Два роки неволі: наша колега Ірина Левченка лишається заручницею росіян

Минув ще один рік незаконного ув'язнення колишньоїжурналістки Ірини Левченко, що у травні 2023 року була зухвало викрадена окупантами у рідному Мелітополі. За цей час не вдалось не те що добитися її звільнення, а навіть визнання статусу з боку російської сторони та офіційного підтвердження, де утримують нашу колегу та на яких підставах.

До повномасштабного вторгнення росіян Ірина співпрацювала з "Телеграфом", висвітлюючи гострі соціальні теми. У другу річницю зникнення Ірини ми хочемо в черговий раз нагадати її історію. Зокрема підкреслити й те, що в полоні тортурам й катуванню піддаються всі без виключення українці, а процес повернення цивільних є завдання "з зірочкою".

Жодної особистої звістки за два роки

Від початку повномасштабного вторгнення і захоплення росіянами українських міста та сіл на окупованих територіях вони вдаються до систематичного тиску на цивільне населення. Крім запровадження власних законів, засилля пропаганди, примусу до отримання громадянства, "націоналізації" майна, а по факту банального його "віджиму", загарбники систематично викрадають місцевих мешканців. В перші місяці під ударом були колишні військові та правоохоронці, працівники органів влади та медійники, вчителі та медики, а таким чином російські окупанти намагались з одного боку придушити спротив, залякати місцевих, а з іншого перетягнути на свою сторону фахівців, які допомагали б будувати новий порядок. Та пізніше від перспективи опинитись "на підвалі", а згодом в одному з місць позбавлення волі міг опинитися будь-то – молодий чоловік, що працював на будівництві й необережно висловився про Росію в компанії друзів, директорка сільського клубу, що намагалась врятувати українські костюми, прапори та декорації, або пенсіонери, що опинилися не в той час не в тому місці.

Останній випадок якраз про нашу колишню колегу Ірину Левченко, яка багато років віддала вітчизняній журналістиці, та її чоловіка Олександра, що все життя працював на місцевих заводах. При цьому обидва на 24 лютого 2022 року вже перебували на заслуженому відпочинку, робили ремонт у квартирі, займались дачею та вихованням внучки. Такий спосіб життя подружжя 14,5 місяців окупації Мелітополя увагу росіян не привертав, але все змінилось навесні 2023 року. Востаннє на зв’язок Ірина вийшла 6 травня, розповідала її сестра Олена Руденко. Лише за тиждень стало відомо, що Ірину разом з чоловіком затримали росіяни, відтоді почалась боротьба за їх звільнення. На жаль, через позицію росіян, які неохоче визнають факти насильницького викрадення та ув'язнення цивільних, адже відповідно до Женевських конвенцій "насилля над життям та особистістю, зокрема, захоплення заручників є забороненим й залишатимуться забороненими будь-коли та будь-де стосовно осіб, які не беруть активної участі в бойових діях", добиватися звільнення цієї категорії бранців вкрай складно. Частину з них окупанти "легалізують" через кримінальні справи, звинувачуючи в організації терористичних актів, шпигунстві тощо. Зазвичай матеріали в таких справах "шиті білими нитками", а самі процеси відбуваються з порушеннями, але це, звісно, не зупиняє росіян.

Та значна частина цивільних заручників лишається "в тіні", адже інформація про їх місцеперебування, статус може бути відсутня тривалий час. Про це зокрема свідчать результати роботи документаторів Медійної ініціативи за права людини. Станом на поточний місяць це дозволило ідентифікувати щонайменше 2246 цивільних українці (в тому числі 321 особа, що була затримана до повномасштабного вторгнення), яких Росія викрала в окупації та незаконно утримує у своїх тюрмах. З них 286 бранців вже почули вирок, на 238 ще триває суд, ще 17 є фігурантами досудових розслідувань.

Загалом на квітень 2025 року в розшуку перебувають понад 60 тис. українців, з яких по 10 тис. є підтвердження, що вони – у полоні. Такі дані в ефірі "Суспільного" навів уповноважений з питань зниклих безвісти за особливих обставин Артур Добросердов. Він зазначив, що інформація частково надходить від Росії через Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ), а також через неофіційні джерела, такі як пошук по OSINT та збір свідчень тих, хто був звільнений з неволі.

Чоловіка Ірини — Олександра Левченка окупанти відпустили у вересні 2024 року (подружжя відразу після затримання розлучили й тримали окремо – Авт.), однак про нашу колегу за два роки надходили різні повідомлення від земляків, які пережили ув’язнення. Останнє — у грудні минулого року було про те, що вона жива й перебуває в Донецькому СІЗО №1, яке називають одним з найгірших міст несвободи для українців. Та чи відповідає дійсності така інформація, наразі встановити неможливо.

- Інформацію про Ірину ми намагаємось перевіряти, але поки стовідсотково немає впевненості, де вона наразі перебуває. Особисто від неї як за рік, що минув, так й до того, жодних звісток не було, – розповіла "Телеграфу" її сестра. – Крім того, факт перебування у полоні офіційно так і не підтверджено, адже представники Червоного Хреста не мають доступу до Мелітополя. Тому не вони мені повідомляють новини про Ірину, а звертаються за ними до мене.

До Бюро Центрального агентства МКЧХ з розшуку для міжнародного збройного конфлікту в Україні з проханням повідомити наявні відомості про нашу колегу надіслав запит й "Телеграф". Крім того, просив у листі надати загальну інформацію щодо цивільних бранців, а саме, про їхню загальну кількість за даними міжнародної організації, місця утримання українців та кількість зафіксованих випадків катування цивільних українців, порушення санітарних норм при утриманні, позбавлення права на спілкування з близькими, права на отримання медичної допомоги тощо. Запит нашого видання зареєстрували на початку квітня й на першу частину повідомили: "Відповідно до свого мандату, МКЧХ може ділитися інформацією, що передається, з Національним Інформаційним Бюро (НІБ) України, чия роль полягає в інформуванні сімей. А також з родинами, які звертаються до МКЧХ щодо своїх зниклих безвісти або полонених близьких". Друга із загальними питаннями лишилась без відповіді.

- Всі ми пам’ятаємо Ірину як дуже енергійну і позитивну людину, — наголосив її колишній керівник і колишній її керівник — головний редактор "Телеграфу" Ярослав Жарєнов. — Спочатку для нас вона писала регіональні новини, але ніколи не боялась вийти за рамки одного міста, області чи якоїсь заданої теми. Завжди з трепетом ставилась до людей, яким була потрібна допомога. І це було фішкою всіх її матеріалів — відверте і щире переживання за тих, хто від чогось страждає. Її викрадення нас шокувало, оскільки пара пенсіонерів займались дачею та якимись побутовими справами. Яка від них могла бути небезпека? І от вже два роки ми жодним чином не можемо її знайти — ні власноруч, ні через юристів. Людина просто зникла. Ми надіємось, що розголос допоможе визволити Ірину живою.

Без принижень та тортур не буває неволі

Давно відомо, що українці піддаються у російській неволі тортурам та знущанням як фізичним, так й психологічним незалежно від того чи це військові, чи цивільні. Останнє тому підтвердження історіяжурналістки Вікторії Рощиної, яку до смерті закатували окупанти, та свідчення правозахисника та журналіста Максима Буткевича, що провів в ув'язненні два роки й був звільнений у 2024-му. Всю цю інформацію фіксують, систематизують та використовують задля боротьби за тих, хто й досі перебуває в руках росіян, численні правозахисні організації. Їхні представники констатують, що медійники, хоча й є під особливою увагою окупантів, але жорстокі вони до всіх без виключно бранців, незалежно від віку, статі та роду занять.

- Трагічна історія Вікторії є надзвичайно важливою, адже вкотре підсвічує тему поводження з українськими військовополоненими та цивільними, які опинилися в російському полоні, – наголосила в розмові з "Телеграфом". – Вероніка Вельч – виконавча директорка організації Amnesty International Ukraine. – З нашого нещодавнього дослідження "Оглушлива Тиша" чітко видно системність тортур і умисних вбивств українців у неволі. Особливо складною є ситуація з так званими насильницькими зникненнями, коли людина потрапляє до полону, але її перебування ніде не фіксується. Доля таких бранців — чи не найжахливіша, адже кат отримує повну владу над жертвою. Водночас, ми б застерігали від виокремлення саме медійників. Відомо, що Росія системно застосовує катування до всіх — як до військових, так і до цивільних (вчителів, медійників, і т. д.) яких незаконно позбавляє волі. На жаль, катуванням піддаються всі. Ми не маємо жодного задокументованого випадку повернення з полону без принижень або тортур. Дії Росії щодо цивільного населення і масштаб цих злочинів однозначно підпадають під визначення злочинів проти людяності.

- Ми закликаємо до того, щоб кожен, хто причетний до цих злочинів, поніс справедливе покарання. Важливо, аби відповідальність не обмежувалася лише Путіним, Лавровим чи Бєловою (Марія Львова-Бєлова – уповноважена при президентові РФ з прав дитини, натомість активно сприяє депортації українських дітей. За це Міжнародний суд в Гаазі видав ордер на арешт чиновниці – Авт.). Її мають нести всі, хто прийшов на нашу землю з війною і вчиняв звірства. Саме тому ми виступаємо за запровадження універсальної юрисдикції, яка дозволить переслідувати винних уже зараз, у різних країнах світу, – наголосила фахівчиня з міжнародного лобізму.

За словами співрозмовниці, попри те, що, здавалося б росіяни вже придушили всі можливі прояви спротиву та створили на захоплених територіях атмосферу страху, вони продовжують викрадати й ув'язнювати місцевих мешканців.

- Терор цивільного населення — включаючи дітей і людей похилого віку — це основна форма взаємодії окупантів з тими, хто залишився на захоплених територіях, – наголошує Вероніка. – Хоча процес окупації має свої хвилі та логіку, ми не спостерігаємо сталої тенденції до зменшення випадків насильницьких зникнень чи незаконних затримань. Навіть через десять років після окупації Криму ми продовжуємо отримувати повідомлення про переслідування місцевого населення. Це безупинний маховик репресій, схожий на сталінські практики, який досі не зупинився.

У пошуку шляхів впливу на російську сторону щодо дотримання прав людини та притягнення до відповідальності винних у порушеннях і воєнних злочинах українські правозахисники звертаються й до нового президента США Дональда Трампа. Зокрема, український офіс Amnesty International звернувся до нього з відкритим листом, чи матиме це ефект в найближчий перспективі, поцікався у співрозмовниці "Телеграфу".

- Amnesty International має впливове представництво у США. Наші колеги постійно проводять консультації з різними політичними силами, хоча не всі ці контакти набувають публічного розголосу, – зазначила Вероніка Вельч. – Ми бачимо, що нинішня Адміністрація частіше говорить про необхідність зупинити людські втрати. На жаль, ті способи розв'язання проблеми, які нині пропонуються, є суперечливими. Водночас ми активно працюємо над темою військовополонених у США. Це складна тема для американського суспільства, хоча й дуже особиста для багатьох. Скажімо, Президент Ендрю Джексон і Сенатор Джон МакКейн свого часу самі були військовополоненими. Серед американського населення значна частка має досвід військової служби, тож розуміння теми є. Проте, попереду ще дуже багато роботи.

До долі Ірини Левченко та інших журналістів, а мова йде про щонайменше 31 цивільного працівників медіа та 1 працівника ЗМІ, що мобілізувався й захищає країну зі зброєю в руках, продовжує привертати увагу і професійна спільнота. Шляхи для звільнення цивільних продовжує шукати й офіс Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Дмитра Лубінця. Як зазначено у його щорічній доповіді про діяльність на посаді: "на відміну від попередніх років обізнаність світової спільноти щодо проблематики звільнення цивільних посилилась, більша частина держав світу наразі усвідомлює злочинні дії Росії проти України як демократичної країни". Та поки попри всі зусилля результати лишаються достатньо скромними. Так, у 2024 році в Україну вдалось повернути 39 цивільних осіб, які незаконно утримувалися РФ, а загалом з початку повномасштабного вторгнення – 170.

Як повідомляв "Телеграф", минулої осені у резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи вперше окремо згадали про полонених Росією українських журналістів. Серед них згадується й наша колега Ірина Левченко, звільнення якої ми чекаємо разом з її родиною.