Дивна любов до Путіна. Чому у світі далеко не всі співчувають Україні

ЧОМУ НЕ ВЕСЬ СВІТ ВВАЖАЄ ПУТІНА ЗЛОЧИНЦЕМ?

На жаль, питання стає все більш актуальним. До Орбана і Фіцо ми фактично звикли. Але генерація своїх орбанів іде у Румунії, Чехії, Німеччині, Франції й далі по списку. Наприклад, політичні лідери Африки майже повністю заражені орбанізмом, головними симптомами якого є протиприродна повага до Путіна як "захисника інтересів власної країни" і вимоги припинити підтримку України, віддаючи її на поталу агресору.

Та невже ФСБ здатна завербували стільки відомих людей? Політиків — так, але не виборців, які за них голосують. Тобто, маємо справу з об’єктивним процесом, який треба розуміти. Зверніть увагу: у часи нападу СРСР на Афганістан у демократичних країнах не було нікого помітного, хто б закликав до припинення підтримки моджахедів, які демократами аж ніяк не виглядали. А проти нас — доволі багато.

І це не тільки тому, що в нас корупція та утиски демократичних свобод. Більшості з тих, хто виступає проти підтримки України, на ці свободи та законність плювати.

Кінець ХХ — початок ХХІ сторіччя визначалися піком глобалізму: він вважався майже офіційним мейнстримом, фокуси з гендерною ідентичністю та цифровим контролем життя ("цифровий концтабір") стали майже невідворотною реальністю. І це подобалося далеко не всім, просто мешканці багатьох країн не знали, проти кого і як протестувати. Тому що ООН, ВОЗ, ВОТ, ЕС, НАТО та інші подібні глобальні організації перетворилися на бюрократичні фортеці — на них не вплинути, від них ні сховатися. Ну, а нав’язана глобалістами людожерська форма "боротьби з ковідом" розкрила очі практично усім.

І тут піднявся з чемодана і виповз на арену кремлівський фюрерок. І проголосив, що Росія настільки велична, що не бажає жити за правилами, які формулювала не вона. А перше і головне російське правило — це "Будемо робити що завгодно, і нічого нам за це не буде".

І такий підхід з позицій "можна все, аби тільки це запакувати в обгортку національних інтересів" дуже сподобався тим, кого лякали новації та дурість глобалістів. Тому у багатьох країнах почали підіймати голови, хто не хоче жити за правилами, кому подобається їх свідомо порушувати. А такі люди є завжди, і це можуть бути як крайні праві, так і крайні ліві. І Путін став для них не те щоб лідером, а своєрідним зразком.

Так, безумовний примат національного над міжнаціональним в окремих випадках є цілком доречним, але у світі загалом це породжує хаос і конфлікти включно з потенційною ядерною катастрофою.

Важливо Новий світовий порядок: кому поступляться перевагою США у XXI столітті

Після того, як Д. Трамп почав зі свого боку руйнувати світовий порядок, побудований на правилах, процес відходу від глобалізму-лібералізму у світі набув ознаки лавиноподібного й отримав назву "трампізму" (я б ще додав "путінізму"). Це і прихований протест проти ліберальних збочень, і хвороблива схильність до простих рішень, і розрахунок на грубу силу як найбільш надійний інструмент досягнення мети.

А тут Україна відчайдушно протистоїть воєнному тиску значно більшої країни, вона чинить ефективний спротив саме грубій силі та наполягає на виконанні міжнародних правил і положень, зокрема, про непорушність кордонів і покарання агресора! І це страшенно дратує антиглобалістів та радикалів всіх ґатунків, націоналістів насамперед. Бо руйнує зрозумілий для них світ трампізму-путінізму, де сильний має право знущатися і навіть знищувати слабкого, а той не має права навіть боронити себе.

До речі, вимога "Не заважати знущатися з тебе" походить з криміналу. Тобто, якщо узагальнити, трампізм-путінізм замість високотехнологічного цифрового концтабору нав’язують нам звичайну зону із зеками та наглядачами.

Єдиний варіант поміняти відношення до України адептів сучасного антиглобалізму — це стати переможними. Якщо ми не тільки будемо чинити спротив, а досягнемо своєї мети в війні з недоімперією, то всілякі орбани з фіцо змінять свою ненависть до України на улесливу повагу. Бо ж вони поважають лише силу. У Росії були два шанси вийти з нинішньої великої війни якщо не повною переможницею, то десь між позначками "перемога" і "часткова перемога" або "часткова перемога" і "нічия".

Перший — наприкінці весни 2022 року, другий — наприкінці осені того ж року.

Але Путін відомий тим, що з усіх варіантів завжди обирає найгірший. Тому замість вискочити з награбованим чужим та зберегти своє, він вирішив дотиснути жертву, попри свої втрати.

Третій (можливо, останній) шанс залишитися "при своїх" йому зараз подарував Трамп. Вікно відчинилося 20 січня і зачиняється 9 травня. Теоретично, у Путіна ще є час для мегафінту прямо під своє свято побєдобєсія.

Однак щось мені підказує, що Путін ухвалив рішення накласти купу на пропозицію Трампа і піти на нове коло ескалації — до кінця осені 2025 року.

Отже, якщо за кілька днів в присутності сюзерена — імператора Сі — не будуть сказані неочікувані слова про мир, це означатиме одне.

Що Росія вирішила вести війну до кінця. Свого. Невідворотного.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Важливо Утричі більше, ніж рік тому: лідери яких країн прийматимуть парад 9 травня у Москві (інфографіка)