Я щаслива, бо ж вони щасливі: як вчителька з Херсонщини стала матір’ю для 8 прийомних дітей

У народі кажуть: у дитини болить пальчик, а у мами - серце. Саме матусі дарують життя, обіймають душу теплом, підтримують у найскладніші моменти життя. А ще є мами, чия любов не обмежується лише біологічними зв’язками.

Напередодні найтеплішого свята, Дня матері, розповідаємо історію про вчительку з Херсонщини, яка зважилася стати прийомною матір’ю для 8 дітей.

Про те, як добротою «вилікувала» злодійкуватого Володю, зупинила втікачку Аліну, а також про дитячу підтримку у скрутний для названої мами час - читайте у матеріалі Коротко про.

Їли сиру гречку і макарони

Офіційно родина Руслани Бутенко називається «дитячим притулком сімейного типу». Але насправді це дружна сім’я, де звучить сміх, де обіймають без вагань і шепочуть на вушко «я тебе люблю». Тут діти (і рідні, і прийомні) - брати і сестри, а Руслана - їхня найрідніша у світі доросла людина.

Сьогодні жінка виховує чотирьох молодших діток, але мамою її називають одинадцятеро: троє рідних та вісім прийомних.

- Ми справжня сім'я! - весело вигукують діти, обіймаючи маму, і очі їхні світяться щастям.

Серед них - Станіслав, Тая, Ліда та Макар. Це рідні брати і сестри з Херсону.  Їхнє дитинство не було казкою.

- Пам’ятаєте, як ми їли сиру гречку? - сміється 14-річний Стас, згадуючи життя з біологічною матір’ю.

- А я не знала, що макарони треба варити, їла їх сирими, аж поки мама Руслана не приготувала, - розповідає про своє минуле 12-річна Тая.

Чотири роки тому вони потрапили до сім’ї Бутенків. Тоді ж Руслана з чоловіком Сергієм оформили документи на дитячий будинок сімейного типу.

- Рідна мама ховала цих дітей від соцслужб і не пускала до школи, - розповідає Коротко про Руслана Бутенко. – На той час старшому Стасику було 9 років, а він не вмів ні читати, ні писати. Мали чимало проблем зі здоров’ям. Дітей було дуже шкода. Ми порадилися з чоловіком і вирішили: їдемо знайомитися в притулок, куди їх тимчасово помістили.

І поїхали. Познайомилися. Запитали, чи самі діти не проти переїхати у їхню родину. Малі погодилися.

- Спершу було ой як важко, діти були наїжачені, не довіряли, - каже Руслана. - Ще й треба було за 2 місяці літніх канікул підготувати до школи. Вчила сама їх всьому з нуля: писати, рахувати, читати. Так, важко, так, діти впиралися. Але нам це вдалося. Вже 1 вересня вони пішли до школи.

Жінка пишається шкільними успіхами своїх прийомних синів і дочок, каже, що вже обдумують, де ті будуть продовжувати навчання після школи. Найбільше проблем у Станіслава, який зараз навчається в 6-му класі замість 9-го.

- Це тому, що так пізно пішов у 1-й клас, - бідкається жінка. – Ми з ним вирішили, що цього року він має екстерном пройти програму за 7-й і 8-й класи.

Все почалося з Вови

Історія великої родини почалася майже 10 років тому. У той час Руслана разом з чоловіком Сергієм мешкали у рідному селищі Нововоронцовка, що на Херсонщині. Жінка вчителювала у місцевій школі. Разом Бутенки виховували трьох рідних дітей. Але одного дня до Руслани підійшов її учень, 12-річний Володимир.

- Вова жив по сусідству, а я була в нього класною керівничкою,  - пригадує Руслана Бутенко. – Він навіть приходив до нас додому, я допомагала йому з виконанням домашки. І от одного зимового дня, коли на вулиці був сильний мороз, він каже: «Тьотю Руслано, а можна я у вас сьогодні переночую, бо в нас вдома не топиться». Кажу: як не топиться? А оговтавшись відповіла: дитино, приходь.

У батьківському домі Володимира не те що не топилося, навіть їсти не було чого. Звісно, соціальні служби у захисту справ дітей взялися за його родину. Але аж через рік Вова зміг офіційно переїхати до Бутенків.

- З Вови і почалася наша історія, - з усмішкою пригадує Руслана. – У нас з чоловіком було троє рідних дітей. Але дорослі. Найменшій Даринці було на той час 10 років. Старші Валентин і Тамара уже навчалися і працювали в інших містах, жили окремо. А ми завжди мріяли про велику родину. Та й Даринка просила братика і сестричку. Я запропонувала чоловікові, щоб ми пройшли навчання та подали заяву на створення прийомної сім’ї, щоб офіційно взяти ще дітей на виховання: було і бажання, і місце в домі. Сергій погодився. Наші старші діти нас підтримали.

З Вовою було, м’яко сказано, не легко. Хлопчик часто обманював, пробував красти, його поведінка кульгала на обидві ноги…. Але Бутенки наполегливо, ласкою і добротою все це здолали. Зараз Володимир у Новій Каховці під окупацією. Як має можливість, одразу телефонує матері. Часто повторює, як він вдячний Бутенкам за те, що ті взяли його до себе.

Виїздили з Херсонщини під кулями

Через деякий час до Бутенків приєдналися малі Віталік і Катя. Тоді дітям було 12 і 7 років, їхня мама померла від цирозу печінки. Зараз Віталій служить в ЗСУ, а Катерина навчається в одному із житомирських вузів.

-  Згодом взяли ми Аліну, якій було 16 років і від якої відмовилася навіть рідна бабуся, - пригадує Руслана. – Дівчинка була відома тим, що постійно втікала з дому. Пам’ятаю, прийшла до неї знайомитися і кажу: «Аліно, підеш до нас? Але я ганятися за тобою не буду. Тікати від нас не треба. Якщо щось не так – ми говоримо, але не втікаємо». І вона погодилася. Прожила у нашій родині до своїх 18 років, ні разу не тікала. Зараз мешкає у Кривому Розі. Знаєте, усі мої діти дуже хороші. І кожна дитина мені дорога. Звісно, як у кожній родині, у нас бувають якісь непорозуміння, але це нормально.

Після повномасштабного вторгнення Бутенки вирішили виїжджати з Нововоронцовки, тому що селище щодня обстрілювали. Переїздити було важко, їхали під кулями, але за деякий час опинилися в Києві, а згодом в Житомирі. На той час там жив старший син Валентин.

У Житомирі довго винаймали квартиру. І лише нещодавно переїхали у власний дім, який спеціально для них збудували меценати.

-  Це проєкт «Адреса дитинства» від фундації Олени Зеленської, - каже Руслана. - Коштом міжнародних донорів зводять будинки для прийомних родин, які через війну втратили житло. Зараз ву Житомирі у нас великий красивий дім, просторе подвір’я. Дітям тут жити за щастя. Весь час товчуться на подвір’ї. А я? А я щаслива, бо ж вони щасливі.

-  А як поповнюєте свій материнський ресурс, який, як відомо, не безмежний? – запитуємо.

-  А я з ними не втомлююся, - сміється Руслана. - Я їх дуже люблю, мені добре з ними. Знаєте, я сама була дитиною, а вони дорослими ще не були. Тому мені легко їх зрозуміти, я знаю, чого саме вони хочуть. Так, у нас є певні правила, наприклад, о 22-й ми лягаємо спати. І дійсно вкладаємося, ніхто не обурюється.

Торік Руслана пережила важку втрату: раптово помер її чоловік Сергій.

-  І, скажу вам, якби не ці діти, я не знаю, як би пережила своє горе, - каже Руслана. – Мої діти – це моя шалена підтримка і любов.