Оксана Петришин: Поличка продуктів ТЕТ найкраще підготовлена до постапокаліпсису

Багато років спостережень за телевізійним ринком говорять: тут ніщо не є назавжди. Телеканали можуть переживати злети та падіння, і знову злети, і знову падіння. Причому ринок доволі дорогий, неповороткий та інертний, через що його керівникам потрібно мати міцні нерви та віру в обраний напрямок, куди треба інвестувати роками, перш ніж з’являться бодай перші результати.

Телеканал ТЕТ останнім часом показує непогану динаміку, чим завдячує як зусиллям власної команди, так і зміні в розстановці сил телебрендів через непереборні зовнішні обставини. «Детектор медіа» поговорив із його генеральною продюсеркою Оксаною Петришин про перший і другий ешелони телеринку, градус гумору воєнного часу, універсальність стереотипів і (не)готовність аудиторії бачити на екрані героїв, які пережили жахіття війни.

— Оксано, наше з вами попереднє інтерв’ю відбулося за кілька днів до початку повномасштабного вторгнення у 2022 році. Ми його тоді встигли написати, але воно вже не вийшло. Неймовірно, що три роки потому всі на своїх місцях, обидві компанії працюють, хоча на кілька порядків зросли та змінилися виклики: зокрема, тоді ми обговорювали вплив на собівартість телевиробництва підвищення цін на електроенергію. Я би хотіла обговорити, що змінилося з того часу. Почнемо з того, що ТЕТ — це більше не канал другого ешелону. Це так?

— Це так. Ми стабільно протягом минулого року трималися в п’ятірці провідних каналів. Поставили декілька рекордів і були серед лідерів у День Незалежності й на різдвяні свята. Одним із найбільш знакових днів 2024 року став четвер, 29 серпня, коли ТЕТ уперше очолив перелік українських каналів із часткою 7,1% (аудиторія 18—54 роки, міста 50 тис.+ жителів). 1 січня 2025 року ТЕТ зібрав найвищу частку за всю свою історію — 9,9% та посів перше місце серед українських телеканалів. У січні ТЕТ тричі очолював перелік каналів: 1 січня, 6 січня та 19 січня, та за місяць зібрав частку 5,1%, посівши четверте місце серед українських телеканалів. Це говорить про те, що канал помітний для аудиторії та вона його обирає свідомо, а не випадково.

Ми знаємо випадки, коли в школах проводять змагання «Я люблю Україну», а також коли люди дивляться це шоу всією сім’єю. Це вже стає традицією: збиратися в неділю та дивитися ТЕТ. Проєкт виходить за межі телеефіру, обростає потужною соціальною складовою. Так, із квітня ми разом із нашими тренерами відвідуємо реабілітаційні центри, де спільно з ветеранами й ветеранками граємо в гру, а також навідуємо військових, дитячі заклади соціального типу. І отримуємо неймовірний фідбек. Це про такі необхідні зараз позитивні емоції.

Також масштабний соціальний проєкт «Здійсни мрію» інтегрований у програму «Ближче до зірок», і уявіть, за минулий рік разом з «1+1 media» ми здійснили близько 50 мрій дітей героїв, які втратили на війні батьків. Бачимо запит і відгук аудиторії на такий контент, тож продовжуємо робити добрі справи та реалізовувати ціннісні колаборації.

Щоби стати каналом провідної трійки, нам поки що бракує кількості проєктів. Зараз ми робимо ставку на якість, працюючи з тими ресурсами та можливостями, які маємо. Адже канал стає першим вибором, коли глядачі знають: сьогодні не можна пропустити конкретне шоу чи серіал. Вони впевнені, що увімкнувши цей канал, побачать щось нове. Якщо ж новий контент не з’являється протягом певного часу, лояльність поступово зникає. Ми це бачимо і на прикладі інших каналів, навіть тих, які зараз вважаються першоешелонними: їхні показники можуть значно коливатися в несезон.

Ми взаємодіємо з глядачами на різних рівнях. Намагаємося, щоб наші проєкти були присутні не лише в ефірі, а й поза ним. Для цього створюємо спеціальні проєкти з партнерами. Ми намагаємося максимально задовольнити потреби наших партнерів, щоб наша співпраця була ефективною. Хтось приходить за впізнаваністю (банерами та графічними проявами), а комусь потрібно донести сенси свого бренду. У нас є можливості робити партнерські проєкти абсолютно органічними, нативними, щоб глядач бачив не просто рекламу, а сприймав партнера як частину контенту.

Він хоче, щоб інтеграція була органічною, нативною, справжньою частиною контенту, а не просто рекламою. Як приклад, ми розробили разом з Megogo інтерактивну версію «Я люблю Україну» у них на платформі й запрошуємо глядача доєднатися та стати справжнім учасником гри. Це ексклюзивна пропозиція від платформи — отже, наш партнер дає нашому глядачеві додаткову цінність. У результаті ми бачимо шалену популярність нашого інтерактиву.

Ще одна сильна сторона — наша серіальна лінійка. Серіали ТЕТ добре продаються за межами України. У нас налагоджена дистрибуція програмних прав, ми навчилися створювати історії, які захоплюють глядача різних культур. Ми до цього довго йшли. Наші серіали помітні й популярні, про це знову ж таки говорить готовність брендів робити колаборації з нашими продуктами.

У нас була чудова співпраця з Milk Bar у межах промокампанії «Встигнути до 30». Було розроблено спеціальне меню з десертами на честь героїв серіалу. Фани могли скуштувати смаколики в закладах. Це креативна ідея, яка дозволяє з одного боку розширити аудиторію, з іншого — вибудувати лояльність уже наявної фан-бази. Для партнера це також можливість охопити нову аудиторію фанатів серіалу.

Це приклади, що колаборації з сильними брендами справді працюють. По-перше, це вигідно для обох сторін. Якщо у вас спільні цінності й збігається концепція — наприклад, бажання дарувати людям радість, створювати моменти турботи та можливість хоч трохи відволіктися, — це стає потужним інструментом взаємодії з аудиторією. Я розумію, що тема ескапізму може дратувати, коли про неї говорять відкрито. Але якщо не акцентувати на цьому прямо, а просто давати людям можливість хоч ненадовго перемкнутися — на годину-півтори — й отримати позитивні емоції, це ж чудово.

З «Авророю» у нас теж вийшов справжній збіг за цінностями (в колаборації з «Найкращою оселею» — «ДМ»). Вони дарують щастя — і це повністю збігається з нашим підходом. Ми теж із самого початку, ще у 2021 році, робили все заради усмішки глядача. І зараз шукаємо моменти для радості, адже їх справді потрібно віднаходити в нинішніх умовах. Крім промоколаборацій, у ТЕТ був чудовий досвід, коли на Різдво разом зі співачкою Roxolana та Sense Bank зробили якісний тематичний концерт. Цього року таких проєктів плануємо більше, це дозволить каналу бути різнобарвним і давати глядачу спеціальний контент у святкові дні. 2024 рік став для нас особливим ще й тому, що ми вперше змагалися за лідерство на свята, ми зробили спеціальні епізоди «Ліги сміху» та «Я люблю Україну» (на Новий рік і день закоханих), і глядач нас підтримав переглядом, ми отримали достойні результати («Ліга сміху. Волонтерський десант» — частка 3,5%, «Я люблю Україну. НР» — частка 4,5%, «Я люблю Україну. ДЗ» — частка 6,2%). Раніше цей виклик для нас був нереальним, адже це доволі коштовно. Зараз ми собі це змогли дозволити.

— Ви, як і раніше, позиціюєте себе як головний гумористичний канал країни?

— Ми, як і раніше, прагнемо бути головним розважальним каналом країни. З гумором зараз непросто — важливо зберігати помірність його градусу. Але при цьому розваги нікуди не зникли, вони трансформувалися, і кожен визначає сам для себе, що він може собі нині дозволити. І схоже, саме телебачення зараз є тим мінімумом розваг, який більшість українців дозволяє собі без внутрішнього конфлікту.

Якщо ми зараз підемо в будь-який торговий центр, то найбільше дорослих людей побачимо біля дитячих розваг. Бо люди, у яких є діти, дозволяють собі там розважатися — мовляв, «я тут не для себе, я для дитини». Це ще раз підтверджує, що дорослим зараз складно дозволити собі просто розважатися без додаткової причини. Свята загалом змінилися — дні народження вже не святкують так масштабно, як раніше, і весілля теж стали зовсім іншими. Так, кінотеатр ще залишається одним із тих місць, де люди дозволяють собі відпочити. І ми помічаємо, що зараз глядачі стали частіше ходити саме на українське кіно. Але загалом аудиторія поки що не надто сприймає надмірно пишні формати. Причому глядачі часто сприймають щось як «дороге», навіть якщо це насправді не так. Це може бути просто якісна робота продакшну, який створює візуально масштабне шоу за помірний бюджет.

— Я тут пригадую телемарафон: його часто звинувачують у прикрашанні чи навіть спотворенні реальності. Але якось один колега, який працює над марафоном, мені сказав: «Ти думаєш, легко щодня інтерпретувати ці події бодай у якомусь позитивному ключі? Ми ж теж люди». Чи стало телевізійникам чисто по-людськи зараз складніше створювати розважальний контент?

— Звичайно. Творчі люди дуже вразливі, і все, що відбувається навколо, впливає на них неймовірно сильно. Умови, в яких вони працюють, безпосередньо позначаються на швидкості. Те, що раніше писалося легко й невимушено, тепер проходить декілька рівнів внутрішньої перевірки. Ти перечитуєш, сумніваєшся, ставиш собі запитання: чи можна про це жартувати, чи буде це доречно, чи не зачепить це когось? А потім ще показуєш текст іншим, щоб вони теж оцінили. Самоцензура стала невіддільною частиною процесу, і це, безперечно, ускладнює творчість. Наша самоцензура стала доволі жорсткою, навіть, можливо, надмірною.

Раніше комедія була просто комедією — продуктом, на який мало хто звертав увагу з точки зору підтекстів. Люди дивилися серіали, сміялися — і все. Зараз усе інакше. У комедіях почали шукати глибший зміст, аналогії з реальним життям або навіть натяки на конкретних персон. Але це ж усе вигадка, художній твір. Коли ви дивитеся «Бриджертонів», ви ж не намагаєтеся співвіднести побачене з реальними історичними подіями. Бо Лондон тієї епохи виглядав зовсім інакше, і люди жили в інших реаліях. Але зараз усі стали дуже чутливими, як оголені дроти. Будь-яка дрібна крапля води — і одразу реакція. Ми легко кенселимо, легко хейтимо. Зараз у нас такий стан. Тому самоцензура стала необхідністю, щоб уникнути таких ситуацій.

Крім того, як я вже згадувала, градус гумору трохи знижується. Є теми, про які жартувати просто набридло — це як старий трюк із тортом в обличчя, який уже не викликає емоцій. Хочеться зростати, щоб якість гумору теж розвивалася. Важливо, щоб він залишався дотепним, актуальним, але водночас нікого не ображав. Ми досі позиціюємо себе як канал для всієї родини, і прагнемо, щоб наші програми можна було дивитися разом — у сімейному колі. Це теж накладає певні обмеження. І, звісно, сюжет теж має значення. Ми розповідаємо про стосунки, про групи людей, які об’єднуються, про продукт, який здатен згуртовувати.

Здається, в нашій індустрії саме креаторам зараз найважче. Нам як каналу простіше — ми визначили, в якому сегменті працюємо, окреслили стратегію, розуміємо, який контент хочемо створювати. Так, це теж складно — дійти до певного бачення, тримати обраний вектор, не йти на компроміси, не погоджуватися на слабший контент чи зміну жанру. Ми деколи перечитуємо діалоги серіалів по 2—3 рази перед зйомками, щоб переконатися, що все стабільно. Але це все ж не те саме, що з нуля придумувати жарти.

Ми прагнемо, щоб наш гумор не прив’язувався до конкретних подій чи персон, а залишався універсальним. Наша основна задача — створювати мультипоказний контент. Контент one-off зараз не вписується ні в фінансові реалії, ні в загальну стратегію. Потрібно створювати продукт, який можна показати хоча б двічі на рік протягом п’яти років, щоб відбити його вартість. Звісно, бажано повернути інвестиції швидше, але контент повинен залишатися актуальним і працювати на бібліотеку щонайменше п’ять років.

Ми вже бачимо, що повтори деяких гумористичних проєктів не працюють — їхня актуальність швидко зникає, і глядач втрачає до них інтерес. З серіалами ще складніше. Гумор має бути стосунковим, сімейним, побутовим — таким, що зрозумілий усім. Трохи стереотипним, і хоч багато хто заявляє, що не хоче стереотипного гумору, насправді саме він змушує людей сміятися.

— Це стереотипи про місто-село, національність?

— Ні, це стереотипи типу того, що в чоловіків коротка пам’ять і вони забувають щось купити чи привітати дружину з днем народження. Це ті моменти, які всі впізнають, бо вони трапляються в реальному житті.

Бо кордони між містом і селом значно розмилися з початком війни. Раніше цей розрив був помітнішим, а тепер багато людей із великих міст переїхали в села. І я би вже не назвала їх селами. Це населені пункти з не менш комфортними умовами для життя, ніж міста. Деякі мої колеги на початку війни жили на Закарпатті й казали: «Ми знімаємо будинок, який навіть у Києві складно собі уявити». Тобто жарти про туалет надворі вже не смішні, бо не відповідають дійсності. Те саме стосується жартів про мову чи діалекти — ми стали набагато краще розуміти одне одного, і тепер на цьому просто не акцентується увага. Зрозуміло, що у більшості українців рівень життя зараз значно нижчий за середній. Але великого розриву навіть між столицею та рештою регіонів більше немає. У цілому люди в Україні живуть відносно однаково у всіх містах, якщо не брати до уваги прифронтові території.

А от гендерні питання — це тема, яка залишається актуальною. Протиставлення чоловіків і жінок, дискусії про сім’ї з дітьми та без дітей нікуди не зникли. Ситуація, коли люди, у яких немає дітей, дають поради тим, хто їх має — це стереотип, але він справді смішний. І що важливіше — він і буде актуальним.

Вікові історії — теж класика. Нерозуміння між молодшим і старшим поколінням — вічна тема.

— За кілька років до повномасштабного вторгнення наше телебачення почало потрошку рухатися в напрямку різноманіття та інклюзії, порушуючи ці теми й на корпоративному рівні, й у контенті. І це було непросто, тому що суспільство в нас багато в чому консервативне. Але зараз у головному оплоті демократії, в США, прийшли до влади люди, які скасовують те, що раніше вважалося прогресивним. І взагалі в різних країнах постає так звана авторитарна хвиля. Що, як ви думаєте, буде відбуватися в Україні? Чи продовжимо ми обережно рухатися в напрямку різноманіття та інклюзії? Або розвернемося назад?

— Ми тільки почали рухатися в цьому напрямку й ще не занурилися так глибоко, як інші країни. Теоретично, як нація ми можемо обрати свій шлях у тому напрямку. Але водночас ми досить категоричні у сприйнятті нового. Десь ця категоричність грає нам на руку, бо ми категорично хочемо жити в цій країні, не дозволяємо нікому сюди приходити й готові її боронити. Ми категоричні в сімейних цінностях. Але водночас ми вміємо потроху поступатися. У нас трохи закоротка пам’ять. Зараз підростає покоління, яке, теоретично, може бути більш відкритим до різноманітності, більш толерантним і терпимим. Питання в тому, хто буде закладати в них цю толерантність і терпимість: розрив між батьками й дітьми зараз у нашій країні доволі великий.

У моїй сім’ї є дитина з особливими потребами, і, чесно кажучи, мені здається, що того, що зараз робиться, недостатньо. Але, можливо, це суб’єктивне відчуття, бо я бачу цю ситуацію зсередини, через власний досвід.

Я розумію, чого б мені хотілося і як би я хотіла, щоб це транслювалося людям. Але, з іншого боку, дивлюся на ситуацію з ветеранами, які повернулися, і, на жаль, там теж багато проблем. Багато проблем й у суспільства загалом, бо над його адаптацією до нових умов теж треба багато працювати, це не стосується лише ветеранів. Тому мені здається, що якщо в проєктах, у серіалах поступово почнуть з’являтися герої з інклюзією чи ампутаціями — навіть у другорядних ролях, — це стане важливим кроком. Але це має бути поступово, суперлагідно.

Я говорю про це з досвіду нашого телеканалу. Ми створили чудову програму «Україна неймовірних людей»: невеличке талант-шоу, розроблене для підтримки морального духу. Нам дуже хотілося зробити щось світле, об’єднавче, показати, наскільки наші люди круті. Я була на зйомках усіх випусків і не раз пустила сльозу за плейбеком. Мені здавалося, що це неймовірно круто — підтримувати різні таланти та людей, які не здаються. Але це шоу різко провалилося. Глядачі поки не хочуть цього бачити, для них це занадто боляче.

— А «Холостяк»?

— Серед аудиторії торішнього «Холостяка» був значний відсоток жінок, хоча раніше цей проєкт разом зі своїми дружинами чи дівчатами також дивилися й чоловіки. Зараз, мені здається, чоловікам було принизливо його дивитися, бо вони сидять на дивані, здорові, не служать, а молодий хлопець на екрані уже пройшов усі жахіття війни.

Жіноча реакція, звісно, була дуже позитивною. Навіть одна моя знайома подавала свою анкету на участь і насправді цього хотіла. Водночас я часто чую, що люди досі не знають, як реагувати, коли бачать військового на вулиці. Неважливо, чи був він поранений — просто сам факт, що він військовий, викликає складні емоції. Тому коли прийшли перші показники «Холостяка», я пораділа за колег.

— У «Лізі сміху» бували дотепні жарти про військових. Але особисто для мене як глядачки вони були смішні десь на початку повномасштабного вторгнення, коли було більше надії на скоре завершення війни. Зараз настрій уже геть інший.

— Для мене «Ліга сміху» відкрилася по-новому, коли переїхала на ТЕТ із «1+1». Ми вирішили повернути її та почали знімати спеціальні випуски (наші сезони дещо відрізняються від фестивалю «Ліги сміху»). Команда «Ліги сміху» з перших днів повномасштабного вторгнення активно залучена до допомоги Збройним силам, хтось долучився до війська, хтось волонтерить, але всі максимально викладаються. І для нас, і для творців важливим було допомагати й популяризувати волонтерство. Кожна гра — це волонтерська місія, переможці доставляли на фронт цінні подарунки — дрони, автівки, швидкі, все, що було актуально і дуже потрібно нашим захисникам. Але ми розуміємо, як важко зараз писати жарти та наскільки важливо продовжувати це робити, бо гумор — це те, що нас також лікує. Крім того, «Ліга сміху» — це потужний майданчик для нових гумористичних талантів, нам потрібно давати їм цю можливість. І от цієї осені ми повертаємо повноцінний фестиваль, адже «Лізі сміху» 10 років, у нас оновлений тренерський склад, новий ведучий.

Ми дуже чекаємо повернення Віті Розового. Він допомагає з редактурою і в новому сезоні повернеться на сцену в декількох епізодах як ведучий. А Гарік Бірча! Він був ведучим на кількох епізодах нових сезонів: інший образ, це вже не той Гарік, до якого звик глядач. Дивлячись на нього, розумієш, що це людина, яка писала сценарії, жила безтурботним акторсько-продюсерським життям, але пішла захищати країну. Тому мені здається, що в «Лізі сміху» жартувати про військових деколи можна. Але в них теж є велика самоцензура, і має бути дотримано правило «нічого про ветеранів без ветеранів».

Ми вирішили повернути фестивальну складову, бо, як на мене, бракує саме моменту справжнього змагання. «Ліга сміху» з’явилася в той час, коли команди виходили одна проти одної, немов стіною. І «Лігу сміху» від «Кварталу» для мене завжди відрізняло те, що їхні жарти були менш прив’язаними до актуального гумору, а більше побутовими. Я переглядаю нарізки, і мені досі смішні всі сценки Загорецької, за яку я завжди вболівала. Ми цінуємо величезну роботу Drive Production. Вони досі роблять регіональні «Ліги сміху», щоб знаходити нові команди, але це стає все складніше.

І в створенні контенту, і в комунікаціях зараз — тонкий лід. Скажеш «безтурботність» — і одразу чуєш у відповідь: «Не до безтурботності». Згадаєш про радість — не до радості. Колеги з інших каналів знімають актуалізований контент — теж усе не так. У нас тепер усе має бути в мікродозах. Тому й гумор зараз загалом важкий. Іноді не зовсім смішний. Бо постійно боїшся когось зачепити або нарватися на культуру скасування, яка добре в нас прижилася.

Окрема проблема, що тенденції в суспільстві змінюються швидше, ніж ми встигаємо написати сценарії. Тому, мені здається, потрібно вчитися працювати інакше. Ми часто пояснюємо це авторам, продакшнам: ситуативна комедія, нарізка жартів у стилі КВК — це простіше, ніж писати про стосунки, але писати потрібно саме про них. Ми зайвий раз переконалися в цьому, побачивши шалений успіх «Встигнути до 30» торік. Це був найуспішніший серіал нашого осіннього сезону, який лідирував і за річними показниками.

Коли Netflix почав викладати цей серіал у себе, ми теж підключилися: підтримали його в соцмережах, попросили акторів допомогти з промо. І в результаті ми протрималися в провідній десятці цієї платформи більш ніж місяць! Ми вже працюємо над третім сезоном, плануємо знімати цього року і випустити навесні 2026-го.

Netflix також купив перший сезон «Ромео і Джульєтти». А «Київстар ТБ» — усі сезони у форматі catch-forward: за два тижні до ефіру на ТЕТ усі серії викладуть у них. Тобто ми розуміємо, що каналу вдалося створити кілька успішних франшиз. Ми самі придумали ці проєкти, знайшли продакшни, які повірили в наші ідеї та реалізували їх разом із нами. Ми хочемо продовжувати працювати в такому ж напрямку. У нас є сильні проєкти в розробці.

До того ж, як я вже згадувала на початку, в нас значно зросли продажі програмних прав на інші території. Наприклад, «Прибульця» вперше купили для Латинської Америки. А почалося все з «Панянки-селянки». Цей проєкт досі адаптують, ми заробляємо на продажі формату.

«Найкращу оселю» теж купують. І до речі, ця програма значно покращила наші показники в Києві, там вона спрацювала просто ідеально.

— У яких країнах Netflix показував «Встигнути до 30»?

— Тільки в Україні. Наскільки ми розуміємо, у цієї платформи є кілька випадків купівлі контенту на більшу кількість територій, наприклад, ще кілька країн Східної Європи, але це справді винятки.

— Де розташований офіс Netflix, із яким ви працюєте?

— У Польщі. Ми мали особисту зустріч за результатами прем’єри у них на платформі, це було дуже важливо для нас.

Amazon Prime Nordic восени на MIP дав ринку ще один чіткий сигнал: «Нам не потрібні права на весь світ. Нам не потрібен контент на все життя. Нам потрібно коротке вікно. Ми візьмемо лінійний контент, покажемо його першими, а далі — хай працює, як зазвичай». Для стримінгів така модель економічно вигідніша. Тоді як раніше всі вони були категоричні: тільки оригінальний контент, тільки ексклюзив.

У мене є слайд, де порівнюються Amazon і Netflix. Netflix зробив ставку на реаліті. Тоді як Amazon Prime поки що робить ставку на ігровий контент — серіали, повнометражні фільми.

Також зверніть увагу: половина платформ знову вдарилася в контент для young adult. Усі ці любовні історії дешеві у виробництві й мають попит. А ми не завжди можемо собі дозволити грати на цьому полі, бо, як ви знаєте, середній вік українського телевізійного глядача — 52 роки. Разом із Новим каналом ми залишаємося наймолодшими мовниками, наш середній вік — 40—45 років. У ТЕТ показники серед 18—24-річних теж досить непогані, але цієї молодої аудиторії в країні недостатньо кількісно, і вона ще й тяжіє до Other TV. Хотілося б створювати для них щось окреме, але наша стратегія — намагатися розширити аудиторний діапазон хоча б до 18—35 років.

— Нещодавно в інтерв’ю я запитала Максима Кривицького, чи досі «1+1» є флагманським телеканалом групи, який вона розвиває першочергово. Він відповів, що тепер це не так, у новій стратегії групи написано, що всі канали група розвиває однаково. Але я вирішила перевірити цю інформацію і поговорила з колегами, які працюють у групі, як вони це розуміють. І вони сказали, що «1+1» — це все-таки особливий канал і група в нього вкладається. А ви на ТЕТ усе ще відчуваєте, що «1+1» — це ваш «старший брат»?

— До великої війни ми вже були фінансово ефективними, бо навчилися грамотно працювати з нашою бібліотекою. Ми зрозуміли: потрібно створювати винятково мультипоказний контент, тому що тільки так можна швидко його монетизувати й потім стабільно заробляти на ньому.

Зараз майже 70% слотів на ТЕТ безплатні, бо там іде вже замортизована бібліотека. І ми можемо далі грати в цю гру. В економіку грати простіше простого, якщо у вас уже є базис. А от грати на зростання — це, по-перше, амбітно, а по-друге, ризиковано. Також це питання доцільності таких ризиків у конкретний момент часу. Є період, коли можна дозволити собі інвестиції та мати право на одну помилку. А зараз ситуація інша: ми не можемо вкладати надто багато в нове, і права на помилку немає. Саме через це кожен продовжує розвиватися так, як звик.

Так, у нас є стратегія, що ми рівноправні канали. Як це проявляється? По-перше, наші обсяги виробництва контенту плюс-мінус однакові. Ми добре розійшлися в програмуванні, намагаємося чітко розділяти жанрові напрямки. У комунікаціях теж усе добре. Ми працюємо в різних сегментах.

Я думаю, що «1+1» поверне частину своєї аудиторії. Звичайно, зараз їм доводиться виробляти більше — це їхня потреба. А ТЕТ може дозволити собі виробляти трохи менше. Хоча, звісно, нам би теж хотілося більше. Але я розумію, що поличка ТЕТ найкраще підготовлена до постапокаліпсису. І якщо, не дай Боже, зникне реклама чи ще щось піде не так, ми спокійно проживемо півтора-два роки.

Я справді вірю, що для серіалу нормальний цикл — п’ять років. Але якщо доводиться показувати його частіше, ніж двічі на рік, цей цикл скорочується. Хотілося б показувати раз на рік і тримати його довше.

— Скільки годин ви зняли торік? І скільки плануєте цього?

— Торік ми зняли 150 годин — це саме стратбібліотека, яку ми будемо активно використовувати. Цього року плануємо приблизно так само. Хоча спочатку хотіли трохи збільшити обсяг. Це десь 50 годин серіалів і 100 годин розважального контенту. Сюди входять і «Ближче до зірок», і «Найкраща оселя». Тобто це не тільки праймовий продукт, а й прайм вихідного дня.

— А до 2022 року скільки знімали?

— Майже так само. У 2021-му ми багато назнімали на 2022 рік, але у 2022-му не показували цей контент. Тому в 2023-му відбувся своєрідний ривок за кількістю прем’єр.

Зараз ми намагаємося працювати інакше: робити менше проєктів, але більше епізодів і якіснішого контенту. Знову ж таки, розвиваємо франшизи.

Канал уже готується до осіннього сезону, ми намагаємось адекватно оцінювати ринок, тому обираємо не ризикувати, а працювати з успішними кейсами, розвивати й покращувати їх. Щоб продовжувати закохувати в життя нашого глядача!

Фото: 1+1 media