Роль медіа трансформується, коли правила старого світу руйнуються, а нових ще немає

Світ починає вибудовуватися в нову парадигму, коли старі правила світоустрою втрачають свою цінність. На наших очах змінюються минулі константи, наприклад, у багатих країн тепер більше прав, що констатується як нове правило. Багато в чому так було й раніше, але це не виносилося на перше місце, оскільки у світі існувала певна справедливість і рівність, хоча б декларативна.

Сьогодні на бідні країни тепер наступає ще більша бідність, на багаті — багатство, що робить їх менш чутливими до складнощів інших країн. Світ Трампа — це світ, де слабкі країни мають слухатися сильних, а бідні — багатих. Багатство тоді стає категорією права, оскільки хто багатший, той і правий. Якщо світ Трампа «америкоцентричний», то світ Путіна — «росієцентричний», і в тому, і в іншому випадку роль інших різко занижена.

Світ справедливості став світом пропаганди. Пропаганда трансформує новини, оскільки новини відбираються і викладаються під кутом зору пропаганди. Так було і в холодну війну, але тоді всі розуміли, що це несправедливий період і що він має тимчасовий характер. Сьогодні просувається ідея, що слабка країна має підкоритися сильній, і в цьому полягає нова справедливість. До речі, була така дуже стара істина в минулому: правий той, у кого більше прав...

Україна потрапила під «каток» справедливості сильних. З одного боку, це Росія, з іншого — США. І обидві вони хочуть підпорядкування собі, що по суті пропонується як спосіб припинення війни. Тобто пропонується явна «ерозія» незалежності, коли когось треба слухатися на шкоду собі.

Росія ще сильніше ідеологізує себе, випускаючи на перший план ідеологію Дугіна або Суркова, які, не маючи апаратної ваги, можуть дозволяти собі будь-які загарбницькі ідеї, не боячись наслідків із боку реальності. При цьому вони сильні не тим, що вони зробили в теперішньому світі, вони сильні у світі уявному, де вони намагаються захопити не стільки масову свідомість, як свідомість своєї першої особи. І це їм вдається, оскільки вони пропонують «правильні» мрії...

І під політику такого «загарбницького» типу ще й підводиться релігійна складова. Це стосується як Путіна, так і Трампа. Їхня логіка проста — сильний має перемагати, а слабкий — підкорятися. У світі фізичному так і відбувається, але у світі моральному — все навпаки. Останні десятиліття світ ураховував право слабкого, але тепер ця тенденція пригальмовується.

Росія також повернула поняття «ворогів народу», іменованих сьогодні «іноагентами». Це було зроблено, щоб «погасити» і критику влади, і невдоволення населення. Про це тепер можна говорити тільки на кухнях, як було за радянських часів, коли кожна кізка знала своє стійло. Мовчазний світ кухонь завжди легший для управління, ніж світ балакучий. У принципі голосно говорить тільки вулиця, тоді влада вперше починає прислухатися.

Російський блогер-емігрант Андрій Мальгін у «Moscow Times» наступним чином аналізує російську практику іноагентів: «На початок повномасштабного вторгнення російських військ в Україну в списку “ЗМІ- іноагентів” було 115 позицій. Це були як фізичні, так і юридичні особи. З початком війни процес пішов бадьоріше. І якщо спочатку у своїх рішеннях Мін’юст якось намагався порозумітися (так, ми з подивом дізналися, що на внутрішні процеси в Росії намагаються вплинути Нігерія, Марокко, Казахстан, Узбекистан і Афганістан — причому не через НКО або посольства, а через дивні сторублеві перекази на карту фізичних осіб), то незабаром ці пояснення замінило стандартне формулювання: “опинився під іноземним впливом”. Який це був вплив, від якого “підривного центру” виходив, з якої країни — тепер це навіть не обговорюється. Мін’юст і суддів такі тонкощі не цікавлять».

І докладніше про практику застосування: «Тепер громадянин зобов’язаний сам донести на себе і попроситися до реєстру іноземних агентів, а якщо не попросився — знову ж таки криміналка. За останні місяці московські суди кілька разів засуджували людей до позбавлення волі за те, що ці люди повинні були ініціативно звернутися до Мін’юсту і попроситися до реєстру іноагентів, але не звернулися і не попросилися. Яке величезне відкрилося поле для діяльності! Але і цього божевільному путінському режиму виявилося замало. Ухвалено закони, спрямовані проти тих, хто “взаємодіє з іноагентами”. Подекуди провели обшуки в родичів, тих іноагентів, хто не емігрував, звільнили, а у видавництвах, що видавали книжки письменників-іноагентів, відбулися обшуки, у книжкових крамницях конфіскували тиражі, організатори концертів і творці телепередач, якщо не встежили, аби жоден іноагент не просочився до репертуару, отримували догану».

Підкреслимо ще раз: усе це по суті не про осіб, а про ті інформаційні потоки, пов’язані з активністю цих осіб, яких і боїться влада. Вона не хоче великої роботи з боротьби з новими ворогами народу, які нічим не відрізняються від старих — той, хто думає, не потрібен і небезпечний сьогодні, як і за сталінських часів... Думати тепер не тільки шкідливо, а й небезпечно...

Усе це відбувається з тієї причини, що сьогоднішній світ отримав набагато більше інформаційно-комунікативних можливостей, ніж це було колись. Держава побачила в цьому небезпеку й у відповідь посилила правила суспільних комунікацій, унаслідок чого прибираються всі переваги, що виникли, які прийшли з інтернетом і соцмережами.

Людина сталінської епохи не мала права ні читати, ні писати, ні говорити на «анти»-теми. Щоправда, анекдоти побутували й передавалися, тобто існували ланцюжки людей, яким можна було довіритися. Ось один такий вдалий анекдот зі статті на цю тему Володимира Тольца, автора російської служби «Радіо Свобода»: «На Всеросійській виставці. Старенька перед верблюдом: “Ну й більшовики! З конем-то що зробили? Сором який!”.

Можна назвати радянський період «епохою анекдотів», оскільки тоді за активність у їхньому переказі можна було отримати тюрму, а дослідники сьогодні можуть черпати свій «золотий запас» з архівів спецслужб. Реальне джерело в будь-якому разі в тому часі, а не в сьогоднішньому... Анекдоти були усною творчістю, вони не могли з’явитися в медіа.

За радянських часів політичний анекдот був єдиним непідцензурним інформаційним потоком. Кажу саме про потік, оскільки анекдот як малий жанр існував у безлічі прикладів. Його не можна було вимовляти публічно, але між довіреними людьми він функціонував. Його гумор став «мотором», який міг його просувати.

Олександра Архипова — головна дослідниця тієї «епохи анекдотів», авторка цілої книги. При цьому в неї є й аналіз анекдотів про Путіна. З точки зору теорії вона говорить так: «Ми слухаємо анекдот і, в ідеалі, можемо його повторити, якщо у нас немає проблем зі слухом, якщо ми належимо до цієї культури. Анекдот якраз і призначений для усного переказу. Відповідно, у такого тексту є певна тенденція до скорочення об’єму, тому що коротший анекдот при збереженні сенсу, то він краще і швидше поширюється. Якщо в анекдоту виникає певна фігура, що об’єднує цикл, то розповідати його набагато простіше: не треба вводити слухача в курс справи, пояснювати, що приходить, наприклад, єврей до Сталіна тому-то й тому-то й говорить те-то й те-то. Тобто половина тексту скорочується, і в анекдоті залишається всього дві репліки, які легко запам’ятати й переказати, наприклад:

— Карл Радек сказав Сталіну: “С вами, товарищ Сталин, очень трудно спорить: я вам цитату — вы мне ссылку, я вам вступление — вы мне заключение”».

Анекдот відображає реальність, якою б жорсткою вона не була. Виходить, що масова свідомість — цілком живий феномен, який активно реагує на несправедливість. При цьому відбувається навіть не просте відображення, а принципове узагальнення ситуації. Для цілей комунікації воно якраз і набуває гумористичної форми, щоб стимулювати передачу наступній особі. Сталінська епоха породила майже нескінченну кількість анекдотів, навіть репресії не могли зупинити їхню появу.

Людина, яка розповідає анекдот, по суті виявляється сильнішою за владу, вона над нею по суті сміється. А коли сміється, значить, відчуває і свою силу. Є анекдоти й про Путіна, наприклад: «Відчиняє Путін холодильник, а там трясеться холодець. Він йому каже: “Не бійся, я за сиром”». Але одночасно цей анекдот і позитивний щодо Путіна: його треба боятися, а не сперечатися з ним... Це в принципі модель, яка ідеальна для влади. Раз бояться, будуть слухняні...

Влада не любить непідконтрольні їй інформаційні потоки. Це не означає, що вона так уже їх боїться. Просто влада не любить нічого непідконтрольного, оскільки звідти можуть прийти несподівані речі: від анекдоту до повстання. І те, й інше жодна влада не може полюбити.

Архипова у статті на сайті «Постнаука» пише про історію такої непідконтрольності: «Настають 30-ті роки, коли міський фольклор опиняється тотально під забороною. Уже готові публікації знищуються, а влада намагається все контролювати. Існує чудове листування начальника Головліту з місцевим бюрократом на тему того, як їм контролювати репертуар жебраків-співаків Нижньогородської області. Традиційно жебраки ходили по селах і, просячи милостиню, виконували, наприклад, духовні вірші. Головліт був страшенно стурбований цією проблемою — як їм контролювати репертуар. Не знаю, як вони цю проблему розв’язали, але в масштабах країни це вирішували так: у села вирушали спеціально навчені фольклористи, вони працювали з розповідачами казок, із виконавцями текстів, спрямовуючи їх у правильне русло».

І ще: «Потім стали виникати казки про Леніна, і наймасовіший проєкт — це, звісно, так звані новини, тобто билини про Сталіна, Леніна та інших діячів більшовицької партії. Будувалося це таким чином: навчений фольклорист їхав у село, готував оповідача, показував вирізки, вивчав матчастину, біографію, а потім оповідач це виконував за великого скупчення народу. Це публікувалося, видавалися томи цих новин. Пік видання припадає на 37-й, 39-й і 40-й роки».

Безсумнівно, що це дивна ініціатива, але вона цілком зрозуміла. Влада завжди хоче замінювати некероване на кероване, щоб спати спокійно. Але світ, на жаль чи на щастя, живе як керованими, так і некерованими потоками.

Влада завжди намагається боротися за свою першість, на те вона і влада. Але населення не стало ще повністю слухняним, яким було в минулому, воно бореться єдиним доступним для нього способом, використовуючи непідцензурні інформаційні потоки. При цьому анекдоти хороші тим, що людина не просто бореться, а отримує задоволення від вдалого жарту. Анекдот хороший для боротьби своєю анонімністю. І його творець, і той, хто розповідає, приховані, хоча б у момент передачі...

Влада все одно, не покладаючи рук, веде боротьбу: «З 1921 року створюється служба спостереження за громадянами, і кожен уповноважений по району мав надавати так звані зведення про настрої. До 1924 року ця система оперативно покрила майже всю країну, і до кінця 20-х років із кожного регіону країни постачалися — іноді в разі потреби двічі на день — зведення про настрої. Ці зведення про настрої докладно відображали, що люди говорили, які коломийки співали, які анекдоти розповідали тощо. При цьому, мабуть, збирали інформацію за певними анкетами. Можливо, у створенні цих анкет брали участь фольклористи. Це були, звісно, ніби секретні агенти, які буквально підслуховували на заводі, що говорять робітники з приводу смерті Леніна. Тому ми знаємо таку кількість анекдотів, коломийок, пісень, що збереглися в архівах ФСБ» (там же).

Можна спрогнозувати, що періоди розквіту політичних анекдотів парадоксальним чином збігатимуться з боротьбою з інакомисленням. Що жорсткіше влада веде боротьбу, то серйозніше відторгнення цієї політики населенням.

Велика кількість людей, які розповідають анекдоти, принесла свої проблеми в боротьбі з ними: «Анекдотниками стали наповнюватися табори — так багато, що в 1937 році було видано спеціальну інструкцію, яка наказувала розділяти тих, хто справді розповідав крамолу проти Сталіна, і тих, хто просто пожартував і заспівав пісню. Людей продовжували заарештовувати за анекдоти аж до хрущовського часу, і в хрущовський час такі випадки ще існували. Дослідження того, про що я розповіла, насправді не таке просте, як здається. Архіви ФСБ закриті. Вони були відкриті в 90-ті роки — хто встиг, той молодець. Зараз доводиться користуватися тим, що опубліковано. Звісно, якщо ви знаєте якісь внутрішні ходи, то вас туди пустять, але от із вулиці не пускають. Особисто мені архів ФСБ відмовив, сказавши, що в них немає таких матеріалів, що це чиста брехня» (там же).

Про ступінь науковості такого дослідницького підходу: «Береться, припустімо, 15 текстів анекдотів, і абсолютно неважливо, коли їх розповідали: у 1920-ті роки чи в 1960-ті. Не зазначено, хто їх розповідав. Тим часом відомо, що деякі анекдоти розповідали по всій країні — від Москви до Владивостока (це відомо, тому що зведення про настрої, які складали НКВС, їх фіксують), інші анекдоти — дуже рідкісні. Якщо анекдот, наприклад, за 1937 рік, фіксують у ста записах у районних зведеннях про настрої НКВС, отже, він був поширеним і в певному сенсі відображав громадську думку. Якщо анекдот трапляється в одиничному випадку й опублікований, наприклад, в емігрантській газеті, то можна припустити, що в цього тексту є автор. Це треба враховувати» (там же).

Перед нами в принципі активне реагування масової свідомості. Просто анекдот, хоч і в переказі, дає такий об’єктивний матеріал, до речі, він жив і в умовах репресій. Тобто масову свідомість не можна повністю заглушити пропагандою, хоча влада завжди намагається це зробити. Масова свідомість просто переходить на інший рівень комунікацій: з одного боку, прихованих, з іншого, гумористичних, що слугує цілям широкого поширення.

Сьогодні, до речі, Архипова аналізує, як російська влада говорить про атаки, тобто про ще один прояв того, про що не можна говорити «вголос», а говорити треба: «У нормальному світі можна було б очікувати, що вони надаватимуть громадянам повну інформацію про атаки та максимально піклуватимуться про їхню безпеку. Натомість ми бачимо, як місцеві служби просто рвуться брати участь у конкурсі на найзагадковіші та найнезрозуміліші послання, адресовані публіці. З одного боку, треба якось застерегти, з іншого боку, не лякати й не говорити про те, про що говорити не треба», — писала вона в статті «“Щось сталося. Будьте уважні до деяких проявів самі-знаєте-чого”: як говорити про війну, коли війни немає».

У принципі перед нами нескінченний процес, коли тиск з боку влади автоматично призводить до посилення опору з боку масової свідомості. До речі, ЦРУ для Рейгана збирало радянські анекдоти, які йому подобалися (тут і тут). Вони, можливо, краще відображали реальність, ніж зведення ЦРУ. Наприклад, таке:

— У чому різниця між Горбачовим і Дубчеком? Жодної. Але Горбачов ще не знає цього.

Навіть Вікіпедія має окрему статтю на цю тему. І це говорить про те, що сам факт цей має незвичайний характер.

Ми несправедливо вважаємо, що інформаційний вплив лежить у площині правдивої комунікації. Однак вплив і правда можуть мати різні поєднання. У Юваля Харарі є таке цікаве спостереження: «Найпростіший спосіб об’єднати маси людей лежить не в правді. Найпростіший шлях об’єднання людей — за допомогою фантазій, міфологій та оман». А в його фейсбуці можна знайти такі слова: «У світі більше портретів Ісуса Христа, ніж будь-якої іншої людини в історії. Скільки з них правдивих чи автентичних? Рівно 0%. Ніхто й гадки не має, як він виглядав насправді. Чи не завадило це Ісусу стати однією з найвідоміших осіб і успішно об’єднати мільярди людей? Ні. Це свідчить про людську уяву та величезну силу фантастики як об’єднавчої сили».

Анекдоти набули поширення, оскільки ставали альтернативною історією. При цьому анекдотична форма потрібна була з двох причин. По-перше, в іншому вигляді вони б не могли поширюватися усними каналами: від людини до людини. Гумор був їхньою другою складовою, крім акценту на альтернативній інформації. По-друге, система «з вуст в уста» працювала тільки серед довірених людей, на вулиці таких речей не говорили. Це ніби їхня захисна форма. Вони збереглися лише у зведеннях спецслужб, і цим спецслужби врятували для дослідників живий матеріал.

Щоб контролювати сьогодення, треба тримати під контролем минуле. Це не дасть «ворогам» окопатися там. У цьому є зрозуміла методика. Історики здатні виправити будь-яке минуле, щоб отримати потрібне сьогодення. А виправляється воно досить легко: можна говорити й розповідати про одне, замовчуючи інше.

Росія перебуває в очікуванні боротьби з анекдотами, що цілком зрозуміло з огляду на боротьбу з іноагентами як джерелом не тієї інформації. Російська блогерка Валентина Кривозуб на сайті «Горизонтальна Росія» написала так: «Якщо врахувати, що історія нашої країни циклічна, то наступним етапом будуть арешти за політичні анекдоти. Починаючи з 1930 років минулого століття була навіть окрема група ув’язнених. Їх називали “анекдотники”. Як правило, вони отримували від 5 до 25 років таборів за статтею 58-10 “Антирадянська агітація і пропаганда”. Мабуть, найвідоміший засуджений Карл Радек, дипломат і політичний діяч єврейського походження. На відкритому процесі у справі “Паралельного антирадянського троцькістського центру” 1937 року йому інкримінували, окрім змовницької діяльності, написання і поширення антирадянських анекдотів. Йому приписують авторство сотень злободенних анекдотів. Борис Баженов, секретар Сталіна, наводив як приклад ось такий: “Яка різниця між Сталіним і Мойсеєм? Не знаєте? Велика: Мойсей вивів євреїв із Єгипту, а Сталін — із Політбюро”. Радеку дали 10 років таборів, а через два роки його нібито вбив співкамерник».

Анекдоти створюють реальність, яка суперечить пропаганді. Пропаганда перемагає своїм масовим тиражуванням, а анекдот точними формулюваннями. Анекдот — це “перекручене” відлуння пропаганди. Він бореться з нею, демонструючи її неспроможність. Перед нами поєдинок двох правд: анекдоту і пропаганди. У пропаганди сильною стороною є масовість тиражування, в анекдоту — точність «антипропагандистського» формулювання.

Анекдот відображає реальність у перебільшеній формі, коли та чи та характеристика гіперболізується, що, власне кажучи, властиво будь-якому художньому твору. Та ж Архипова у статті «Анекдоты о Путине и выборах 10 лет спустя. Есть ли фольклор “снежной” революции?» говорить про важливу характеристику анекдоту: «Американські соціологи та радянологи писали про жінок у радянському анекдоті. І зібравши всі уявлення і стереотипи, можна побачити, скажімо, що жінка дурна, вона весь час ходить на партзбори, вона товста. Це ті стереотипи, які виражені в анекдотах, але вони не відображають реального стану справ. В анекдоті виживає тільки стереотипне. Усе індивідуальне відкидається. Це дуже важливо розуміти».

Тобто не тільки гумор важливий, а й смисловий повтор, оскільки він одразу викликає потрібну реакцію в мізках. Активізується те, що знають усі. Але тепер воно виглядає по-іншому.

Автор Михайличенко звернув увагу на функціонування політичних анекдотів у цілком дозволеному сьогодні середовищі: «На моє величезне здивування, не так давно я відкрив для себе нове джерело записів анекдотів — це радянські цілком підцензурні джерела. Радянські сатирики доволі часто брали популярні політичні анекдоти, дещо їх видозмінювали, нарощували якийсь текст і видавали це за свої якісь фейлетони, публікували їх у тому самому “Сміхачі” та “Крокодилі”» (там же). Ще одне джерело для дослідника — КДБ: «Щоденники Єфремова, українського академіка, ув’язненого наприкінці 20-х років, їх було опубліковано після кількох десятків років зберігання в архівах КДБ. У них близько 70 анекдотів 20-х років» (там же).

Виходить, що конкретні анекдоти дожили до наших днів завдяки архівам тих, хто з ними боровся. І Путін теж сьогодні стає героєм анекдотів. І це знову зрозуміла реакція масової свідомості, яка бореться проти нав'язуваних їй рамок. А на них держава витрачає величезні суми.

Масова свідомість влаштована складніше, ніж нам здається. Пропагандистський тиск на неї означає тільки те, що «не ті» думки зникають з офіційного дискурсу, але вони зберігають своє функціонування на іншому рівні. І чекають свого часу, щоб проявитися знову. Анекдот жив, живий і житиме...