція Генеральної Асамблеї ООН №3314 (1974) чітко визначає, що є актом агресії. Згідно з пунктом (а) статті 3, це «вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави» або навіть «будь-яка військова окупація, навіть тимчасова». Суть не в риториці чи офіційних заявах, а в дії, адже йдеться про збройний напад (застосування сили).

Довгий час участь військових КНДР залишалася на рівні припущень і тривожних сигналів. Проте зараз ця інформація підтверджена. Про присутність північнокорейських військових свідчать українські полонені. Цю участь підтвердив і сам Путін, подякувавши Пхеньяну за підтримку. Є підстави вважати, що йдеться не лише про окремих солдатів, а про організовану форму військової допомоги — щонайменше у вигляді підрозділів, які діють на боці Росії.

Згідно з пунктом (g) тієї ж статті Резолюції №3314, агресією визнається й «засилання державою або від її імені озброєних груп чи найманців», якщо їхні дії прирівнюються до використання збройної сили. Саме це ми спостерігаємо. Присутність північнокорейських військових у зоні бойових дій — з відома і за сприяння уряду КНДР — є прямим порушенням міжнародного права. Це більше, ніж політична підтримка. Це — агресія.

Роль Білорусі не менш очевидна. Пункт (f) тієї ж статті резолюції визначає агресією «використання території однієї держави для нападу на іншу». Білорусь надала Росії все необхідне: інфраструктуру, логістику, доступ до аеродромів, коридори для ракет та авіації. І хоча білоруські війська формально не заходили на українську територію, її участь у війні беззаперечна.

Резолюція Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 2 березня 2022 року вже засудила участь Білорусі у війні. Але зробила це дуже дипломатично, не використавши визначення «співучасник агресії». Цей правовий вакуум потрібно заповнити, і почати повинна саме Україна.

Ситуацію ускладнює й укладення 2023 року між РФ і КНДР «Договору про всеосяжне стратегічне партнерство». Формально — двосторонній документ, по суті — свідчення політичної й військової координації двох режимів. Згідно зі статтею 103 Статуту ООН, жодна така угода не може переважати міжнародні зобов’язання держав. Це ще один доказ, не виправдання.

Цікавий для нас юридичний прецедент можна знайти у справі «Нікарагуа проти США» (Міжнародний суд ООН, 1986). Суд визнав, що навіть передача зброї, фінансування, тренування збройних груп на території третьої держави є формою застосування сили. Хоча формально американські війська не вторгались у Нікарагуа, їхня підтримка повстанців була порушенням принципу невтручання і, з урахуванням масштабу, актом незаконного застосування сили. Суд також наголосив, що не має значення, на якій території відбувається акт насильства: факт зовнішнього втручання сам по собі є порушенням Статуту ООН. Цілком очевидні паралелі з нашим випадком, навіть якщо припустити, що північнокорейські війська перебувають тільки в Курській області.

Тому Україна має діяти рішуче. Парламент повинен офіційно визнати КНДР державою, що вчинила акт агресії, а Білорусь — державою-співучасницею. Законопроєкт щодо Білорусі вже давно зареєстрований, однак досі не проголосований. Тож час робити наступні кроки, зокрема й щодо КНДР.

А далі має бути міжнародний трек: дипломатична робота, винесення питання до Генасамблеї ООН. Коли Рада Безпеки блокується вето Росії, саме Генасамблея стає простором для захисту справедливості, — так було вже не раз, і цей шлях є реальним.

І останнє. Участь КНДР у війні проти України означає, що майбутній спеціальний міжнародний трибунал зі злочину агресії (якщо він буде збудований) має розширити лаву підсудних. Вона не може обмежуватися лише представниками російського та білоруського воєнно-політичного керівництва. Там мусять опинитися також посадовці КНДР — ті, хто брав участь в ухваленні політичних, дипломатичних чи військових рішень про вступ у війну проти України. Це має бути справжній трибунал історичної відповідальності, що стане попередженням для всіх, хто готовий стати союзником агресора: за порушення міжнародного правопорядку і міжнародні злочини доведеться відповідати.