Чому світ досі не визнав Путіна злочинцем?

На жаль, питання стає все більш актуальним. До Орбана і Фіцо ми фактично звикли. Але генерація своїх орбанів іде у Румунії, Чехії, Німеччині, Франції і далі по списку.

Наприклад, політичні лідери Африки майже повністю заражені орбанізмом, головними симптомами якого є протиприродна повага до Путіна як «захисника інтересів власної країни» і вимоги припинити підтримку України, віддаючи її на поталу агресору.

Та невже ФСБ здатна завербували стільки відомих людей? Політиків – так, але не виборців, які за них голосують. Тобто, маємо справу з об’єктивним процесом, який треба розуміти.

Зверніть увагу: у часи нападу СРСР на Афганістан у демократичних країнах не було нікого помітного, хто б закликав до припинення підтримки моджахедів, які демократами аж ніяк не виглядали. А проти нас – доволі багато.

І це не тільки тому, що у нас корупція і утиски демократичних свобод. Більшості з тих, хто виступає проти підтримки України, на ці свободи та законність плювати.

Кінець ХХ – початок ХХІ сторіччя визначалися піком глобалізму: він вважався майже офіційним мейнстримом, фокуси з гендерною ідентичністю та цифровим контролем життя («цифровий концтабір») стали майже невідворотною реальністю.

І це подобалося далеко не всім, просто мешканці багатьох країн не знали, проти кого і як протестувати. Тому що ООН, ВООЗ, ВОТ, ЄС, НАТО та інші подібні глобальні організації перетворилися на бюрократичні фортеці – на них не вплинути, від них ні сховатися. Ну, а нав’язана глобалістами людожерська форма «боротьби з ковідом» розкрила очі практично усім.

І тут піднявся з чемодана і виповз на арену кремлівський фюрерок. І проголосив, що Росія настільки велична, що не бажає жити за правилами, які формулювала не вона. А перше і головне російське правило – це «Будемо робити що завгодно, і нічого нам за це не буде».

І такий підхід з позицій «можна все, аби тільки це запакувати в обгортку національних інтересів» дуже сподобався тим, кого лякали новації і дурість глобалістів. Тому у багатьох країнах почали піднімати голови, хто не хоче жити за правилами, кому подобається їх свідомо порушувати. А такі люди є завжди, і це можуть бути як крайні праві, так і крайні ліві. І путін став для них не те щоб лідером, а своєрідним зразком.

Так, безумовний примат національного над міжнаціональним в окремих випадках є цілком доречним, але у світі загалом це породжує хаос і конфлікти включно з потенційною ядерною катастрофою.

Після того, як Трамп почав зі свого боку руйнувати світовий порядок, побудований на правилах, процес відходу від глобалізму-лібералізму у світі набув ознаки лавиноподібного і отримав назву «трампізму» (я б ще додав «путінізму»). Це і прихований протест проти ліберальних збочень, і хвороблива схильність до простих рішень, і розрахунок на грубу силу як найбільш надійний інструмент досягнення мети.

А тут Україна відчайдушно протистоїть воєнному тиску значно більшої країни, вона чинить ефективний спротив саме грубій силі і наполягає на виконанні міжнародних правил і положень, зокрема, про непорушність кордонів і покарання агресора! І це страшенно дратує антиглобалістів та радикалів всіх ґатунків, націоналістів, у першу чергу.

Бо руйнує зрозумілий для них світ трампізму-путінізму, де сильний має право знущатися і навіть знищувати слабкого, а той не має права навіть боронити себе.

До речі, вимога «Не заважати знущатися над тобою» походить з криміналу. Тобто, якщо узагальнити, трампізм-путінізм замість високотехнологічного цифрового концтабору нав’язують нам звичайну зону із зеками і наглядачами.

Єдиний варіант поміняти відношення до України адептів сучасного антиглобалізму – це стати переможними. Якщо ми не тільки будемо чинити спротив, а досягнемо своєї мети у війні з недоімперією, то всілякі орбани з фіцо змінять свою ненависть до України на улесливу повагу. Бо ж вони поважають лише силу.