Божевільні онуки «кузькиної матері». Що врятує Європу від «Орєшніка»?

Коли у 1960-х між СРСР та США починалася гонка озброєнь, радянський лідер Микита Хрущов хвацько пригрозив показати американцям «кузькину мать». На той час у світі було тільки чотири країни, що мали ядерну зброю (США, СРСР, Франція та Велика Британія; за кілька років, у 1964-му, до ядерного клубу приєднається Китай). Показувати «кузькину мать» неядерним країнам, за замовчанням, вважалося дипломатичним моветоном та, власне, недоречністю – бо навіщо, вони й так боялися. 

Тепер все змінилося: з’явилися нові ядерні держави, і двоє з них, Індія й Пакистан, вже зчепилися у локальному збройному конфлікті; Росія заявила про своє право завдавати ядерного удару по неядерних країнах і почала війну, найбільшу з часів Другої світової; США натякнули, що можуть згорнути свою безпекову «парасольку» над Європою...

Світовий порядок рветься, мов стара ковдра, у найнесподіваніших місцях. Експерти з міжнародної безпеки вважають, що в найближче десятиліття ми станемо свідками появи цілої плеяди нових ядерних держав.

Європа ж наразі покладатиметься на ядерний захист Франції та певною мірою Великої Британії (якщо США відмовляться від своїх оборонних зобов’язань перед європейцями). 

Які держави думають про розробку власної ядерної зброї? Що стоїть за образним терміном «ядерна парасолька» Європи і чи знайдеться під нею місце для України? Врешті-решт, яким чином спрацьовує захист: європейці збиватимуть російські балістичні ракети з ядерним начинням? А що ж стається при знищенні такої цілі?

«Главком» шукав відповіді на ці питання разом із експертами з питань безпеки та ракетниками. 

Скільки коштуватиме Європі «ядерна парасолька»

Насамперед, спираючись на дані Стокгольмського міжнародного інституту дослідження проблем миру (SIPRI), нагадаємо, скільки ядерної зброї накопичено у світі. Зауважимо, що в таблицю внесено також Ізраїль, який здобув технології завдяки Франції у середині 1960-х років, проте офіційно не визнає наявність у себе ядерної зброї. Але до списку не включено Іран, оскільки немає даних про його зброю, але з огляду на технології, якими володіє ця країна, ядерні боєзаряди в неї можуть бути, а ракети, здатні їх доправляти до цілі, вже є.

Ядерні арсенали у світі (кількість боєголовок) станом на 2023 рік

• Росія – 5977;
• США – 5428;
• Китай – 350;
• Франція – 290;
• Велика Британія – 225;
• Пакистан – 170;
• Індія – 164;
• Ізраїль – 90;
• Північна Корея – 30.

«Ми рухаємося до одного з найнебезпечніших періодів в історії людства», – заявив директор SIPRI Ден Сміт у червні 2023 року, представляючи це дослідження.  

Доречно нагадати, що після розпаду Радянського Союзу Україна мимоволі стала власницею третього за обсягом ядерного арсеналу у світі (близько 1155 боєзарядів для стратегічної ядерної зброї та близько 3000 для тактичної), від якого відмовилася добровільно у 1994 році. 

З приходом у Білий дім президента Дональда Трампа адміністрація США поставила під сумнів зобов’язання Вашингтона перед союзниками з НАТО, і європейські країни почали готуватися до сценарію, за яким американці можуть скоротити або навіть скасувати свої гарантії ядерної безпеки для Європи. Роль ядерного патрона Старого Світу взяла на себе Франція.

Власне, більше нема кому, оскільки ядерні сили Об’єднаного Королівства міцно пов’язані зі США.

«На британських підводних човнах встановлено американські балістичні ракети «Трайдент», утім британці тісно пов’язані зі Сполученими Штатами не тільки технічно, а й спільною політикою використання ядерного арсеналу, і запуск цих ракет у бік умовного противника не може бути здійснено без погодження з партнерами. Франція ж від початку, ще за часів президента де Голля, самостійно розробляла свою ядерну зброю, і вона не була компонентом погодженої ядерної політики Альянсу. Як бачимо, Париж обрав стратегічно правильний курс», – оцінює президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Михайло Гончар.

Експерт нагадує, що Франція свого часу вийшла з військової складової НАТО, залишившись в Альянсі політично, в контексті цієї політики навіть штаб-квартиру НАТО, яка спочатку була в Парижі, перенесли у Брюссель.

Як відомо, у березні президент Франції Еммануель Макрон оголосив про «стратегічні дебати» щодо використання французького ядерної зброї як фактора стримування перед потенційною агресією Росії. Лідери Німеччини, Польщі, а також Литви та Латвії відразу ж заявили про бажання сприяти розгортанню французької «ядерної парасольки» над їхніми країнами.

Стратегічні дебати між зацікавленими країнами Європи, які тривають у непублічній площині, мають підвести спільний знаменник під комплексом проблем, що стосуються політичних, технічних, юридичних аспектів можливого розгортання французького ядерного захисту для Європи. Одним з важливих чинників є фінансовий: як пише The Financial Times з посиланням на оцінки чиновників НАТО, Європа повинна витрачати 6-7% свого ВВП протягом десятиліття, щоб модернізувати та наростити ядерний арсенал хоча б до 1000 боєголовок.

Власне, що мається на увазі під метафорою «ядерна парасолька» і як це працює? А якщо політика стримування не досягла своєї мети і ворог натисне умовну червону кнопку, то що в такому разі – падати п’ятами до ядерного вибуху, як йшлося в старому радянському анекдоті часів «холодної війни», чи ракети з ядерним начинням збиватимуть? А якщо так, то з якими наслідками? 

«Усі ракети збиватимуть, а потім розбиратимуться, ядерні вони чи ні»

Усе, що ми можемо сказати сьогодні про застосування ядерної зброї, ґрунтується винятково на теоретичних розрахунках, єдиний трагічний виняток – дві бомби, скинуті 80 років тому американцями на Хіросіму та Нагасакі. Відтоді нуклеарна зброя існувала для ігор в геополітичний армреслінг і виконувала винятково функцію стримування. 

Ядерне стримування базується на паритеті сил ворожих сторін: противник володіє таким ядерним арсеналом, що здатен стерти твою країну з лиця Землі, а отже, застерегти його від такого кроку можна лише маючи адекватну кількість ядерної зброї та носіїв. Саме тому США і СРСР змагалися у гонці озброєнь, дійшовши у 1980-х до цілковитого абсурду: виготовили таку кількість ядерних боєзарядів та засобів їх доставки, що Радянський Союз міг знищити Сполучені Штати приблизно 10 разів поспіль, а США могли знищити СРСР вісім разів. Хоча достатньо ж одного разу.

Як бачимо, за цим же принципом побудовані й політики стримування Індії та Пакистану, які на сьогодні мають фактично однакову кількість боєголовок.

«Раніше доктрини ядерних держав передбачали, що застосування ядерної зброї противником – неважливо, якої дальності ракети – повинно отримати нищівну відповідь усіма засобами. Логіка така: якщо супротивник відважився на використання ядерної зброї, навіть тактичної, значить, він перейшов «червоні лінії» і невідомо, що робитиме далі та чи не завдасть потужнішого ядерного удару. Тут має спрацювати принцип: бий першим», – пояснює Михайло Гончар.

Власне, «парасолька» НАТО – це не тільки наявність арсеналу, достатнього для того, щоб відвадити агресора від наміру завдати ядерного удару, а й озброєння та засоби для збивання балістичних ракет, адже більшість з них можуть нести як звичайний боєзаряд, так і ядерний.

Грубо кажучи, військові мають збивати всі ворожі ракети, що летять у бік їхньої країни, а потім розбиратися, ядерні вони чи конвенційні.

Багато типів балістики, які Росія використовує для ударів по Україні, здатні нести ядерний боєзаряд – «Іскандери», «Калібри», «Кинджали», ракети серії Х, а саме Х-101, Х-102, Х-555 та ін. І всі ці, різні за характеристиками та класом ракети, благополучно збивають наші комплекси протиповітряної оборони. Навіть розрекламовану росіянами новинку, гіперзвуковий «Кинджал». Першу в історії таку ракету збили наші сили ППО за допомогою Patriot у травні 2023 року над Києвом.

А що відбудеться, якщо протиповітряна оборона (чи протиракетна, яку мають окремі країни НАТО, але не має Україна) зіб’є балістичну ракету, оснащену ядерною боєголовкою? 

З цим зловісним питанням «Главком» звернувся до автора книги «Втрачений ракетний щит України», генерала Миколи Філатова, який командував 46-ю дивізією Ракетних військ стратегічного призначення СРСР, базованою в Первомайську на Миколаївщині, а в часи ядерного роззброєння України був першим заступником командувача 43-ї ракетної армії.

«Коли збивають ракети малої і середньої дальності, теоретично, боєзаряд не повинен зірватися, – відповідає генерал Філатов. – Залежно від того, куди влучили. Якщо у двигун і його буде пошкоджено – одна ситуація, тобто ракета, за теорією, впаде і не буде вибуху. Щодо бойової частини, то тут треба пояснити принцип дії. Боєзаряд складають кілька сегментів, розташованих так, щоб не сталася неконтрольована ланцюгова реакція. При застосуванні ці частини заряду різко зближаються одна з одною, виникає критична маса – відбувається ядерний вибух. Але, теоретично, при ударі (тобто під час влучання ракети-перехоплювача) ці уранові чи плутонієві сегменти можуть розлетітися врізнобіч, не з’єднатися, і ядерний вибух не відбудеться. Єдине – в місцях падіння шматків ядерного матеріалу буде радіаційна забрудненість місцевості. Звісно, абсолютно не порівнювана з гіпотетичними наслідками навіть малопотужного ядерного вибуху».

Тактичний ядерний боєприпас можна припасувати до різноманітних носіїв – артилерійських та навіть мінометних снарядів, мін, морських бомб. В України після розпаду СРСР були навіть ядерні торпеди.

Звичайно, снаряд з ядерним начинням збити неможливо, констатує Микола Філатов і зазначає, що така зброя розрахована для використання на полі бою.

Тактичним вважають боєзаряд потужністю від 0,3 до 100 кілотонн (вибух заряду в 1 Кт еквівалентний підриву 1000 т вибухового тротилу). Для порівняння: потужність бомби «Малюк», яку американці скинули на Хіросіму в 1945 році, була 15 Кт, «Товстун», що вразив місто Нагасакі, – 21 Кт.

Під час великої війни Росія неодноразово через своїх політиків та всіляких кисельових і скабєєвих погрожувала Україні, та й Європі, перетворити наші міста на ядерний попіл. Вітчизняні медіа навіть вдавалися до послуг американського сервісу Nukemap, щоб змоделювати радіус ураження в тому чи іншому мегаполісі у разі гіпотетичного удару. 

До такого комп’ютерного моделювання апокаліпсиса Микола Філатов ставиться скептично, зауважуючи, що площа радіаційного забруднення залежить від набору різноманітних факторів – потужності заряду, місця вибуху (на землі чи в повітрі), напрямку вітру тощо. «Це мають бути розрахунки рівня вузькопрофільних спеціалістів. Ні я, ні хто інший вам однозначно не скаже про масштаб ймовірного ураження, не маючи вихідних даних щодо ракети, потужності боєзаряду та інших факторів. Усе це теоретичні припущення, дилетантство. Сподіваюся, ніхто ніколи у світі не перевірятиме ці теоретизування на практиці», – каже генерал.

До речі, відомо про низку випадків, коли під час ядерних випробувань руйнівна сила вибуху значно перевищувала розрахункову. Щоправда, переважно йдеться про ядерні експерименти докомп’ютерної ери. Так було з першим випробуванням радянської атомної бомби, що відбулося у 1949 році на Семипалатинському полігоні в Казахстані. У зоні ураження звели бетонні багатоповерхівки, розмістили машини, літаки та понад 1,5 тисяч тварин, щоб оцінити наслідки. Кінокамери, встановлені  в бетонних плитах, зафіксували силу вибуху, що перевершила оцінки радянських інженерів за деякими параметрами у півтора-два рази.

Водночас людство має деякі запобіжники від божевілля чи випадковості – всі ядерні боєприпаси мають багато систем захисту від несанкціонованого підриву, підкреслює Микола Філатов.  

Удар по атомному об’єкту вважається ядерним? США не мають відповіді

Демарші Росії, яка перманентно погрожує Україні ядерним ударом, викликали певну розгубленість у країнах НАТО, адже вони не випрацювали концепцій стримування РФ. Західні політики й експерти у сфері безпеки самі полегшують Росії завдання ядерного залякування, вважає Михайло Гончар. І наводить такий приклад.

У 2022 році в НАТО моделювали варіанти дій Альянсу на гіпотетичне застосування росіянами тактичної ядерної зброї під час знов-таки гіпотетичної спроби збройних сил РФ пробити коридор з боку Білорусі до Калінінградської області через Сувальський перешийок (територію на кордоні між Польщею і Литвою). «Розглядався варіант, коли сили НАТО намагаються витіснити росіян з Сувальського коридору, відновити статус-кво, а росіяни у відповідь застосовують ракету, скажімо, «Іскандер», з ядерною боєголовкою, називаючи це деескалаційним ударом. Такий удар має на меті налякати противника й зупинити його наступ. Він начебто не повинен перерости в ядерну війну, але насправді може перерости. Під час цього моделювання Захід, власне кажучи, продемонстрував кризу рішень, – констатує експерт. – У НАТО не змогли швидко змоделювати відповідь. Мовляв, Європа густонаселена, буде багато жертв. Звідси і з’явилася ідея реагувати на подібні кроки Росії не ядерною зброєю, а високоточною конвенційною».

У 2022 році Вашингтон дав зрозуміти, що саме такою буде відповідь США на ймовірне застосування Путіним ядерної зброї по Україні. «Ми знищимо всі конвенційні сили, які зможемо побачити та ідентифікувати на полі бою в Україні та Криму, а також усі російські кораблі у Чорному морі», – переповів цю позицію для медіа екскерівник ЦРУ Девід Петреус.

Досі удар звичайними видами зброї по атомному мирному об’єкту також прирівнювався до ядерної атаки. Але, схоже, оцінки США та НАТО і в цьому напрямку зазнали коректив. Принаймні у відповідь на недавнє пряме влучання російського дрона в укриття над Чорнобильською АЕС західні гранди відреагували лише заявами про глибоку стурбованість. 

До речі, у чомусь подібну модель ситуації, але з катастрофічними для людей та довкілля наслідками, розглядали експерти та військові зі США, європейських країн й України під час wargame у Центрі ядерного нерозповсюдження в Арлінгтоні. 

За сценарієм, події розгортаються у 2030-х роках: Росія завдає неядерного удару по Хмельницькій АЕС, спорудженій, як відомо, за американським дизайном, та по подібному ядерному енергоблоку в Польщі (на сьогодні атомна станція у Польщі перебуває на передпроєктній стадії). Результат – руйнація енергоблоків, витік радіації, уражені міста і села. Два тижні високочолі «геймери» сперечалися, як діяти за таких обставин? Україна і Польща схарактеризували дані дії як ядерний удар у непрямий спосіб, адже застосування конвенційної зброї по атомному об’єкту призводить до ефекту ядерного удару, та запропонували негайно завдати нищівного удару у відповідь високоточною зброєю. Учасники з ЄС запропонували прорахувати, куди вітер повіє і які наслідки будуть, а потім думати про відповідь агресору. Представники США не змогли виробити ніякої позиції, проте не сприйняли підхід, запропонований Україною і Польщею, тож коли ті зажадали негайно завдати силами НАТО удару у відповідь, американці заблокували полякам можливість так зробити.

Розповідаючи про висновки цієї wargame, Михайло Гончар підкреслює, що моделювали і сюжет, і реакцію на нього не штучний інтелект, а люди з високим рівнем експертності, однак навіть за умов гри, а не реальних дій, учасники зі США не змогли прийти до визначеної відповіді.

«Це була відсутність відповіді. І ця ситуація дуже ілюстративна в контексті ефективності – а точніше неефективності – американської політики ядерного стримування. Росія бачить страх Заходу перед ядерною ескалацією і використовує його у своїй політиці ядерного залякування», – робить висновок експерт.

Тому світ, схоже, повертається до середньовічної моделі, побудованої на праві сильного. За таких обставин, вочевидь, знайдуться країни, спроможні купити собі «трохи сили», або самостійно розробити ядерну зброю. 

«Іншого шляху не лишається за умов нефункціональності міжнародних договорів. В умовах, коли розсипається система міжнародного права, коли ядерні гіганти маніпулюють такими, здавалося б, непорушними угодами, як Північноатлантичний договір, статтю 5 якого найбільша ядерна потуга світу – Сполучені Штати – починає трактувати по-своєму, деякі держави логічно думають, що питання захисту власної території і суверенітету потрібно вирішувати самостійно. Є низка країн, які можуть виготовити ядерну зброю протягом короткого проміжку часу, тобто найближчими роками, максимум десятиліття, – вважає Михайло Гончар. – Для технологічно розвинутих країн, таких, скажімо, як Південна Корея, Туреччина, Японія, це не є проблемою. Або для тих, що мають грубі гроші і можуть купити технології, приміром, Саудівська Аравія, ОАЕ». 

І таких країн, які готові неафішовано розвиватимуть свої ядерні програми, на думку експерта, є кілька десятків.

Олена Зварич, «Главком»