Втрачений фрагмент європейської історії: коли насправді для України почалася Друга світова війна

Стрімко наближається 80-та річниця завершення Другої світової війни, і нагально виникає запитання: як причетна Україна до цієї значної події в історії людства? Український інститут національної пам’яті розробив рекомендації та презентацію про Україну в Другій світовій війні, які розсилає органам державної влади та закладам культури.

У цих матеріалах, згідно із Законом України «Про День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років», таким днем визначено 8 травня. Але цікавіше запитання: коли насправді почалась ця війна? Попри буцімто очевидність, єдиної відповіді немає. Бо 1 вересня 1939 року — це просто зручна дата для кількох країн, вирвана з історичного контексту, яка суперечить логіці та послідовності подій того часу. Передусім для української історії.

Втрачений фрагмент європейської історії

1 вересня 1939 року було навмисно обрано як дату початку Другої світової війни керівниками кількох країн-переможниць, щоб залишити за лаштунками війни рішення та вчинки, які заслуговували на історичний та суспільний осуд. Адже до того часу деякі впливові країни Європи сприяли приходу до влади Адольфа Гітлера та подальшій його політиці (наприклад, заплющували очі на переслідування євреїв) або навіть були його союзницями й лише згодом стали жертвами.

Незворотний відлік Другої світової війни почався за рік до цього. Гітлер та Муссоліні 30 вересня 1938 року уклали з прем’єр-міністрами Британії та Франції Мюнхенську угоду про анексію частини територій Чехословаччини на користь Німеччини, Польщі та Угорщини.

Водночас Гітлер пообіцяв зберегти незалежність Чехословаччини, але не дотримав свого слова й у березні 1939 року, за мовчазної згоди Ліги націй та інших держав, окупував цю країну. Слідом за цим був пакт Молотова — Ріббентропа, укладений 23 серпня 1939 року, який гарантував нейтралітет СРСР у збройній агресії Німеччини проти Польщі та країн Західної Європи. Водночас Німеччина гарантувала СРСР невтручання під час його окупації територій, що раніше належали Російській імперії та Австро-Угорщині: Естонії, Латвії, Литви, Фінляндії, частини Польщі та Бессарабії (у складі Румунії).

Тож першою жертвою Другої світової війни насправді стала не Польща, а Чехословаччина. Водночас Польща спочатку була союзницею Німеччини та виступила агресором щодо Чехословаччини. Значна частина істориків вважає, що оскільки Чехословаччина не чинила активного збройного спротиву Німеччині, а її багаті арсенали згодом використав Гітлер для нападу на інші країни, то факт агресії проти неї можна не враховувати.

У самій Чехословаччині завжди були іншої думки, але за часів панування комуністів це питання не порушували. Нині, напевно, у Чехії та Словаччині мали б переоцінити минуле. Однак сучасні історики цих країн фактично відмовилися від ревізії. Один з них сказав мені: «Світ не пристосується до Чехословаччини, а отже, власну історію треба вписувати в загальносвітову».

Серед європейських істориків останніми роками не раз спалахували дискусії навколо іншої дати, від якої слід було б починати відлік Другої світової — 23 серпня 1939 року (пакт Молотова — Ріббентропа). Є також прихильники думки, що відлік слід починати з Мюнхенської угоди — 30 вересня 1938 року. І ця остання дата була б найбільш прийнятною для сучасної української історії. Адже, попри те що чехи не чинили спротиву німцям, у контексті тих подій постала Карпатська Україна, яка проголосила свою незалежність, і чимало українців загинуло від рук тодішніх союзників Адольфа Гітлера — угорських солдатів та польських прикордонників.

Українці, Червона армія та радянська влада

Загальновідомий факт: мільйони українців (а серед них — чимало генералів, героїв Радянського Союзу тощо) брали участь у Другій світовій війні в складі Червоної армії. Вони носили на головних уборах та військовій формі символіку, яку використовують збройні сили Російської Федерації — сучасні вороги України. Саме тому впродовж останніх років з площ та вулиць населених пунктів України зникають пам’ятники, меморіальні дошки та інші знаки, присвячені радянським військовим діячам. Апофеозом цієї кампанії стали демонтаж памʼятника Ватутіну в Києві та деяких композицій у Національному музеї історії України у Другій світовій війні.

Є ще один цікавий факт, який за радянських часів був загальновідомим і не сприймався негативно. Щодо нього в мене закарбувалась у пам’яті перша фраза латвійської дослідниці репресій Аніте Лієпи, коли я зателефонував їй 2000 року та представився українським істориком: «Дуже багато українців були наглядачами в радянських концтаборах». І це було сказано не як докір, а як констатація факту. Бо в неї, як у дослідниці репресій власного народу після 1940 року, склалось чітке переконання, що українці — співучасники репресій та переслідування латишів. Звісно, теза латвійської дослідниці мала б ґрунтуватися на якихось історичних дослідженнях етнонаціонального складу працівників НКВС-КГБ та виправно-трудових таборів. Але таких досліджень з різних об’єктивних причин досі немає.

Отже, українці — військовослужбовці Радянської армії могли бути як героями, так і співучасниками подій, які зараз у багатьох країнах вважаються ганебними.

Але, попри ці факти, у 1939–1941 роках українці не сприймали німців як ворогів загалом. Місцеве населення нерідко зустрічало німецькі війська з квітами як на Західній, так і на Східній Україні. А німецьке командування як жест доброї волі згодом звільнило з полону багатьох українських вояків Червоної армії.

Три головні причини, які спонукали українців бачити в німцях визволителів, лежать на поверхні: колективізація, Голодомор і репресії — мільйони вбитих, висланих до концтаборів та на заслання людей. Російські історики на це зазвичай зауважують: на території Російської Федерації було те саме, чому ж тоді таке різне ставлення до німців? Очевидно, є ще причини, більш глибинні, які радянська, а за нею і російська ідеологічна машина вперто ігнорували й до яких досі ставляться зневажливо.

Радянська (Червона) армія, яка стала переможницею в Другій світовій війні, немає спільного з Україною коріння. Її одноосібною правонаступницею є збройні сили Російської Федерації. Ті самі, які тепер воюють проти України. Що стосується українців, то на певному історичному етапі вони масово служили в складі цієї армії, але не були серед її засновників.

Червону армію створили на території Росії та комплектували передусім росіяни. Упродовж 1918 року, коли цю армію формували, в Україні точилася боротьба за визволення й діяли власні збройні сили. Одним із головних завдань Червоної армії була ліквідація незалежності України та інших національних утворень 1918–1920 років.

Першу мобілізацію до Червоної армії на території України оголосили тільки в травні 1919-го. Вона охоплювала Харківську й частково Чернігівську губернії та значною мірою провалилася. Незначну кількість мобілізованих одразу відправили на поповнення військ під Петроградом та в Сибіру. Минуло майже два роки, й у березні 1921-го командувач Червоної армії Михайло Фрунзе під час виступу на V Всеукраїнському зʼїзді рад повідомив, що в її складі служить 85 % росіян і лише 9 % українців. Водночас кількість українців, які мешкали на підконтрольній радянській владі території, становила понад 25 %.

Пізніше радянська мобілізаційна машина почала працювати вправно як на території Радянської Росії, так і в УСРР. Однак частка українців, які залишались служити в Червоній армії на батьківщині, зазвичай не перевищувала 35 %. Зокрема, тому, що під час Голодомору 1932–1933 років радянські війська, дислоковані в Україні, безжально розправлялись із селянами, які організовували так звані волинки — акції протестів.

Різноманітні «національні» формування в складі Червоної армії, передусім українські територіальні частини, були значною мірою фікцією. Наприклад, 1-й корпус Червоного козацтва, створений наприкінці 1920 року, складався із чотирьох суто російських за своїм етнічним складом полків, одного естонського, двох башкирських та двох змішаних російсько-татарських полків, сформованих у Поволжі. Лише три полки цього корпусу були організовані на території України з місцевих мешканців, але й у них були підрозділи, що складалися з росіян, інгушів та навіть курдів.

А де ж були українці в 1917–1921 роках? На жаль, найбільша їх кількість сиділа по хатах і чекала, коли «ця війна» нарешті закінчиться. Далі найбільш активні служили в Армії Української Народної Республіки, Украинской повстанческой армии имени батьки Махно (саме так офіційно називались махновські формування: слово «Українська» було на першому місці, але сама назва — російською), інших різноманітних партизанських формувань (переважно орієнтованих на УНР), нарешті — у складі білогвардійських військ (майже винятково — як мобілізовані).

Отже, український народ не був серед основоположників радянської влади й не належав до засновників Червоної армії (за винятком деяких його представників). Тому колективізацію, репресії та Голодомор вони сприймали як ворожі прояви влади, яку вони не обирали і яка вкоренилася в Україні насильно. У цьому полягає головна відмінність у ставленні до радянської влади між українцями та росіянами.

Вороги України на початку Другої світової війни

Станом на 1939 рік території України були розподілені поміж державами-окупантами, які завжди доходили поміж собою згоди в питанні анексїї українських земель. Радянська Росія (1922 року перейменована на Радянський Союз) була окупантом України номер один. За нею — інші сусідні країни.

Польща

Восени 1918 року, скориставшись розпадом Австро-Угорщини, поляки домоглися в Антанти права на визнання за Польщею західноукраїнських земель. А оскільки українці чинили збройний спротив та проголосили на цих землях Західноукраїнську Народну Республіку (із 22 січня 1919 року — Західна область УНР), поляки використали економічні та військові ресурси Антанти для їх здолання. Організована, одягнута та озброєна на території Франції польська армія Юзефа Галлера прибула наприкінці весни — на початку літа 1919 року, щоб відвоювати в українців їхні землі.

І це полякам удалося, адже УНР на той час вела збройну боротьбу з Радянською Росією та білогвардійцями й не мала резервів, які б могла протиставити зорганізованій Антантою армії. Крім того, скориставшись складною стратегічною ситуацією УНР, поляки також ударили українцям у спину і в травні 1919 року відібрали в них Волинь. Жорстока боротьба на три фронти змусила керівника УНР Симона Петлюру укласти у квітні 1920-го Варшавську мирну угоду, за якою фактично визнали анексію поляками західноукраїнських земель.

Угорщина

Королівство Угорщина на підставі Мюнхенської угоди в березні 1939 року окупувало Карпатську Україну, водночас страчуючи її захисників. З кінця 1918 року Підкарпатську Русь (Закарпаття), де більшість населення становили українці, за згодою країн Антанти віддали Чехословаччині. Звісно, місцеві українці вважали інакше й заявили про бажання приєднатися до Української Народної Республіки.

Але ситуація була несприятлива: УНР уже вела боротьбу проти поляків на заході, Червоної армії на сході та білогвардійців на півдні. Отже, Закарпаття стало належати Чехословаччині. У жовтні 1938 року, за Мюнхенською угодою, утворили автономний уряд Підкарпатської Русі. Наявність маленької української республіки не належала до планів сусідів — Угорщини та Польщі.

У ніч із 13 на 14 березня угорські війська вторглися на територію Підкарпатської України. Їм чинили завзятий збройний опір добровольці Карпатської Січі — добровольчого формування, створеного за підтримки Організації українських націоналістів. На тлі збройної агресії Угорщини 15 березня 1939 року Карпатська Україна проголосила незалежність. Ще чеерез кілька днів угорські війська, попри значний спротив захисників, окупували всю територію Карпатської України. Переслідуваних угорцями бійців, які намагалися перетнути кордон із Польщею, польські прикордонники затримали й стратили.

Румунія

У листопаді — на початку грудня 1918 року Румунія внаслідок воєнної операції анексувала українські території Буковини, які на той час належали до Західноукраїнської Народної Республіки. Тоді в Північній Буковині українці встигли організувати власні збройні формування, але основні зусилля зосередили на боротьбі проти поляків. Саме цим румунські війська й скористалися. Однак на тлі українсько-польської ворожнечі та жорстокої ліквідації спротиву Карпатської Січі протистояння з румунами в історичній перспективі найбільш безкровне.

На цьому тлі ступінь провини нацистської Німеччини перед українським народом, принаймні на початку Другої світової війни, — це відкрите питання, яке досліджували суто в радянському контексті. Було багато написано та в минулі роки сказано про провину нацистської Німеччини перед СРСР і радянським народом загалом. Саме тому на «рахунок» Німеччини записали чимало злочинів, яких вона не скоювала. Наприклад, викликає питання про реальну кількість насильно вивезеного до Німеччини українського населення.

Бо значна частина людей у 1943–1944 роках добровільно евакуйовувалась із німецькими військами, не бажаючи залишатися під радянською владою. До того ж німецька адміністрація за можливості надавала людям, які співпрацювали з нею та бажали виїхати, досить комфортні умови евакуації до Західної Європи. У майбутньому сотні тисяч таких людей уникали репатріації до СРСР, і зрештою радянські історики вписали їх до загальної кількості «людських утрат» під час Другої світової війни. Утім, терор з боку Вермахту та армій-сателітів проти мирного українського населення теж не можна ставити під сумнів.

За будь-яких умов для українців перші постріли Другої світової війни пролунали на Закарпатті в ніч із 13 на 14 березня 1939 року. І тієї миті під українським прапором об’єдналися місцеві січовики, добровольці із Західної України та чимало східняків — ветеранів Армії УНР, які там мешкали або навмисно прибули з різних куточків Європи. Отже, наш відлік Другої світової війни, як і для багатьох інших країн Європи, мав би починатися від Мюнхенської угоди — 30 вересня 1938 року.

Автор: Ярослав Тинченко, історик і журналіст, заступник директора з наукової роботи Національного військово-історичного музею України

Джерело: ТИЖДЕНЬ