Вигнані за проукраїнську позицію: як жінка з Криму домоглася розгляду справи в ЄСПЛ

Анастасія із Запоріжжя переїхала на Кримський півострів задовго до анексії через рекомендацію лікаря змінити клімат її чоловіку. З 2014 року її життя сповнилося переживань. Спочатку — через невизначеність унаслідок окупації, приниження та погрози населенню, яке мало проукраїнські погляди. Потім — через відсутність лікування для чоловіка, а після його смерті — відмову місцевої влади в похованні. Врешті тіло довелося кремувати, що було теж болісним для Анастасії. Після кількох допитів правоохоронців щодо сина-військового жінка вирішила покинути Крим. Вже в Запоріжжі вона звернулася до правозахисників, які допомогли їй подати скаргу до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) щодо порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (заборона тортур та іншого нелюдського поводження). На сьогодні суд прийняв скаргу до розгляду.

Історія цієї жінки непоодинока; вона відображає долі багатьох проукраїнських мешканців Криму, які з моменту окупації півострова стали заручниками обставин, зазнаючи нелюдського поводження та психологічного тиску з боку російських окупаційних сил. За даними Управління Верховного комісара ООН з прав людини, з 2014 року в Криму зафіксовано серйозні порушення прав людини, включно зі свавільними арештами, тортурами та обмеженням свободи вираження поглядів.

Від самого народження Анастасія проживала в Запоріжжі. 17 років пропрацювала головною бухгалтеркою на залізниці. 1996 року через погіршення здоров’я її чоловіка Віктора лікарі порадили подружжю змінити клімат. Тому вони переїхали до селища в Автономній Республіці Крим, де проживала тітка Анастасії.

«Син тоді мав гарні успіхи в навчанні й залишився в Запоріжжі. А ми з Віктором почали жити на два міста. Навесні їхали до Криму, а в зимовий період поверталися до Запоріжжя», — розповідає Анастасія.

В Криму Анастасія кілька років доглядала за хворою тіткою, яка 2001 року померла. Коли постало питання вступу в спадщину, жінка знялася з реєстрації в Запоріжжі та зареєструвалася за новою адресою в кримському селищі. Віктор залишив запорізьку прописку.

У січні 2005 року чоловік Анастасії пережив серйозну кризу здоров’я, що призвело до значної втрати ваги. Попри це подружжя намагалося й далі жити між двома містами, наскільки це було можливо.

27 лютого 2014 року для мешканців Криму стало початком окупації: того дня на вулицях півострова з’явилися російські військові та бронетехніка, а будівлі кримського уряду й парламенту були захоплені. Вже 21 березня Росія ухвалила закон, згідно з яким усі громадяни України та особи без громадянства, які постійно проживали в Криму, автоматично визнавалися громадянами РФ.

Анастасія згадує, що життя під окупацією стало для них гнітючим. Перед подружжям постала дилема: прийняти російське громадянство чи відмовитися від нього. З одного боку, відмова несла невизначеність щодо майбутнього, з іншого — необхідно було захистити своє право на проживання у власній квартирі.

«Я довго думала, як учинити. Віктор хворів, і для нього було краще й далі жити на півострові. Однак він, як і я, не бажав змінювати громадянство України. Врешті, щоби зберегти право на житло та мати можливість купляти хоча б певні ліки, я була змушена отримати нав’язане громадянство РФ», — розповідає жінка.

Справді, в разі відмови від громадянства РФ перед проукраїнськими кримчанами поставала прірва невідомості щодо подальшого життя на півострові. Частина з них виїхала на материкову Україну: за даними Мінсоцполітики, станом на 7 травня 2014 — більш як 7 тисяч осіб. Також агентство ООН у справах біженців оцінило кількість внутрішньо переміщених осіб у 10 тисяч, більшість із яких — кримські татари, а третина — діти.

Адвокатка Правозахисної групи «СІЧ» Марина Кіптіла, яка нині допомагає Анастасії в правових питаннях, пояснює, що фактично це була примусова зміна громадянства: «Відмова від отримання громадянства РФ автоматично переводила людей у статус іноземців, які перебувають на території РФ без необхідних дозвільних документів. Звісно, відсутність російського паспорта впливала на базові права й ускладнювала життя на території півострова».

Анастасія розповідає, що поїздки до Запоріжжя тоді ставали дедалі складнішими, оскільки дорога була важкою та виснажливою: величезні черги на блокпостах, тривала перевірка документів тощо. Ще й чоловік почувався дедалі гірше: «2017 року у Віктора діагностували серйозне захворювання, що вимагало негайного лікування. Однак через відмову від російського громадянства він не міг отримати необхідну медичну допомогу на півострові. А після перенесеного 2020 року COVID-19 стан його здоров’я значно погіршився, й чоловік зліг».

Із 24 лютого 2022 року пропускні пункти між контрольованою українською владою територією та Кримом перестали працювати. Подальша окупація частини Херсонської області фактично унеможливила поїздки з території, контрольованої Україною, до Криму й назад. Подружжя виїхати не наважилося через побоювання, що хворий чоловік не переживе важкої дороги в 1200 кілометрів, і продовжувало жити в Криму.

Анастасія каже, що тоді настали найскладніші часи: «Наш син, який мешкав у Запоріжжі, у березні 2022 року вступив до лав ЗСУ. У червні 2022-го помер Віктор. Я жила в селищі, де всі одне одного знали, й до мене почали приходити співробітники правоохоронних органів РФ у супроводі невідомих (не місцевих) людей, запитували про місцеперебування сина. Мені ставало дедалі страшніше».

Невідомі питали, де син, чим займається, чи не перебуває на службі у ЗСУ. «Я була налякана, — згадує Анастасія. — Казала, що він працює на державному підприємстві та має відстрочку. Але тоді я помітила страшну тенденцію: ті батьки, чиї діти проживали на материковій частині України та могли бути військовими, за невідомих обставин зникали. Один чоловік похилого віку, в якого сини воювали за Україну, також одного дня зник. Повернувся за півтора місяця, нічого не розповідав (та й усі боялися будь-яких розмов), але невдовзі з ним стався інсульт (імовірно, через пережите під час зникнення)».

Після того, як до Анастасії втретє прийшли з допитом, син наказав тікати із селища та сховатися. Тому в липні 2023 року, після останнього візиту дільничного інспектора, жінка почала переховуватись у подруги в іншому селищі неподалік. Вона не брала із собою ні речей, ні документів, побоюючись привернути увагу.

«Спека та хвилювання тоді погіршили моє самопочуття, — згадує жінка. — Подруга пропонувала мені викликати «швидку», але я відмовилася, побоюючись, що мене можуть знайти. Зрештою вирішила, що для збереження життя та можливості лікування необхідно виїхати з Криму».

У вересні 2023-го знайомі Анастасії порадили їй звернутися до волонтерської організації, яка допомогла жінці виїхати в Україну. В неї не було із собою речей, російських документів та грошей. Каже, що російський паспорт загубила, коли ховала чоловіка, й потім не відновлювала його: «Я вдячна волонтерам, які не лише безкоштовно доставили мене до Харкова через пункт пропуску в Колотилівці, а й дали 2000 гривень на квиток до Запоріжжя».

При перетині державного кордону Анастасія мала лише український паспорт і пройшла через шість віконець СБУ.

«Я приїхала до Запоріжжя в одній сукні, в якій тоді пішла з дому. Після всього пережитого стан здоров’я істотно погіршився, почалися проблеми із серцем. Вже в запорізькій клініці довго лікувалась і потім отримала другу групу інвалідності», — розповідає жінка.

Після приїзду до Запоріжжя вона не знала, як діяти. Подруга порадила їй звернутися по допомогу до Правозахисної групи «СІЧ». Адвокатка Марина Кіптіла, ознайомившись з історією жінки, запропонувала підготувати документи для подання до Європейського суду.

«Все, що відбулось із Анастасією після 2014 року, не було виправданим і містило ознаки нелюдського поводження та психологічних тортур, — пояснює адвокатка. — Постійні переживання, допити правоохоронців, відсутність можливості пройти стаціонарне лікування, неможливість поховати чоловіка — все це було болісним для Анастасії».

Адвокатка подала скаргу до ЄСПЛ щодо порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (заборона тортур та іншого нелюдського поводження): «Неможливість де-факто переміщення з території, контрольованої Україною, до Криму й назад після 24 лютого 2022 року було тривалим порушенням права заявниці на свободу пересування».

Зазвичай під час звернення до ЄСПЛ заявнику необхідно дотримуватися чотиримісячного строку, передбаченого статтею 35 Конвенції. Однак саме в цьому випадку, пояснює адвокатка, терміни не вважаються порушеними: «Перебуваючи в Криму, Анастасія не могла звернутися до суду зі скаргою, оскільки боялася за своє життя. Така можливість у неї з’явилася лише після того, як вона виїхала з окупованого Криму. Саме тому чотиримісячний строк на звернення до Європейського суду не вважається пропущеним».

Марина Кіптіла додає, що РФ припинила бути високою договірною стороною Європейської конвенції з прав людини 16 вересня 2022 року. Саме з цієї дати починається відлік строку звернення до Європейського суду з прав людини навіть у випадках порушень, які були раніше й тривали далі. «Згідно зі статтею 58 Конвенції, держава, що припиняє членство в Раді Європи, втрачає статус сторони Конвенції за шість місяців після офіційної денонсації. Однак це не звільняє її від відповідальності за порушення, вчинені до моменту набрання денонсацією чинності», — пояснює правозахисниця.

Поки справу Анастасії розглядають у ЄСПЛ, Марина Кіптіла допомагає жінці відновити законне право на пенсійне забезпечення. «Я Україну не зраджувала, — резюмує Анастасія. — Так вийшло, що вона мене залишила в Криму: сам на сам із хворим чоловіком без допомоги. Ви б знали, як багато людей у Криму чекають на деокупацію! Вони бояться про це говорити, але чекають».

25 червня 2024 року Європейський суд оголосив важливе рішення по суті в першій міждержавній справі «Україна проти Росії (щодо Криму)». Суд визнав Російську Федерацію винною в систематичних порушеннях прав людини на тимчасово окупованому півострові з лютого 2014 року, зокрема права на життя, заборони катувань, права на свободу та особисту недоторканність, свободи вираження поглядів та інших фундаментальних прав.

Ім’я героїні змінено з міркувань безпеки.