Рецензія на фільм «Громовержці*» / Thunderbolts*

1 травня до кінотеатрів добирається черговий блокбастер від Marvel «Громовержці*», другий з трьох цьогорічних (інші два — провальний «Капітан Америка: Чудесний новий світ» та майбутня «Фантастична четвірка»). Бувши на папері чимось на кшталт марвелівського «Загону самогубців», фільм отримав надзвичайно теплий прийом у глядачів і критиків, котрі не скупилися на захоплені епітети. Та чи справді все тут настільки гладенько, як запевняють численні відгуки, розбираємося в нашій рецензії.

«Громовержці*» / Thunderbolts*

Жанр супергеройський екшн, типу драма
Режисер Джейк Шреєр
У ролях Флоренс П’ю, Себастіан Стен, Ганна-Джон-Кеймен, Ваятт Расселл, Девід Гарбор, Джулія Луїс-Дрейфус, Льюїс Пуллман, Джеральдін Вісванатан, Ольга Куриленко
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2025
Сайт IMDb, офіційний сайт

Директорці ЦРУ, графині і просто диво-жінці Валентині Аллеґрі де Фонтейн загрожує імпічмент, тож зухвала тітка береться стрімко знищувати усі докази своєї незаконної діяльності, в тому числі пов’язаної з експериментами над людьми. Тим часом Олена Бєлова, намагаючись заглушити чи то біль від втрати своєї сестри Наталки Романової, чи банальну нудьгу, повністю занурилася в роботу. Вона отримує чергове завдання від де Фонтейн, але на місці з подивом виявляє, що її намагається прикінчити Капітан Америка курця Джон Вокер. Також сюди прибули Антонія Дрейкова та Ейва Старр, якщо ще хтось пам’ятає, хто це.

Мабуть, в якомусь паралельному всесвіті вони поперебивали б одне одного та й на тому край. Однак зустріч з таємничим Біллом, подальше спілкування з Бакі Барнсом та нова смертельна небезпека змушує героїв об’єднати зусилля та утворити щось на кшталт команди лузерів, які стали гордо іменуватися «Громовержцями*».

Якщо хтось візьметься вам доводити, що цей фільм — ковток свіжого повітря для Marvel, то треба мати на увазі, що свіжість ця буде віддавати штучним запахом освіжувача з вбиральні. «Громовержці*» аж ніяк не перезавантажують скрипучу махину, що нині добряче буксує, не є рятівною паличкою та вже точно не перевинаходять жанр. Секрет того, що стрічці вдалося завоювати прихильність публіки вельми простий — марвелівські умільці за останні роки настільки привчили нас до стабільно посереднього кіно, що на їхньому тлі новинка може здатися ледь не жанровим одкровенням.

Треба сказати, що тут дійсно відчувається більш приземлений, навіть людяніший погляд в порівнянні зі звичним для останніх двох фаз КВМ бездушним конвеєром, нехай там і фігурували такі успішні тайтли, як «Людина-павук: Додому шляху немає» (2021), «Вартові Галактики 3» (2023) чи торішній «Дедпул і Росомаха». І дуже добре, що цього разу нам вкотре не намагаються втюхати набридлі мультивсесвітні походеньки чи насипати чергового фансервісу. Хіба дедпулівські метазагравння часом виринають — «ніякі Месники нас не врятують» і оце все. На жаль, натомість авторам вдається запропонувати не так вже й багато.

Розпочинається історія досить жваво: Флоренс П’ю буквально забирає хліб у Тома Круза, елегантно стрибаючи з хмарочоса Merdeka 118, другою за висотою будівлею у світі, та ще й без використання дублера. Недарма у супровідному монолозі її Олена Бєлова згадає про всепоглинальне почуття порожнечі — це по суті лейтмотив усього фільму. Та вже за декілька миттєвостей оповідання стрімко скине оберти і перейде здебільшого у діалогово-страждальницьке русло. Сумно, аж за край.

З плюсів — помітно свіжіше повітря в порівнянні з душними студіями з зеленими чи синіми стінами. Бойових динамічних сцен, таких, щоб аж дух захоплювало, щоправда, назбирається як у комара сала. Буквально Термінатором в одній з них з’являється персонаж Себастіана Стена, а в іншій він же промовляє «Господи, яка нудьга». По закінченні години хронометражу у глядача можуть виникнути схожі думки.

Типові стрілялки-пулялки поступаються місцем дещо глибшому, якщо хочете — дорослішому підходу, це чиста правда. Плюс розбавляється він дійсно файним гумором, за який відповідає в основному Червоний Захисник, доречно не перетягуючи ковдру на себе. Тобто у відверту клоунаду цей задум не скочується. І вже такий нехай хиткий, але все ж баланс здатен підкупити. Однак там, де мала розгорнутися емпатійна історія, здатна викликати щирий відгук, лишається байдужість. Нашпигована поверхневими метафорами драматургія непереконлива. Навіть історія єнота Ракети в третіх «Вартових» більше чіпляла, ніж метання місцевих страждальців.

Не назвеш і саму команду рівноцінно захопливою: якщо Флоренс П’ю є центральною фігурою на шахівниці і ще здатна якось запам’ятатися, то, наприклад, від присутності героїні Ганни Джон-Кеймен не гріє і не знобить. Воістину «видатна» поява в Ольги Куриленко — такого відвертого зливу персонажа важко згадати. Навіть у дерева Ґрута було більше реплік, ніж в уроджениці Бердянська.

Непогано відривається у кадрі Девід Гарбор, шкода, що такий колоритний хлоп належить до представників боліт, котрий сумує за парадами на Червоній площі епохи Брежнєва. А от псевдолиходій — в усіх сенсах порожнє місце, хіба що виконаний ним трюк Нео здатен викликати легку посмішку на обличчі.

Автори «Громовержців*» чесно намагаються якось струснути воза під назвою Marvel, що рухається по накатаній, та виходить скоріше претензійно, ніж дієво. Комусь така зміна вектора зайде, комусь — точно ні, та, здається, кінокомікси давно звернули кудись не туди, якщо трохи доросліше пересічне кіно вже сприймається як ледь не сенсація.