Про ухилянтів, ТЦК і завершення війни: інтерв'ю з ведучим 24 Каналу, який мобілізувався

Ведучий 24 Каналу Артем Овдієнко у березні 2024 року мобілізувався до лав Сил оборони України через систему рекрутингу. Уперше за понад рік служби Артем завітав в ефір 24 Каналу на інтерв'ю.

Тепер вже лейтенант Державної прикордонної служби України Артем Овдієнко розповів про свій шлях від журналіста до військового, ситуацію в українській армії, рекрутинг і ставлення до ухилянтів. Деталі – читайте далі у матеріалі.

Про шлях від журналіста до військового

Півтора року тому ти долучився до лав Державної прикордонної служби. Чи змінився твій погляд на війну зі студії, коли ми з тобою тут сиділи, і тепер, коли ти побачив її по ту сторону?

Звісно. Тут навіть немає про що і говорити. А як інакше? Ти не можеш тут уявити, як воно там (на фронті – 24 Канал). Це треба бачити, відчувати, це треба пережити.

Якщо на початку повномасштабного вторгнення, мені хотілося підтримати людей, то зараз я кожного разу, перш ніж щось сказати, думаю про те, чи маю я право говорити про це зі студії.

Я розумію, про що ти.

Думаю, що саме це тебе й штовхало доєднатися до Збройних Сил України.

Так. Тоді, коли я говорив з експертами та розказував і обговорював війну, я відчував, що не маю права це робити. Направду. Так, до речі, було і у 2014 році, коли я поїхав на війну подивитися як журналіст, тому що я не мав права сидіти в студії, не знаючи, як там все відбувається насправді.

Повне інтерв'ю з Артемом Овдієнком: дивіться відео

Це спонукало мене побороти свій страх, будемо чесними, підняти себе з цієї затишної, теплої студії та долучитися до лав оборонців України. Цей страх лишився. Кожен раз, коли ти їдеш на фронт, він всередині тебе, він ніде не дівається. Боятися – це нормально.

Єдине, коли ти перший раз їдеш на фронт, цей страх – ірраціональний. Ти не знаєш, чого боятися, не розумієш, як там, тому накручуєш себе і не можеш це контролювати. Наступні рази, коли ти їдеш, є страх загинути, він з тобою, але він вже раціональний. Ти розумієш, чого боятися, і розумієш, як в тих умовах діяти. Це вже чесний страх, з яким можна боротися.

Перший раз страшно. Страшно поставити хрест на цивільному житті, долучитися до армії, бо це кардинально міняє твоє життя. Ти – інший, там інша система, там все інакше. Однак це треба один раз зробити, і буде легше.

Однак є й навпаки: коли я спілкуюся з тими, хто зараз працює з контрактниками, і коли вони питають, яка ваша мотивація стати на захист України, то вони кажуть, що нічого не бояться.

Це може бути захисна реакція. Він направду боїться, але соромиться. Чи сам для себе не може дозволити це визнати, тому таке каже. Будь-яка людина має боятися. Це нормально, це природно і цього не варто соромитися.

Знаєш, я можу сказати, що навіть розумію тих ухилянтів, які, наприклад, 2 роки з квартири тепер не виходять. Закрилися, бояться ТЦК, бояться, що їх заберуть в армію та, це мем, звісно, кинуть одразу під Бахмут. Однак я розумію звідки це, бо це ірраціональний страх. Вони не знають, як там насправді, накручують себе. Їх накручують російські телеграм-канали, адвокати, які хочуть на них заробити.

Чи слухають новини на фронті? Бо ми працюємо для цивільного населення і часом я маю відчуття, що повинна попросити вибачення перед ЗСУ за те, що я інколи можу дозволити собі тут сказати.

Не скажу за всіх. Скажу за себе, за своїх побратимів – ні. Немає на те ні часу, ні сил, ні можливості на тому зосередитися. Те, що там відбувається (на фронті – 24 Канал), і те, що відбувається в мирному Києві, – це паралельні світи.

Важливо! Дружина Артема, Тетяна Овдієнко, відкрила збір на авто для свого брата – мінометника, який воює під Покровськом. Допомогти військовим і долучитися до збору можна за посиланням.

А телеграм-канали? Бо періодично виникає питання щодо блокування Telegram, щоб це все не розповсюджувалося, не обговорювалося.

Ти можеш шукати інформацію де завгодно, необов'язково в цьому месенджері, необов'язково на цьому новинному сайті. Не є важливим, який саме месенджер.

"Проблема не в Путіні": про завершення війни

3 роки тому ми з тобою в цій студії говорили про те, що не кордони 1991 року визначають перемогу України, а Сили оборони. Як військовий, як ти дивишся на цю ситуацію зараз? Хто має визначити кордони перемоги? Чи говоримо ми про 1991 рік, чи про якісь кордони?

Я не маю право коментувати політичні рішення нашого керівництва. Як Верховний Головнокомандувач вирішить, так військо зробить. Отак воно є. Однак я можу сказати як громадянин України, бо я ним є. Знаємо, що зараз нам знову Владімір Путін тицяє своє перемир'я. Однак війна ж у нас не з 2022 року, не з 2014 року, а з 1918 року. 300 років тому ми мали війну з Російською імперією.

1918 рік, 4 рік йде Перша світова війна. Українці тоді, тут в Києві, сказали, що втомилися від війни, що варто змиритися з більшовиками, з Росією і тоді не буде війни. Ми пам'ятаємо, чим це завершилося. Миром? Ні, ми отримали собі розкуркулення, два Голодомори, ГУЛАГ, Сибір, Східну Азію, потім Йосип Сталін кидав українців воювати з Європою. У нас був мир? Ні, у нас була пауза у війні.

І зараз перемир'я з російською імперією – це не буде мир і замирення. Це буде пауза перед черговою війною. Як пауза була після 2014 року: у 2015 році ця війна трохи вщухла й у 2022 році з новою силою запалила. Тут так само. Немає наших кордонів, де Путін сказав би: "Окей, це ваше й далі я не піду". Ні, ніколи такого не було і не буде.

Знову ж таки, не в Путіні проблема. У 2022 році ми з тобою думали, що це путінська забаганка, але повертаючись в історію, якщо згадуємо ті часи, то що? Коли Владімір Ленін помер, ми замирилися з Російською імперією, вони нас відпустили? Коли Сталін помер, Москва відпустила Київ? Ні. Ленін, Сталін, Путін – не в цих людях справа, а в нашому сусіді – в російській імперії. Допоки буде імперія, до тих пір у нас з ними буде війна.

Яка наша найсильніша "зброя" проти Росії

Я часто чую від військових, що розрив між цивільним життям і війною дуже помітний. Чи бачиш ти цю величезну прірву?

Я бачу, наскільки я змінився, наскільки змінилось моє коло спілкування, наскільки я тепер інакше дивлюся фактично на все – на своє життя, на країну. Це важко уявити, бувши цивільним, тому що армія дуже сильно змінює тебе. І армія дає тобі такі можливості, про які ти навіть не міг би подумати, що таке загалом може бути.

Поясню на одному прикладі. У тебе ж є друзі, у мене є друзі. Однак, як правило, у людей це друзі з дитинства, зі школи, з інституту. У дорослому віці ти друзів вже завести не можеш. Така психологія людини. А війна та армія це змінили. Там в мене з'явилися нові друзі – мої побратими, які стали для мене реальною сім'єю.

Чому так? Тому що я маю знати, маю бути впевнений, що у разі поранення, у разі бою вони мене захистять і витягнуть. Тепер це найближчі для мене люди. У цивільному житті нереально завести нового друга в моєму віці. Це може бути тимчасовий приятель, з яким потім розходяться дороги. А те братерство, яке є серед військових, це просто щось неймовірне.

Багато питають, що є нашою чудо-зброєю, завдяки якій ми переможемо? От завдяки цьому – завдяки братерству. Тому що ми, українці, інші. На відміну від росіян, які закидають наші позиції своїм особовим складом. Вони нехтують життям людей, кидаючи їх, вони не витягують своїх. Їм плювати на життя людей, на відміну від нас, бо ми свого не кидаємо.

Ми свого витягаємо – пораненого чи вбитого. Це нелогічно. Здається, люди не мали б ризикувати своїм життям, щоб витягнути свого вбитого побратима. Однак ми так робимо, ми так воюємо. І це те, що дозволить нам перемогти. По-перше, тому що ми стоїмо за свою землю. По-друге, завдяки військовому братерству. Цивільним людям в мирному Києві важко зрозуміти, наскільки це важливо, але це правда.

Там в тебе з'являються справжні друзі, за яких ти готовий покласти своє життя. І ти можеш бути впевнений, що вони віддадуть своє життя за тебе. Це просто щось неймовірне. І для мене в 45 років це стало справжнім відкриттям – що ми, українці, насправді є такими.

Усе-таки і професія, і вік накладають певний цинізм. Ти бачиш світ таким, а коли потрапляєш на фронт і бачиш там справжніх людей, реально справжніх, це просто перевертає твій світ. Це відкриває тобі очі, й ти розумієш, що саме завдяки цьому ми – непереборні.

Артем Овдієнко на службі / Фото з інстаграму військового

Чого не вистачає українській армії

Чого не вистачає українській армії?

Людей.

Вмотивованих людей? Чи просто людей?

Вмотивованих. І просто людей. На фронті потрібні абсолютно всі. Усім знайдеться там робота, її дуже багато. Потреби величезні, і їх треба закривати. Якби була можливість, як казав Путін, "зайти у військторг", де можна все купити, то я б там замовляв. Бачимо, що Путін там і замовляє корейців, китайців. Йому потрібні люди.

У нас абсолютно така сама ситуація. Єдине, хочу повторити, що маленька радянська армія не може перемогти велику радянську армію. Це правда. Відмінність нашої маленької армії саме в братерстві, але, щоб був побратим, – він має прийти та долучитися до війська.

Кажуть, що не можна довго воювати з ворогом, бо він вчиться. Наш ворог вчиться?

Постійно. Масово копіює нас. Наш вихід – швидше прогресувати.

Наприклад, про дрони з оптоволокном. Я чула думку, що цю зброю нам нав'язали наші вороги. Розповідали, що у нас були набагато кращі варіанти й нам необов'язково переходити на оптоволокно і так далі.

Я не є експертом з цієї теми. Краще спитати у профі, хто відстежує тенденції й так далі. Однак це ж постійно війна кулі та броні. Ми вигадуємо щось, вони вигадують щось. Ми міняємося. З'явилися дрони – з'явився РЕБ. Поміняли частоти на дронах – РЕБ став ширший. Ось так усе працює. Тепер оптоволокно.

Ми говорили про військторг, де можна було б набрати людей, яких катастрофічно не вистачає на фронті. Щодо збереження життя побратимів – наскільки обережними на фронті мають бути наші захисники?

Ремарка про "катастрофічну нестачу людей" – такого немає. Це трохи перебільшення, не треба такого робити.

Наскільки обережними можуть бути українці у порівнянні з росіянами? Треба розуміти, як людина зараз потрапляє у військо та як швидко вона йде на фронт.

Ми знаємо, що є місяць БЗВП – базової загальновійськової підготовки, коли тебе тренують на піхотинця. Потім місяць тебе тренують фахово. Наприклад, на мінометника чи пілота FPV-дронів. Це може бути на різних полігонах. Потім тебе можуть відправити підвищувати кваліфікацію за кордон.

Фактично людина, яка долучилася до Сил оборони, потрапляє на фронт через 3 – 4 місяці, може бути й через пів року – підготовлена, навчена, озброєна. Як правило, людина зараз потрапляє до побратимів з бойовим досвідом, які додатково в частині навчають новачка. Це в нас так.

Ми бачимо, що відбувається в росіян. 17 – 24 дні. Це я бачив за датою військового квитка вбитого росіянина. Його 17 днів тому призвали до лав російської армії й він вже загинув в Україні. Ось так вони бережуть, і так ми бережемо. Це різні світи.

Ви збираєте ще й вбитих росіян?

А як інакше? Обміни тілами відбуваються. Це також треба робити.

Як російський FPV-дрон бив по машині Овдієнка

П'ять місяців тому російські пропагандисти поширювали відео і розповідали, що нібито їхній FPV-дрон знищив бронемашину та 5 українських бійців. Що це за ситуація була?

Це запис того, як нас під Вовчанськом атакував російський FPV-дрон. На щастя, він не вибухнув. Тоді минулося без жертв. Так виглядає наше пересування. Таким є полювання росіян за нами.

Скільки днів народжень ти вже зустрів на лінії фронту?

Щонайменше два. Це ті, які запам'ятав.

Про ухилянтів, ТЦК і рекрутинг

Яке твоє ставлення до ухилянтів "бусифікації" та атак, які час від часу відбуваються у ТЦК? Що з цим робити?

Вже говорили на цю тему. Я розумію, чого ухилянти бояться – це ірраціональний страх.

Не знаю, чи я в компетенції мати претензії до ТЦК. Наприклад, я є в застосунку Резерв+. Він дозволяє подивитися, які дані про мене є в базі "Оберіг". Це тепер відкрита інформація. Я заходжу туди і бачу, що про мене в ТЦК дуже мало інформації.

І про інших українців немає інформації, тому вони змушені розсилати ці повістки-запрошення на уточнення даних. Лише тоді, коли я прийду в ТЦК і розкажу, що я журналіст з 20 роками стажу, тоді це запишуть та використають цю інформацію. Це ж трошки неправильно.

З одного боку, ти говориш про розуміння, чому люди так роблять. З іншого боку, це трошки неідеальний світ. А ми зробили крок до цього ідеального світу, в якому система буде правильно функціонувати?

Дуже багато людей вже пройшли армію. Дуже багато людей повернулися та розповідають, як там все відбувається. Це точно не ідеальна система. Хоча б через те, що вона наслідує радянську систему. Але сарафанне радіо працює. Якщо в моєму підрозділі є вакантна посада і потрібен побратим, то я звертаюся до своїх друзів та розповідаю, як воно там. І зрештою запрошую долучатися. Ось так воно працює.

Посад насправді багато. Потреб просто "море". Наприклад, потрібен кухар. Я ненавиджу готувати, це не моє. А є люди, які люблять та вміють це робити.

Треба пілот БпЛА. Але насправді мало хто знає, що підвидів пілотів насправді є дуже багато. Можна бути аеророзвідником на величезному крилі. Як це відбувається? Злітає дрон, дві години кружляє над позиціями росіян, записує цю інформацію за тими координатами, сідає.

Хлопці знімають записану з нього інформацію та кілька годин вивчають все на величезному екрані та порівнюють з тим, якою була ця позиція вчора та якою вона є сьогодні. Вони аналізують, де може проїхати техніка, де її можуть ховати, щоб потім дати координати артилерії чи пілотам FPV-дронів. Це кропітка робота – і це теж не моє. Я не можу настільки прискіпливо кожен день таке робити.

Є драйвова робота пілотом FPV-дронів. Мільйони відео, як хлопці знищують ворожу техніку і ворогів, але теж не моє. Я хотів стати пілотом FPV-дронів. Я – геймер, маю Playstation, усе життя грав Call of Duty. Мені здавалося, що я точно зможу керувати FPV-дроном в окулярах. Далі третього уроку не зміг пройти. Я завалив цей іспит на пілота FVP-дрона. Можливо, через вік або особливості вестибулярного апарату чи зору, я не зміг стати пілотом FPV-дронів.

Згадали про кухаря, про пілотів, але таких вакансій і робіт є мільйон. Коли людина приходить у військо, то всі ці вакансії перед нею. Вона може зайняти ту нішу, яка їй цікава та яку вона потягне. Можна піти в штурмовики. Є люди, яким потрібен цей адреналін, а є ті, хто не зможе це зробити, як би він про себе не думав.

Ще приклад – мінометник. Я питав, які навички треба, щоб стати мінометником? Відповідь була абсолютно несподіваною для мене – холодний розум, врівноваженість і спокій. Я здивувався, до чого це тут? Мені пояснили, що це треба навестися під обстрілом, донести і закинути "кабанчик", в цей момент ти маєш бути спокійним. Тобто у штурмовика – адреналін, а в артилериста – холодний розум.

Дуже багато цих позицій. Усі вони дуже різні, і кожна людина зможе знайти себе в армії.

Чи є у військових ритуали перед тим, як ви кудись їдете?

У чому відмінність від радянської армії – кожен сам собі придумує ритуали. Немає сталої та обов'язкової традиції. У кожного своє, і воно особисте.