Решающая битва Качиньского: что грозит бывшей партии власти Польши и ее лидеру

Як стверджують політологи (і чимало поляків погоджуються з ними), у Польщі є два справжні політичні лідери: Дональд Туск і Ярослав Качинський.

Саме вони ось уже два десятиріччя визначають польську політику.

Сьогодні перевага на боці Туска, який після парламентських виборів 2023 року очолив уряд.

Натомість Качинський був прем’єром лише трохи понад рік, починаючи з 2006-го, але як лідер правих сил він тричі вигравав парламентські вибори (а точніше, чотири рази, адже 2023-го його партія також перемогла, але не втримала влади).

Партія "Право і справедливість" (ПіС) під керуванням Качинського правила в 2005–2007 і в 2015–2023 роках.

Більш того, Качинський увів до президентського палацу двох політиків: свого брата-близнюка Леха Качинського та Анджея Дуду.

Саме Ярослав Качинський нарощував потенціал "ПіС", змінював ідеологію партії, боровся з внутрішніми опонентами, а також сформував мейнстрим польської консервативної правиці.

Проте сьогодні перед Качинським постав непростий виклик.

Він повинен врятувати партію і утримати її позицію в польській політиці.

А це буде непросто, бо суспільні настрої змінюються й розкол на політичній сцені, що існує вже два десятиліття, у багатьох викликає невдоволення.

Ось чому так багато залежатиме від прийдешніх президентських виборів.

Ризикована ставка Качинського.

Нещодавно Ярослав Качинський повісив на огорожі свого будинку у варшавській дільниці Жолібож білборд кандидата в президенти від "ПіС" Кароля Навроцького.

На плакаті зазначено, що кандидата підтримує "ПіС", хоча раніше Навроцький уперто стверджував, що він безпартійний громадянський кандидат.

Качинський ставить усе на одну карту – і це карта Навроцького.

Саме лідеру "Права і справедливости" належить ідея висунути кандидатом від правиці голову Інституту національної пам’яті.

Фото зі сторінки Ярослава Качинського в X.

Минулого року лідер "ПіС" зазначив, що його омріяний кандидат у президенти повинен бути високий, поставний чоловік, який знає іноземні мови, сім’янин.

Єхидні журналісти тоді писали, що в цьому портреті Качинський проявив усі свої комплекси, адже до такого ідеалу йому самому далеко: він низький, не знає мов і не має сім’ї.

Навроцький є спробою повторити успішний експеримент восьмирічної давнини з Анджеєм Дудою, але спробою набагато сміливішою.

Коли 2015 року Качинський "вигадав" Анджея Дуду, не один бувалий знавець політичної сцени також замислювався над тим, навіщо він так ризикує, роблячи ставку на маловідомого політика, відносно молодого й недосвідченого.

Дуда, однак, двічі переміг на виборах і виявився талановитим промовцем.

Усе-таки він мав неабиякий політичний досвід: він брав участь у кількох кампаніях, працював депутатом Європарламенту, обіймав високу посаду в канцелярії президента Леха Качинського.

Можливо, Дуда і не був широко відомий, але все ж обізнаний із політичною роботою.

Навроцький такого досвіду не має.

Він намагається стати "Дудою на біс", але йому бракує певних природних особистих рис і здатності завойовувати симпатії менш політично активних виборців.

Тому в самому "ПіС" є багато противників цієї кандидатури – з колишнім прем’єром Матеушем Моравецьким на чолі.

Ба більше, не виключено, що в успіх Навроцького до кінця не вірить і сам Качинський.

Адже насправді він безмежно довіряв лише одному президентові – своєму брату Леху.

Анджей Дуда Качинського розчарував.

Ні для кого не таємниця, що стосунки лідера "ПіС" і президента досить прохолодні.

Качинський практично не розмовляє з Дудою.

Він незадоволений його занадто самостійною політикою, співпрацею з урядом Туска у питаннях законодавства і, зрештою, призупиненням судових реформ ще в часи правління "ПіС".

Крім того, в оточенні Дуди з’явився Марчин Масталерек, який обійняв посаду секретаря президентської адміністрації.

Частина правих сил вважає його геніальним політтехнологом і стратегом, але він не зносить Качинського.

Причому із взаємністю.

Саме Масталерек заявив, що задля блага "ПіС" Качинський повинен відійти від керування.

І саме він сьогодні разом із представниками ще більш праворадикальної й націоналістичної "Конфедерації" планує створити нову правицю на руїнах "ПіС".

Тільки-от руїн ще немає.

Помста за Смоленськ.

На самому початку, коли тільки сформувалися дві партії – "Громадянська платформа" (ГП) та "Право і справедливість", вони ледь не почали правити разом.

Перед парламентськими виборами 2005 року панувало загальне переконання, що "ГП" та "ПіС" утворять коаліцію.

Однак на фініші виборчої кампанії Дональд Туск почав активно критикував "ПіС".

Можливо, він хотів послабити майбутнього партнера по коаліції, а може, розраховував випередити "ПіС" на виборах.

Так чи сяк, а Туск не припиняв жорстко нападати на партію Качинського.

Дворічний період правління "ПіС" лише загострив цю конфронтацію.

2007 року під час уже знаменитих теледебатів перед черговими достроковими виборами до Сейму Туск розгромив Ярослава Качинського.

Разом із "Громадянською платформою" він переміг на виборах і в результаті утримував у своїх руках владу впродовж восьми років.

Від травми, отриманої на тих програних виборах, Качинський не оговтався й досі.

Тоді й відбувся глибокий розкол: протистояння "ГП" і "ПіС" стало особистим конфліктом двох суперників, що зійшлися в смертельному поєдинку.

Під час виборчої кампанії люди Качинського звинувачували Туска в тому, що його дід у роки Другої світової війни служив у вермахті.

Натомість засоби масової інформації, близькі до "ГП", висміювали близнюків Качинських.

Емоції цього протистояння часом виходили за рамки звичайної політичної боротьби, але у майже метафізичну ненависть їх перетворила трагедія, яка відбулася 10 квітня 2010 року.

Смоленська катастрофа стала поворотним пунктом в історії Ярослава Качинського.

Він втратив брата, з яким був дуже тісно пов’язаний.

Водночас він втратив своє політичне альтер его.

Хоч Ярослав був природженим політиком, влада сама по собі його не цікавила.

Він волів бути закулісним політиком, таким собі деміургом, що формує політичне середовище польської правиці, здатне конкурувати з тією частиною антикомуністичної "Солідарности", яка після падіння комуністичного режиму, на думку Качинського, пішла на зраду й домовилася з колишніми комуністами.

Ярослав плів інтриги, знищував суперників і будував партію "Право і справедливість".

Натомість справою Леха було обіймати посади.

Він був генеральним прокурором, мером Варшави й врешті-решт – президентом.

Коли 2010 року Лех Качинський загинув у авіатрощі Ту-154M під Смоленськом, померла також частина Ярослава Качинського.

Відтоді культивувався міф про смоленську змову, зраду Дональда Туска, який у той час був прем’єром, про те, що Туск хотів приховати російський замах на президента Польщі, а навіть вступив у змову з Путіним.

Смоленський міф по-новому визначив "ПіС" і роль Качинського.

Відтоді лідером "Права і справедливості" керує не лише мрія створити потужну й стабільну партію, а й бажання взяти реванш, прагнення знищити оточення Туска – ліберальний центр.

Усе, що пізніше Качинський додавав у свою риторику, його словесні нападки на Туска (звинувачення в тому, що той служить Німеччині і Росії й схожі висловлювання), було лише наслідком емоцій, пов’язаних зі Смоленською катастрофою й загибеллю брата.

Війна за правий фланг.

Над партією Качинського збираються темні хмари.

Після перемоги Дональда Туска настав час зведення рахунків за період правління людей Качинського.

Прокуратура, спецслужби й парламентські комісії розслідують численні скандали.

У камері попереднього ув’язнення вже опинився депутат Даріуш Матецький.

У Лондоні під домашнім арештом сидить і чекає на екстрадицію колишній голова Урядової агенції стратегічних резервів Міхал Кучмеровський.

Ще один депутат, Марчин Романовський, утік до Угорщини, де його оберігає від екстрадиції друг "ПіС" – Віктор Орбан.

Це лише деякі ниточки найгучніших корупційних скандалів, які дедалі більше послаблюють партію Качинського, втягуючи її в нові й нові слідства й судові процеси.

Це також результат політики Качинського часів його правління.

Хоча сам Качинський жив досить скромно, здавалося, гроші для нього не важливі, і все ж він розумів, що в тисяч партійних діячів і союзників "ПіС" – великі апетити.

А тому він дозволив своїм людям набивати кишені, коли ті очолювали всі державні установи.

Чимало з них не вдовольнилися теплими державними посадами й почали реалізовувати брудні інтереси на стику держави й бізнесу.

Навіть у період, коли "ПіС" вигравав вибори за виборами й мав повну владу після 2015 року, Качинський не зосередив цю реальну владу в своїх руках.

Він лише задовольнився на деякий час посадою віцепрем’єра.

Спеціально під нього створили урядовий Комітет із питань національної безпеки й обороноздатності, який він очолив.

Це мало створювати враження влади сильної руки.

Насправді ж Качинському його кабінет у партійному офісі на вулиці Новогродській завжди був дорожчим за урядові будівлі.

Він волів керувати партією, боротися за її добробут і готуватися до наступного реваншу з Туском.

Бо як це не парадоксально, Качинський, схоже, краще почувається в опозиції, ніж у владі.

Звичайно, прагнення до влади – мета лідера "ПіС", але, здається, сама боротьба його захоплює більше, ніж перемога.

Тільки-от сьогодні найгрізнішою темною хмарою над "Правом і справедливістю" є не розслідування корупційних скандалів.

На обрії з’явилася більша загроза: ультраправі конкуренти з "Конфедерації".

Коли рейтинги кандидата в президенти від "Конфедерації" Славоміра Менцена різко підскочили й небезпечно наблизилися до рейтингів Кароля Навроцького, "ПіС" охопила паніка.

Щоправда, за останніми опитуваннями, Менцен має 12–15% підтримки, тобто його показники знизилися, а отже, зменшилася і загроза того, що до другого туру вийде кандидат "Конфедерації", а не "ПіС".

Однак Качинський не може не бачити, що "Конфедерація" виросла у стабільного й сильного суперника "ПіС", популярного серед молоді, яскравого й більш радикального.

Тепер новою, а можливо, останньою місією Качинського буде відбудова монополії "ПіС" у правому крилі.

Автор: Міхал Кацевич,.

публіцист, журналіст порталу Biełsat.

Стаття початково була опублікована на порталі "Нова Польща" та републікується зі згоди правовласника.

Переклад Андрія Савенця, редакторка Наталя Ткачик.