“Батьки погрожували”: як 18-річний Іван втік з Луганська, щоб жити в Україні

18-річний Іван Саранча усе свідоме життя прожив в окупації у Луганську, проте коли він став повнолітнім, то приїхав на підконтрольну Україні територію.

Про це йдеться у матеріалі кореспондентки ТСН Карини Вакарєвої.

Івану Саранчі 18 років.

Він народився в Луганську і дві третини свого життя провів в окупації.

«Ми зустрічаємося біля монументу „Батьківщина-мати“ — побувати тут хлопець мріяв з дитинства — і схоже одразу шокуємо його своєю пропозицією — піднятись на верх», — каже Карина Вакарєва.

Коли Росія окупувала Луганськ у 2014, Івану було всього сім років.

Він жадібно розглядає панораму Києва.

І згадує свій єдиний про Україну спогад з дитинства — синьо-жовтий стяг, який висів при вході у школу.

«Я на нього так звернув увагу, бо звичайний день, а він такий яскравий.

Його так добре і видно тоді ж було.

От після цього вже не бачив», — каже Іван.

Відтоді місто завішали триколорами, розповідає Іван, і запустили антиукраїнську пропаганду.

«З приводу української історії — вони її прибрали одразу.

14 лютого — це не тільки день всіх закоханих.

А ще й звільнення Луганська від німців.

І на цей день Луганськ на один день перейменовували в Ворошиловград.

І на 9 травня також», — каже хлопець.

У Музеї становлення української нації посеред приміщення — величезна карта України.

У ній — спеціальні жолоби з ґрунтом із різних регіонів.

Поряд табличка, де пише — «якщо тебе відкинуло далеко від дому, набери із собою рідної землі».

Іван не стримується.

«Я ж землю Луганської області не скоро побачу.

А це буде оберіг тепер», — каже хлопець.

Новинами про Україну Іван почав цікавитися у 12 років.

Тоді вперше у соцмережах познайомився з підлітками із Дніпра.

«Я казав, що ми ж вороги, як ми можемо спілкуватися.

А вони мені — як це ж вороги? Ти ж в Україні живеш.

Я кажу — так у нас же війна.

І тоді почалася ця розмова, ти взагалі-то в окупації живеш», — згадує хлопець.

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну — хлопці перейшли у переписці на українську.

Так Іван вивчив мову.

Батькам про це сказати боявся.

«Вони, можливо, це і подивляться і будуть мені казати, що це неправда.

Але все, що я скажу — це правда.

Вони були і до 2014 року проросійські.

І завжди батько мені пояснював, які українці погані, що це вони нас бомблять», — згадує Іван.

Друзі, українські та міжнародні новини допомагали Івану протистояти брехні окупантів.

А коли росіяни почали активно проводити мобілізацію, хлопець почав шукати шляхи — як вибратися на підконтрольну Україні територію.

«Я влаштувався на роботу, працював неофіційно в Луганську і заробив 500 доларів десь.

Надурив батьків: сказав, що я хочу на 18 років погуляти десь.

Подивитися світ, короче.

І до цього я казав, що поїду або в Грузію, або в Білорусь.

І кажу мамі, а ну, зроби мені паспорт закордонний», — каже Іван.

З Росії на Білорусь, а потім на кордон із Волинню — так Іван потрапив в Україну.

Весь час тримав зв’язок із волонтерами.

«Допомогли зробити мені білий паспорт.

Це посвідчення особи на повернення в Україну.

Я коли побачив прапор вперше за всі ці роки, я чуть не заплакав», — каже Іван.

У день, коли ТСН писала інтерв’ю з Іваном, йому видали український паспорт.

Третій місяць хлопець звикає до життя у Києві.

Мешкає у передмісті столиці — в модульному містечку разом з іншими переселенцями.

І вже будує плани на майбутнє — у мріях Івана стати скульптором.

З батьками юнак майже не спілкується.

Вони не зрозуміли і не прийняли його вибір.

«Погрожували тим, що мене повернуть насильно.

Мама була просто в істериці, вона досі каже мені, що я її зрадив», — каже Іван.

Але в його рідному місті все ще залишаються люди, яким небайдужа Україна.

Додому ж хлопець обов’язково ще повернеться, коли Луганськ знову буде українським.