Карина Москаленко, Суспільне Полтава: Наша перевага серед медіа Полтавщини — це те, що ми охоплюємо весь регіон

— Карино, розкажіть як ви доєдналися до команди Суспільного?

— Моє знайомство з Суспільним розпочалося на етапі його зародження. Я доєдналася ще у 2016 році, коли була НТКУ, потім перейшла в структуру Суспільного. Фактично весь період формування Суспільного і мене як кореспондентки, потім випускової редакторки, лінійної продюсерки, головної редакторки — це були паралельні процеси протяжністю у майже дев’ять років. Я вважаю, що це фарт — розпочати журналістську кар’єру саме з Суспільного, тому що тут одразу вчили працювати чесно, об’єктивно, і тут точно ці слова не є порожніми. Офіційно наприкінці 2020 року я стала головною редакторкою, але фактично восени вже виконувала обов’язки головної редакторки. Якраз тоді відбувалися вибори, ковід — неспокійний був період.

— Як змінилася робота «Суспільне Полтава» з початком повномасштабного вторгнення?

— Звісно, повномасштабне вторгнення внесло свої корективи. Частково було оновлення команди за різних обставин — хтось виїздив із Полтави, з України, комусь просто було важко працювати у стресових умовах. Війна змусила навчитися працювати за таких обставин, не в тому комфорті, до якого ми звикли, бути мудрішими, оперативнішими. Ми не знали, як працювати на місці обстрілів, як правильно підійти до людей у той момент — це все вибудовувалося на основі власного досвіду. Нам довелося створити новий алгоритм відпрацювання подібних зйомок, як швидко в умовах, коли немає інтернету, доставляти відео та фото, щоб відпрацювати на всі платформи. Ми все перебудовували, і я думаю, що у нас вийшло сформувати ту модель, яка працює. Найголовніше — ми перелаштували свою роботу на диджитал-платформи. Вони вибороли свою пріоритетність. Якщо раніше ми думали категоріями телебачення та радіо, то зараз однозначно це диджитал. І відповідно, ми побачили значне зростання аудиторії на цих платформах. Ще з’явилися хаби на Суспільному, а це посилення взаємодії між філіями. Ми у північно-східному хабі, наш локомотив — це Чернігів, і ми багато в чому рівняємося на них, вони підказують, ми працюємо над спільними проєктами.

• Читайте також: Андрій Тіток, «Суспільне. Чернігів»: Пишаюся, що в нас підібралася команда, яка на одній хвилі по цінностях

— У вас суттєво зросла аудиторія, зокрема й у диджиталі. Розкажіть, як змінилися показники, кількість підписників на диджитал-платформах?

— Звісно, це було значне зростання аудиторії. Приміром, якщо ми в телеграмі на січень 2022 року мали півтори тисячі підписників, то зараз — більш як 60 тисяч. У ютубі було приблизно 16 тисяч підписників, а зараз — майже 250 тисяч. Утричі зросла також аудиторія на фейсбуці. Наша перевага серед усіх медіа Полтавщини — це те, що ми охоплюємо весь регіон. Ми єдині, хто їздить висвітлювати наслідки обстрілів у різні куточки області — селища, райони. Для нас не є пріоритетом лише Полтава. Так само ми показуємо історії релокованих підприємств, людей, воїнів, охоплюючи весь регіон. У цьому є наша перевага, і я думаю, що це причина того, що ми маємо найбільшу аудиторію серед місцевих медіа.

— Ще одна важлива подія — це срібна кнопка від ютубу. Яке значення це для вас має?

— Ця нагорода стоїть у нашому ньюзрумі. Для мене це вкотре нагадати собі, що потрібно пишатися своєю командою. Це однозначно їхня заслуга. Безпосередньо тих людей, які працюють «у полях», тому що це найексклюзивніший контент, який може бути. Вони в стресових умовах, у небезпеці вишукують, допитуються і знаходять унікальні класні історії. Це не завжди пов’язано з війною, це різна тематика. Для команди це теж, я думаю, приємний бонус і мотивація працювати далі.

Команда «Суспільне Полтава»

— У 2023 році ви долучилися до розбудови гіперлокальної мережі кореспондентів у громадах. Чому це для вас важливо і як нині це працює?

— Мати кореспондентів віддалено — це про оперативність, і до того ж ця людина краще розуміється на проблематиці того району чи селища. Ми можемо не бачити тих проблем тут, у Полтаві. А вони справді в контексті того, що відбувається навколо них. Ми маємо двох гіперлокальних кореспондентів у Кременчуці та Щербанях. Моє особисте застереження було перед початком проєкту — чи не будуть вони боятися працювати з проблемними та скандальними темами?. Я не знала ще особисто цих людей, але, на щастя, ці страхи не виправдалися. Одній із моїх гіперлокальних кореспонденток голова громади сказав: «Тебе стало забагато в моєму житті». Вона до нього постійно приходить із проблемними питаннями. Так, у мене чудові гіперлокальні кореспонденти — це Михайло і Марина. Вони активні, не боязкі, штурмують постійно владу і вишукують класні цікаві історії. Я поки дуже тішуся співпрацею з ними.

— Чи є історії з сюжетів і програм, які особливо вразили?

— Якось складно виокремити щось одне, тому що багато таких щемних історій і про тих людей, які пройшли пекло — окупацію, полон — які не можуть не зачіпати. Інколи не налазить на голову те, що люди пережили.

Ще історія про села на Полтавщині, які вимирають: «Старі повимирали, молодь повиїжджала»: репортаж із чотирьох сіл на Полтавщині, що зникають. Історія про військових: Як мобільно-вогневі групи Нацгвардії збивають шахеди над Полтавщиною. Або історія про полтавку, яка загинула під час ракетного обстрілу: «Її мрія не збулась»: історія Анжели Дарбінян, яка загинула під час обстрілу Полтави 1 лютого.

Звісно, надихають історії тих людей, які зуміли розпочати нове життя в новому регіоні, відновити свій бізнес, і які допомагають ЗСУ. Це те, на що хочеться дивитись і брати приклад.

• Читайте також: Катерина Лисюк, «Суспільне Дніпро»: На прийняття рішення про переїзд у Дніпро мені дали 15 хвилин

— Які з проєктів останнього часу ви можете виокремити?

— Для нас особливим став минулий рік. Ми почали з командою працювати над документальними проєктами. Я вже відчула, що команда готова до такого рівня проєктів. Ми зробили проєкт «Я чекаю». Це про п’ятьох жінок із різних куточків нашої області. Вони ділилися своїми історіями, як вони зараз адаптуються до життя, коли їхні чоловіки на фронті. Вийшло чуттєво і глибоко. Це те, що об’єднує багатьох зараз.

Другий проєкт, який ми зробили торік, розповідає про унікальні пам’ятки українського модерну — школи Лохвицького земства, спроєктовані архітектором Опанасом Сластіоном. Цей проєкт про те, що ми маємо зберігати, те, що вирізняє нас, нашу культуру з-поміж інших. Ми побачили велику кількість коментарів саме під цим відео. Хтось ділився спогадами, що їхні рідні там навчалися, хтось співчував стану цих будівель. Ми відчули відгук нашої аудиторії, коли на наших платформах з’явився цей проєкт.

Під час зйомок документального проєкту «Школи Сластіона: загублене минуле»

— Можливо, є в планах якісь цікаві проєкти, які вже можна анонсувати?

— У найближчому майбутньому ми плануємо розпочати роботу над документальним проєктом про полеглих пілотів із Полтавщини, зокрема, тих, хто був у 831-й бригаді тактичної авіації. Нам хочеться розказати, якими вони були в цивільному житті, показати спогади їхніх рідних і побратимів. Тому що це еліта нашої армії.

— Чим найбільше пишаєтесь у роботі?

— Нашою командою. Це люди стійкі, надійні, вони розуміють, що роблять і для чого. Вони ідейні. На це приємно дивитись, я бачу в них опору — й хочеться працювати з ними надалі.

Фото надані Кариною Мскаленко