Перший український націоналіст: трагедія Миколи Міхновського, який виявився "не на часі"

Українська революція 1917—1921 років виявилася багатою на знакові й сьогодні відомі та пошановані постаті. Проте не тільки зі знаком плюс, але й мінус, якщо дивитися на результати їхньої діяльності. Сучасні історики сперечаються про роль у цих подіях Михайла Грушевського, Павла Скоропадського, Симона Петлюри, Володимира Винниченка…

Дві версії несподіваної смерті Міхновського

Національна еліта цих часів знаходилася в полоні оманливого автономізму у складі "демократичної Росії", пацифізму ("братерство народів"), лібералізму, а головно – соціалістичних ідей. Ними були просякнуті не тільки програми партій даного напрямку, але й дії політичних лідерів, що представляли цей домінуючий прошарок в Українській революції.

Інші нації Старого Світу – чехи і словаки, поляки, фіни, литовці, латиші, естонці та інші – наприкінці Першої світової війни після того, як пішли в небуття імперії (Російська, Німецька, Австро-Угорська та Османська), не гаяли часу та нестримно радикалізувалися. Вони зі зброєю в руках знаходили собі місце на мапі світу, тоді як лідери українців постійно сперечалися, займалися самолюбуванням і самопоборюванням, відкидаючи довгі місяці 1917 року навіть думку про державну незалежність.

Цим страждали практично всі лідери Української Центральної Ради. Давайте казати напряму, такого масштабу лідерів колишніх поневолених націй, як фінський фельдмаршал Карл Густав Еміль Маннергейм, польський "начальник держави" Юзеф Пілсудський чи перший президент Чехословацької республіки Томаш-Гарріг Масарик, в Україні не було. Всі вони розуміли наскільки важливою є національна армія, а не ефемерна українська "міліція", яка була "козирем" діячівУкраїнської Народної Республіки "першого скликання". Результатом такої безглуздої та аморфної політики стала катастрофа першої російсько-української війни на початку 1918 року, трагічний бій під Крутами і нарешті кривава вакханалія в Києві, яку влаштували загони підполковника Михайла Муравйова. Представники вже зовсім не демократичної Росії, а більшовицької вбили кілька тисяч українців…

Лише одиниці з українських високопосадовців були здатні осягнути важливість моменту. Вони буквально кричали про необхідність боротьби за свободу, також і збройової. До того ж вони були виразниками бажань більшості військових, які продовжували битися на фронтах Першої світової за чужу їм ідею. Серед цих одиниць окреме місце займає така недооцінена постать, як політик, правник і військовий Микола Іванович Міхновський (1873—1924), без перебільшення перший дієвий представник українського націоналізму.

3 травня 1924 року гарячий прихильник державної незалежності українців на всіх її етнічних територіях завершив свій земний шлях у Києві: загинув за досить дивних обставин. Після кількаденного арешту органами ОДПУ Микола Міхновський повернувся до садиби друга Володимира Шемета, де квартирував, і вже наступного дня був знайдений повішеним в садку. Є дві головні версії: самогубство від безвиході та небажання давати інформацію стосовно своїх соратників спецслужбам; інсценізація самогубства з підкиданням "прощальної записки". Похований на Байковому кладовищі в Києві.

"Пришелець з іншої планети"

"До 1917 р. єдиними пропагаторами ідеї політичної самостійності в Наддніпрянській Україні були Микола Міхновський, В’ячеслав Липинський і Дмитро Донцов. Хоча Михайло Міхновський і Дмитро Донцов формально були пов’язані з українським соціалістичним рухом ("Самостійна Україна" Міхновського з’явилася як перше видання Революційної української партії, а Дмитро Донцов аж до 1914 р. був членом УСДП), однак їхні погляди були винятком із головної тенденції цього руху в Східній Україні. Читаючи публіцистичні праці цих трьох ідеологів політичної самостійності, не можна позбутися враження, що вони написані пришельцями з іншої планети – настільки далекими за своїм радикальним тоном були вони від тогочасних писань більшості східноукраїнських діячів", – писав Ярослав Грицак в "Нарисі історії України".

Насправді перший ідеолог українського націоналізму в цій доленосній праці на фоні домінування в суспільно-політичному житті України великодержавних шовіністів, малоросів-ренегатів та поміркованих поступовців або "реалістів", які продовжували грати оперетковий фольклорний водевіль, виглядав "пришельцем з іншої планети". Він завершував свій маніфест такими словами: "Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято в нас теж силою. Наша нація довго нездужала, але нині вже стає до боротьби. … Ніч була довга, але ранок наблизився, і ми не допустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб'ємо їх до схід сонця свободи. … Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов'ю до України! … Усіх, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя. … Вперед! Бо нам ні кого надіятись і нічого озиратись назад!"

Чимало записних українофілів "хворіли" соціалістичними ідеями, для них питання державотворення було чимось ефемерним, нездійсненним. Вони продовжували вірити в поступ на основі вирішення в першу чергу соціальних і культурних питань. Ось як Микола Міхновський відповідав своїм опонентам з "українського табору": "Головніший закид, який роблять нам наші суперники, пильнуючи довести нам безвиглядність наших стремлінь, закид, ніби ми ніколи не складали держави і через те не маємо під собою історичної підстави, – є тільки випливом неуцтва й незнання ані історії, ані права. Через увесь час свого історичного існування нація наша з найбільшими зусиллями пильнує вилитися у форму держави самостійної і незалежної".

Дмитро Донцов – український публіцист, філософ, творець світоглядних засад Організації українських націоналістіву своїй праці "Націоналізм" (1926) дав таку характеристику цій свого часу нашумілій брошурі, виданій 1900 року у Львові: "Далеко уважнішою публікацією (хоч і недооціненою) була "Самостійна Україна" М. Міхновського, перша брошурка, видана РУП (ліпшого вона нічого не видала) в 1900 році. Коли в "Україні ірреденті" ми бачимо новий клич, але стару психологію, то в "Самостійній Україні" ми бачимо новий світогляд, наскрізь націоналістичний і наскрізь активістичний, хоч це, хоч ще й не важиться розбити шкаралупу старих гасел. Брошура виходить з поняття націй та їх боротьби як незбитих фактів історії і на них будує свої вимоги. Для політичної тактики не шукає її автор санкцій в ідеях наднаціонального характеру, лише в національному почутті і в методах боротьби тих націй, "що вже повстали проти чужого панування"… Брошура апелює в першій мірі не до "ходу подій", лише до "ображеного почуття нації" і до "кривд цілого народу", а в противність ідеї симбіозу проголошує, що "інтерес наших господарів є цілком протилежний нашим інтересам". Ця брошура свідомо рвала з недолугим провансальством…"

Тут важливо нагадати і про роботу галицького політика і публіциста Юліана Бачинського "Україна irredenta", яка вийшла друком у 1895 році, в якій з марксистських позицій обґрунтовувалася необхідність політичної незалежності українців. Цікаво, що Бачинський, активний учасник, як і Міхновський, Української революції 1917—1921 років, згодом став на радянофільські позиції. Він повернувся в радянську Україну в 1933 році, за рік був арештований у фейковій справі "Об’єднання українських націоналістів", відправлений на 10 років будувати Біломорсько-Балтійський канал. Загинув в околицях Медвеж’єгорська, поряд із сумнозвісним урочищем Сандармох6 червня 1940 року.

А "провансальством" Дмитро Донцов називав ту домінуючу в українській політичній практиці і думці з середини XIX століття течію, представники якої змирилися з колоніальним статусом нації, максимум виступали за федералізм у складі "Великої Росії", мали соціалістичні погляди. А головно: відкидали ідею державності, "підстригали свої вимоги до "бігу подій". Микола Міхновський був гарячим і безкомпромісним прихильником захисту новоствореної держави і в питанні створення національної армії зустрів шалений опір представників цієї течії. І Михайло Грушевський, і Володимир Винниченко, і навіть до початку 1918 року Симон Петлюра – майбутній лідер національно-визвольного руху, були серед його опонентів.

Підриви пам'ятників Пушкіну та участь у військовому перевороті

Микола Міхновський у 1906 році опублікував програму новоствореної Української народної партії (більшість прибічників РУП злякалися його радикалізму і фактично стали на угодовські позиції). У ній він писав про необхідність створення незалежної держави – "однієї, єдиної, неподільної, самостійної, вільної, демократичної України – республіки робочих людей – від гір Карпатських аж по Кавказькі". Відчуваючи, що в українському політикумі цих часів він залишається "білою вороною", Микола Міхновський з небагатьма прихильниками здійснює цілий ряд політичних терористичних актів у Харкові (підірвали монумент Пушкіну під час помпезного святкування Переяславської Ради 1654 року) та у Києві. Микола Міхновський намагався популяризувати ідеологію українського націоналізму та ідею національної незалежності в періодичних виданнях. На початку Першої світової війни був мобілізований до російської армії, служив у званні поручника в окружному військовому суді в Києві.

Після повалення самодержавства саме він першим висунув ідею створення національної армії. Першого травня 1917 року Микола Міхновський був серед організаторів створення Першого козачого полку імені гетьмана Богдана Хмельницького.

Також він брав активну участь у невдалій спробі військового перевороту під час повстання в Києві 4—9 липня 1917 року українського полку імені гетьмана Павла Полуботка. Цікаво, що і російський Тимчасовий уряд, і абсолютна більшість представників Української Центральної Ради, і, звісно, представники соціалістичної Ради робітничих і солдатських депутатів виступили солідарно. Десятки полуботківців знаходилися під слідством до початку 1918 року. Їх звинувачували у "спробі відокремлення України від Росії"(!). Нагадаємо, що на той час в Петрограді вже відбувся більшовицький переворот. Це дуже важливий епізод Української революції – наочний приклад бездарно згаяного часу…

Отже, на початку серпня 1917 року всі українізовані полки були відправлені на фронти Першої світової. У дорозі на станції Київ-Волинський між солдатами богданівського полку і російськими кірасирами, а також донськими козаками відбувся конфлікт, в результаті якого було вбито 31 українця.

Військова влада на прохання Володимира Винниченка та Симона Петлюри відправила Миколу Міхновського на Румунський фронт у супроводі жандармів. Із поваленням Тимчасового уряду він повернувся в Київ, підтримав переворот Павла Скоропадського, проте в оточенні гетьмана було чимало особистих ворогів політика-радикала, які все зробили, щоб тримати Міхновського подалі від високих посад в уряді (навіть його голови, про що розмірковував гетьман).

Після повернення до влади Директорії УНР Міхновський знову виступив проти чинної влади, бо вважав, що цей соціалістичний режим рано чи пізно приведе державу до національної катастрофи. Спроба повалення Директорії, яку очолив полковник УНР Петро Болбочан, також була зірвана. За наказом Петлюри Болбочана розстріляли. Микола Міхновський захворів на тиф, переїхав до Полтави, потім до Новоросійська, де марно намагався емігрувати. Оселився в станиці Полтавській, де мешкали здебільшого українці-кубанці. Рішення повернутися до Києва виявилося фатальним…

Чи була даремною праця непримиренного борця за незалежність України? Жодним чином ні: про нього пам’ятали, його дії надихали борців за свободу України. Відомий український філософ та історик Петро Кралюк правий: "Ця, безперечно, талановита людина виявилася "не потрібною" для тодішніх вождів українства. Хоча саме таких людей у той час гостро потребувала українська нація. Зрештою, не лише в той час…"