"Мені у наметі спиться краще, ніж удома": українка перемогла в Arctic Ultra і ходить у гори соло

Любов Бойко із Чернівецької області – перша та єдина українка, яка перемогла в одних із найекстремальніших змагань на планеті – Lapland Arctic Ultra. Двадцять кілометрів по замерзлому руслу річки в Лапландії – лише частина її шляху. За плечима - піші переходи, одиночні подорожі, ночівлі в суворих умовах, Ельбрус, Альпи та сотні кілометрів Карпатами.

Про змагання, підготовку до них і про те, як не зійти з дистанції, а також про свій блог про гори та подорожі Kitty Mountain - Любов Бойко розповіла Коротко про.

Фінішувала першою навіть серед чоловіків

- Любо, розкажіть про змагання Lapland Arctic Ultra – це такий жорсткий екстрим. Як ви ризикнули взяти участь?

– Так, це екстремальні арктичні змагання. Дистанції різні – від 20 до 500 км. Подолати можна на лижах, пішки, велосипедом. Я з дитинства займалася спортом – маунтінбайк, біг, брала участь у змаганнях. Так що Arctic Ultra – це не випадковість. Зараз мені 30, і для професійного спорту це вже вік, але я продовжую тренуватися: ось учора, наприклад, каталася велосипедом, тримаю себе у формі.

Про Arctic Ultra мені написали підписники мого YouTube-каналу. Я давно мріяла потрапити до Скандинавії, особливо взимку. Ознайомилася з умовами – і загорілася. Зв'язалася із організаторами, уточнила деталі. Поїздка була недешевою – участь, проживання, дорога. Я обрала коротку дистанцію – 20 км, хотіла поєднати участь із дослідженням регіону за Полярним колом.

Змагання проходили на замерзлому руслі річки - 20 кілометрів по льоду та снігу. Я готувалася, але все одно було непросто. Особливо із взуттям – складно взяти із собою весь гардероб у поїздку з пересадками. Адаптуватися було тяжко.

– Ви представляли Україну на міжнародних змаганнях. Чи правда, що в Україні ви не знайшли підтримки?

– Так, я була єдиною учасницею від України, але це не був офіційний старт від федерації. У нас офіційні старти – це Кубок України, Європи, світу. А такі змагання, хоч і фанові, все одно престижні, за участю відомих спортсменів та блогерів. Наприклад, брала участь полька Єва Зубек – блогер із мільйонами підписників. Були учасники з Бразилії, Нової Зеландії.

Я звернулася до знайомих, до підприємців за підтримкою, пропонувала рекламу у своєму YouTube та соцмережах. Але у відповідь чула: "Навіщо тобі це?", "Це ж неофіційно", "Куди ти зібралася?" Ніхто не вірив, що я не просто поїду, а й виграю.

Тоді я написала організаторам і розповіла, як справи. За кілька днів вони запропонували покрити частину витрат - сплатити проживання та стартовий внесок. Це дуже допомогло.

Потім багато хто дивувався, що я виграла. Може, навіть хтось пошкодував, що не підтримав. Але історія вже сталася.

- Як ви почували себе на змаганнях? Як до них готувалися?

- На змаганнях я завжди викладаюся на сто відсотків. Коли дали старт, усі побігли – і я теж. Хоча дистанція була лише 20 км, важливо було грамотно розподілити сили.

Я готувалася: щотижня взимку бігала по снігу у Карпатах - таке середовище для мене звичне. Учасники з теплих країн були, звісно, ​​в шоці: сніг, лід, русло річки… Дехто одягав "кішки", але вони заважали, доводилося знімати, гаючи час. А я просто бігла. Я не знала, що можна йти, тож просто бігла.

Були моменти, коли хотілося зупинитися. Трасою розташовувалися чекпоїнти з чаєм, бананами, ізотоніками, але я вирішила не зупинятися. Багато хто, що спочатку обігнали мене, робили перерви, а я продовжувала бігти та поступово обганяла їх. У результаті фінішувала першою – навіть серед чоловіків.

Дехто не розрахував сили: хтось переходив на крок уже на 10-му кілометрі. Я дозволила собі йти лише хвилину – щоб записати відео для блогу. Бігла з камерою, знімала на ходу. Була лише одна коротка зупинка – буквально секунд на 30, щоби прокоментувати самопочуття.

- Як реагували люди у коментарях на ваш “забіг”? Чи підтримували?

- Так, підтримка була потужною. На старті зібралося багато місцевих мешканців та спонсорів, яких запросили організатори. Нас супроводжували снігоходи, знімали фото у селах, через які проходила траса. Люди виходили на берег, щось кричали. Я не розуміла (шведським не володію), але за тоном та емоціями було ясно: кричали слова підтримки. Це дуже заряджає!

У такі моменти забуваєш про втому і просто біжиш. Заради цієї атмосфери, заради живої енергії, яку відчуваєш на змаганнях, хочеться знову брати участь у них. І не заради медалей чи подарунків від спонсорів, а саме заради цього відчуття. Воно, мабуть, найцінніше.

Намагаюся їздити хоча б раз на місяць

- У вашому блозі неймовірні маршрути – як ви закохалися у гори та подорожі? З чого все почалося?

- Моя історія цілком закономірна. Я родом із Котина – містечка неподалік Чернівців. Мій батько захоплювався туризмом і з самого дитинства залучав мене до цього світу. Навіть удома він іноді їв туристичний сухпайок!

Вже у п'ять років він вперше взяв мене на Говерлу. Це був єдиний випадок, коли я відмовилася підніматися на вершину – досі шкодую. Добре пам'ятаю той момент: мені було лише п'ять років, погода зіпсувалась, і ми не пішли далі просто тому, що я не захотіла.

У дитинстві я ходила до туристичного гуртка, подорожувала з батьками, потім – з групою з гуртка. Переїхала вчитися до Чернівців і в університеті знову почала шукати можливості для туризму. Але, чесно кажучи, не одразу знайшла потрібне оточення, тож поступово почала їздити сама.

Мені не вдалося знайти спільноту, з якою було б комфортно зростати і розвиватися в цьому напрямі – багато груп на той момент уже розпалися. Тож я продовжувала мандрувати одна – і в гори, і за кордон.

Маршрути ставали дедалі серйознішими. Раніше було непросто із візами – їх видавали на короткий термін, складно було щось спланувати заздалегідь. А після запровадження безвізового режиму стало набагато легше: я почала продумувати серйозніші подорожі. Іноді їздила з кимось, але частіше – сама.

- Часто їздите?

- Намагаюся їздити бодай раз на місяць. Зараз підбираю таку роботу, яка дозволяє поєднувати її з мандрівками.

В останні рік-два виїжджаю майже на кожних вихідних. Звичайно, не абсолютно щотижня, але загалом – два-три дні на тиждень на короткий виїзд стали нормою. Щороку буває і велика подорож - кілька тижнів і навіть місяць.

– А ким ви працюєте, якщо не секрет?

- Я працюю у сфері комунікацій, трохи пов'язана із журналістикою. В основному, на фрілансі - це дає мені можливість поєднувати роботу та подорожі. Іноді пишу тексти, статті... Можливо, колись напишу книгу про свої маршрути, але поки не вистачає часу і, чесно кажучи, внутрішньої мотивації.

– Ви були і в Карпатах, і в Альпах, і навіть на Ельбрусі. Розкажіть, чим відрізняються ці місця – за атмосферою, за складністю?

- Зараз мої поїздки здебільшого пов'язані з трекінгом – це нескладні маршрути без альпіністського спорядження. До пандемії я була членом Федерації альпінізму Києва. Тоді акцент робила на сходження: Ельбрус, Казбек, Альпи. Я піднімалася у горах Грузії, Татрах, Румунії, Словенії, Швейцарії. То справді був важливий етап.

Але альпінізм – це не просто туризм. Він потребує команди. Не можна просто взяти і піти наодинці на технічно складний маршрут – це небезпечно. У мене були й сольні сходження, але загалом без надійного партнера важко. А знайти людину, з якою співпадаєш за рівнем, часом, фізичною підготовкою, складно. Багато чого з того, що я намагалася організувати, у результаті не складалося.

Коли почалася пандемія, стало важче виїжджати за кордон – Карпати залишились єдиним варіантом. Компанію знайти теж було непросто: хтось хворів, хтось не міг виїхати. Так я знову почала їздити сама, а після пандемії вже не зупинялася.

Якось я навіть поїхала до Туреччини на три місяці з наметом. Це був інший формат – легкі гори, де можна просто йти пішки та ночувати на природі. Альпінізм мені дуже подобається, але він обмежує: потрібна команда, екіпірування. У трекінгу я відчуваю повну свободу – зібрала рюкзак і пішла куди завгодно. Альпінізм, може, дає більше екстриму, але потребує більше ресурсів. Самостійні походи – про незалежність. Я постійно шукаю баланс.

Вовків у Карпатах боюся більше, ніж ведмедів

- Ви згадали, що часто буваєте у Карпатах, навіть узимку. Де ночуєте за таких умов?

- Найбільше мені подобається ночувати у наметі. Щиро кажучи, у спальнику в наметі я сплю краще, ніж удома. Головне – гарне спорядження. Якщо є теплий спальник, пристойний намет, відповідний одяг та ізолюючий килимок - ночівля в горах серед снігу не становить великої проблеми.

Звісно, ​​треба бути обережним: стежити за прогнозом погоди, не потрапляти у шторм, уникати лавинонебезпечних ділянок. Але якщо є досвід, все цілком можливо. Цієї зими я, як правило, ходила хоча б з одним-двома супутниками. Хоча й соло-походи бували.

Іноді виходила одна, навіть у туман. Не можу сказати, що були якісь екстремальні ситуації, але траплялися труднощі. Наприклад, одного разу довго встановлювала намет на сильному вітрі. Бували ночі, коли чула дивні звуки – починали лізти в голову всякі думки, з'являвся страх. Усі бояться, я теж. Іноді важко заснути від невизначених відчуттів, тривоги. Але в цілому все добре, нічого критичного.

– А ведмедів на своєму шляху зустрічали?

- Одного разу зустрічала, у соло-поході. Ведмідь просто йшов стежкою, а я - тією ж назустріч. Вітер віяв у мій бік, тому він мене не помітив. Я дуже тихо йшла. Подала голос - він почув і одразу втік.

Я не маю панічного страху перед ведмедями. Я читаю багато матеріалів про поведінку диких тварин, спілкуюсь із місцевими єгерями. В основному ведмеді уникають людей, тікають за першої нагоди. Головне – дати їм зрозуміти, що ти поряд.

Ось вовків боюся більше. У Карпатах вони зустрічаються, особливо взимку, коли збиваються у зграї та стають небезпечними. Навесні та влітку вовки частіше ходять по одному, і шансів зустріти їх менше. Рись - також потенційно небезпечна, хоча більш полохлива. Одного разу я зустріла рись - вона відразу втекла.

Я завжди беру із собою засоби захисту – балончик від ведмедів, особливо якщо йду у дикий регіон. Також свисток або сигнал, щоб відлякати тварину.

Насправді таких зустрічей було небагато. Торік було чотири чи п'ять близьких контактів - переважно в Румунії, де я проходила хребти Родна і Петросул. Там справді багато ведмедів, іноді бувало моторошно. Але жодного разу не сталося прямого конфлікту. Я намагаюся бути уважною та обережною – і це працює.

"Вдячна кожній вершині, яка мене пустила"

- Ви часто буваєте у походах. За що ви так любите їх, чому вас знову і знову тягне в гори?

- Думаю, я людина природи. Мені справді набагато комфортніше на природі, ніж у місті. Останні кілька років я майже не буваю на світських заходах – хіба що по роботі чи потребі. У мене є внутрішня потреба бути в природному середовищі.

Навіть коли я вдома, намагаюся вибиратися в ліс – нехай просто на пару годин покататися велосипедом чи прогулятися. Особливо люблю будні дні, коли в лісі нікого немає, немає машин та суєти. Мені важлива таке усамітнення.

Коли ходжу в гори, уникаю популярних маршрутів на кшталт Говерли, де натовп людей. Віддаю перевагу місцям, де нікого немає, - це допомагає прийти в гармонію із собою. Там відчувається особлива енергетика, якої у місті немає.

Дуже люблю зустрічати світанки - намагаюся вставати раніше, щоб побачити, як піднімається сонце. Такі моменти зачаровують. Тоді відчуваєш єдність із світом.

- Рідні та друзі підтримують ваші походи?

- Я ходжу в гори вже багато років - і з кожним роком моє оточення стає дедалі меншим. Але мені зручно бути на самоті.

Іноді запрошують на день народження чи весілля, а я відмовляюся, бо збираюсь у похід. Хтось із друзів ображається, віддаляється. Можливо, з мого боку теж поменшало контакту. Так зв'язки поступово і губляться. Залишилися лише ті, хто сам ходить у гори чи поділяє мою любов до природи.

Сім'я, мабуть, не до кінця це розуміє, але вже сприйняла та змирилася з моїми інтересами і способом життя.

- Але ж ви не зупиняєтеся. Які вершини у вас планах чи мріях підкорити? Чи є у вас плани на майбутнє?

- Чесно скажу, мені не подобається слово "підкорити". Я не підкорюю гори. Я вдячна кожній вершині, яка мене пустила. Можна подолати маршрут, страхи, але не саму гору.

Звісно, ​​мрію побачити світ. Піднятися на вершини різних континентів. У Непалі, наприклад, хочу пройти маршрут навколо Аннапурни.

Я проти комерціалізації туризму – вона сильно обмежує. Наприклад, Кіліманджаро: навіть якщо ти фізично готовий і ти маєш усе спорядження, все одно потрібно купити дорогий перміт, найняти місцевих гідів, спати там, де скажуть. Все це перетворюється на послугу, а мені нецікаво бути просто клієнтом.

У світі багато красивих і менш відомих вершин. На жаль, таких місць дедалі менше - комерція дістається і туди. Навіть у Гімалаях багато чого вже перетворили на бізнес.

Мої плани залежать від різних чинників – від грошей, логістики, багато країн вимагають візи. Але головне обмеження, звісно, ​​фінанси. Сподіваюся, що поступово мрії збуватимуться.