/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F226%2F15e76a1886081e3bd60c6a33e5621c90.jpg)
Шланг та держава
Коли Україні потрібен учитель, вона замовляє його в університетах, як товар на конвеєрі (це не про кількість, а про процедуру). Коли потрібен військовий, його кличуть на службу із цивільного життя — мовляв, рятуй Батьківщину. А коли потрібен чиновник, йому дають бронь від армії й не чіпають, хай там яка ефективність.
Ось і вся математика пріоритетів. Виходить, чиновник у нас важливіший за військового. Бо інакше держава бодай якось оцінювала б роботу перших за результатами, а других — не лише за пораненнями, смертю чи дезертирством. Іще хотілося б, щоб роботу других вивчали точно не за стрілочками на карті, яку тричі обплювали у штабах.
Цей текст точно не про те, яка в нас погана країна чи які безнадійні чиновники. Я не збираюся нити чи скаржитися. Однак треба було якось окреслити, де ми живемо та чого від такого підходу краще хотіти реалістам. Тож маю намір звернутися до тих, хто ще не став ані військовим, ані чиновником, ані бодай якимось учителем. До тих, хто стоїть на роздоріжжі.
Для нас, українців, у світі актуальні тільки два типи держав, які визначають, як нам діяти. І війна робить цей вибір гострішим, ніж будь-коли. Є розвинені країни. Є ті, які ще розвиваються. Інші не розбираємо, бо по-їхньому вам точно жити не захочеться. Це насправді не той орієнтир, щоб так хотіти.
У розвинених країнах модно тікати від відповідальності. Держава думає за тебе, а ти її лаєш за кожну помилку, вимагаючи для себе максимального комфорту. Погана дорога? Скандал. Податки зросли? Революція в коментарях. Але в нас країна, як кажуть офіційно, ще «розвивається». І десь на півдорозі до «світлого майбутнього» її накрила війна — не з 2022-го, а ще раніше, якщо ви раптом забули. Ми не встигли розвинутися.
Тож плисти за течією й прикидатися шлангом, як це прийнято у розвинених державах, тут не пройде. Це могло б спрацювати в якій-небудь Швеції. Щойно будете там і станете повноцінним громадянином, цілком можете спробувати. Але я не маю впевненості, що у вас вийде саме здобути паспорт.
І, до речі, не поспішайте так хвалити розвинені країни — ви ще не бачили їх у справжній війні. Втім, це тема для окремого допису, який постараюсь зробити трохи згодом.
Отже, про нашу любу Україну. Пріоритети держави ви самі бачили. Моя порада буде лише одна: беріть ініціативу у свої руки, любі мої громадяни. Життя одне, і питання лише в тому, як ви використаєте свій час. Я не знаю, чи виберете ви бік України, чи вирішите, що байдуже. Але досить уже гальмувати на дивані. Визначтеся, бо часу в усіх точно було вдосталь.
Більшу частину негативних зойків ми отримуємо не через війну, хоч і обов’язково з її згадкою. Стогін людей, які реально страждають, губиться за хором вересків від найбільш утомлених і постраждалих. Від тих, хто не чув прихід КАБа. Від тих, для кого армія — це не про захист країни, а про страх вийти на вулицю, бо ще доведеться лишити диван і «сірі» доходи, промінявши їх на камуфляж.
Усі ці набридливі новини про «ймовірні переговори», «економічне зростання» чи черговий ремонт аеропорту у Львові — це для тих, хто війну вже подумки закінчив, навіть не розпочавши. Такі люди пливуть за течією. Вони ігнорували АТО, тепер навчилися ігнорувати повномасштабну війну.
У розвиненій країні їхній підхід, може, і спрацював би. І вони частенько думають, що неодмінно туди потраплять, та ще й обов’язково стануть громадянами. Бо хто ж таким класним хлопцям не дасть паспорт? Вони ж з України. Вона ж постраждала, а вони лишень не побажали її ані захищати, ані відбудувати. Ну ви ж самі розумієте, що цілі черги з охочих держав за таким поповненням мають вишикуватися ще до обіду.
Такі люди живі лише доти, доки їх захищають інші. Але одного дня цей захист може скінчитися. І не великим миром, якого вони так зручно чекають, заплющивши очі на реальність. Звичайним грабунком і вбивством — тим, чим російські солдати займаються із задоволенням. Коли ти не допомагаєш цих російських бігунів з автоматами утримати якнайдалі від рідного міста, не варто дивуватись їхній появі на околицях.
Звісно, держава не дасть вам просто так посидіти. Без власної ініціативи ви мовчки погоджуєтеся, що вона сама знайде вам застосування. Хочете цього уникнути? Знайдіть його самі, і бажано якнайшвидше. Варіантів, де ви сидите вдома, курите бамбук і ні про що не паритеся, давно немає. Хай навіть якийсь адвокат наобіцяв золоті гори, обдираючи лохів, а ви це краєм вуха почули — не вірте.
Щодо бажання втекти за кордон — не переживайте. У нас під час війни вже були «туристичні поїздки» до Курської області, невдовзі цілком можуть з’явитися туроператори з маршрутами до Білорусі, Литви, Латвії, Естонії, Польщі чи Фінляндії. Або й усе разом.
І не кричіть про «цінність життя» — вона в усіх однакова. Хтось уже визначився, а комусь доведеться змиритися, що вибір не за горами. І поки ви гальмуєте, маємо державу, яка ідеально відображає своїх громадян. Наприклад, цінує чиновника більше, ніж військового. І це не просто так — це дзеркало нашого суспільства.
Тож не чекайте, поки за вас усе вирішать. Війна не питає, чи зручно вам брати відповідальність. Вона просто приходить. І краще бути тим, хто визначає свій шлях, не надто довіряючи течії. Бо наприкінці вас може чекати зовсім не мир, а водоспад.