Теорія фантиків

Уявіть собі ситуацію. Є звичайна сім’я. Над нею нависла загроза, яка сусідів уже не тільки лякає, а й завдає їм збитків, проте цю родину поки що горе не зачепило. Втім, батько в ній зайнятий іншим. Він сортує фантики.

Цей діловий козак міг би взяти на себе відповідальність та підготувати сім’ю до можливих ризиків. Міг би частково перекласти цю відповідальність, об’єднавши зусилля з іншими родинами. Коротше, він міг би зробити бодай щось. Але от біда спіткала: фантики для нього банально цікавіші.

І на зборах любителів фантиків батько оприлюднив план реорганізації своєї колекції до 2027 року. Важлива річ, розуміти треба.

Ясна річ, я трошки глузую. Вибачте. Написав це, щоб порушити логічне питання. Чи нормальний цей батько? Раптом по нього вже треба не філософів німецької школи висилати, а звичайнісінькіх санітарів. Утім, навіть поверхневі знання психології підкажуть, що взагалі-то батько нормальний.

Мужик як мужик. Не з космосу ж прилетів, і не маніяк якийсь. Просто його мозок зіграв із ним у гру під назвою «Втеча від реальності».

Фантики — зона комфорту. Маленький світ, де він досі король.

Загроза велика, страшна, незрозуміла. А фантики — з ними все зрозуміло. Їх можна розкласти, сортувати, роздивлятись. Психологи б сказали, що наш гуру колекційної канцелярії перебуває у режимі заперечення: «Якщо я не дивлюся на біду, то її немає». Або ж це уникнення. Ліпше зайнятися чимось приємним, ніж лізти в пекло.

Загрозу наш пацієнт може помічати. Навіть критикувати. Інша річ, що на практиці будь-які зміни зачеплять лише фантиків.

Сусідня хата горить. Її власники голосно кричать. Наш герой сидить на балконі, твіт пише потужно. Про те, як погано допускати пожежі. Та й вистачить. Поки десь внизу пробігає дитина з опіками, наш герой розглядає колекцію і каже: «Ого, а цей фантик із 2003-го, треба його окремо покласти». Тобто твіт про пожежі на ситуацію не вплине, на відміну від бездіяльності у сфері недопущення пожеж на практиці.

А тепер уявіть, що цей батько — це не просто дядько з фантиками, а представник правлячої еліти Заходу.

Скажімо, європеєць, який замість фантиків ганяється за «зеленим переходом». Електромобілі, сонячні панелі, нуль викидів — оце його колекція. Його мрія до 2050 року. У тебе вже автопром ноги протягує без замовлень, а ти про екологію.

Або ж американець, який хоче всіх помирити та звільнити ресурси для війни проти Китаю. Його вже росіяни дурять і іранці посилають. Але він далі борсається.

Коли американець десь наступив на хвіст європейцю, той іде ще далі. По-перше, не відволікається від справді важливих речей (о, а ось це 2008-го фантик, треба на самий початок вклеїти). По-друге, в рамках суперечки з американським любителем фантиків він іще й готовий запустити на свій ринок дешеві китайські електромобілі. Тобто таки влаштувати собі зелений перехід. Тільки ціною власного автопрому.

Тобі довірили навіть не сім’ю, а цілу державу. Це дуже-дуже багато сімей. Усі вони вирішили, що саме ти гідний представляти їхні інтереси.

Навіть якщо ці сім’ї теж не розуміють масштаб загрози, в чому твоє завдання? Зробити так, щоб короткозорість не повернулась їм страшним ударом від ворога. Тебе можуть не розуміти. Тебе можуть проклинати. Твій рейтинг може пробити дно. Але таке завдання капітана під час шторму: рятувати корабель, навіть якщо матроси п’яні та нічого не розуміють.

Ну нічого. Шторм почекає, є більш важливі речі.

Вперте небажання політичної еліти помічати загрози та реагувати на них б’є по самій державі. Не лише по обраній еліті, на жаль. Хоча це було б справедливо.

Фантики різні, суть одна. Загроза вже тут. Вона реальна, вона вже гризе сусідів, а батьки в дорогих краватках далі граються у фантики. Країни-агресори та їхні союзники чомусь не граються. Вони зайняті іншими речами: танками, ракетами, планами. Ну то ж дурні. То ж совок.

Сучасна прогресивна людина про танки взагалі не думає. Не залишається в неї часу після фантиків.

Україна не сучасна та не прогресивна. Була така, коли мріяла про потужний мир із РФ та не готувалась до війни на повну котушку. Потім ударило по голові. Робить власну арту і щось про зелені переходи не сильно фантазує. Коли піхота з невідомими тобі шевронами вже на горизонті, а ти далі торочиш про нульовий вуглецевий слід, це не просто когнітивний дисонанс. Це танці на краю прірви.

І не треба розповідати, що Захід не готується до війни через якісь там права людини. Під час пандемії я бачив ці права людини.

Тоді треба було все відкласти. І, знаєте, тоді заходи впровадили: локдауни, вакцини, обмеження. Антивакси кричали та судилися. Система працювала. Захід уміє, коли хоче. Питання лише в тому, скільки ще сотень тисяч трупів потрібно, щоб його еліта нарешті відклала свої електромобілі. Свої омріяні «біг діли».

Чи що там ще важливо для справді розвинених держав. Раптом я щось забув.

На українських загиблих їм не байдуже рівно до тієї хвилини, коли Росія знову пропонує велику партію скрапленого газу. Окей, окей. А як щодо ваших загиблих? Литовців, наприклад? Чи щойно їхня жертва заважатиме бізнесу — їх випишуть із європейців так само, як туди вперто не записують нас?

Бо права людини — це важливо, коли на кону не стоїть виживання. Щойно постає друге, перше відпадає та не має заважати.

Фантик не врятує від танка, готуйте гармати.