Ніколи знову? Точно-точно?

Минуле годує наші спогади. Та в цьому немає жодного сенсу, якщо ти не здатен упоратись зі своїм сьогоденням. Тоді всі твої «заслуги» – порожній звук.

Україна веде війну проти Росії так, як уміє менша за розміром держава: десь відступає, десь перевіряє оборону ворога. Але точно вибиває йому людей там, де вдається. І це не героїчні марші. Тільки щоденна, виснажлива робота – з утратами, кров’ю і потом, який змішується із брудом та сльозами.

Ми не спираємося на славу предків. Вони не можуть прийти та розв'язати нашу проблему, спіритичні сеанси не допомагають.

Тим часом світ, який так любить хвалитися перемогами Другої світової війни, знову розколюється. Однак не за геополітичними чи економічними маркерами, а за якимись дивними символами: комусь ближче 8 травня, а комусь – 9-е. Ох, як же приємно згадувати подвиги дідів, до яких ти сам не готовий ні на крихту.

«Ми пахалі, я і трактор». Головне, вчасно оголосити якусь промову і далі витрачати час.

Якби на місці нинішніх політиків були ті, хто під командуванням Макартура йшов у бій, усе було б зрозуміло. Ті люди знали, що війна – це не про гасла, а про дії. Але таких уже немає в потрібній кількості. На жаль. Світ змінився, і не в кращий бік.

Годі жити за сценарієм «Як би порадувати дідуся». Дідусь помер. Себе порадуйте.

Проте є й гарні новини для тих, хто так любить тішити дідусів. Тепер час представникам нинішніх поколінь стати такими, якими були їхні діди в молодості – готовими брати на себе відповідальність. Ну, або не бути готовими, але брати її все одно доведеться. Потім історикам можна нарозказувати небелиць, буцімто всі готувались. Як завжди.

Реальність не питає, чи готовий ти до війни. Тільки ставить перед фактом.

Говорити про те, коли закінчилася Друга світова, немає жодного сенсу. 8 чи 9 травня? Та малюйте хоч жовтень. Кожен трактує ці дати по-своєму, і це нормально.

Україна була по обидва боки тієї війни. Ми втратили мільйони людей, тому не маємо дути щоки та вихвалятися тими перемогами чи їхніми датами. Нам байдуже, в який день травня наших співвітчизників востаннє гнали штрафбатами. І нам байдуже, якого саме дня та війна завершилась. Бо попереду в радянських українців був повоєнний голод та мало приємних новин.

Тим паче, Друга світова стала інструментом пропаганди для СРСР. Той ненадовго опинився по один бік із Заходом, але швидко повернувся до старих звичок.

Вимарати себе з радянської історії ми не можемо – це наші люди гинули в тих боях. Ви що, їх заднім числом з українців викреслите? Так собі емпатія. Та й страждати «побєдобєсієм» у російському стилі, коли 9 травня перетворюється на культ, ми точно не будемо. Ні 8-го, ні 9-го. Ось тут точно ніколи.

Якщо робити альтернативний культ для 8 травня, це така ж сама маячня. Тоді ще Наполеонівські війни так розгрібаймо по датах. Чи це занадто?

Можна, звісно, визнавати 8 травня кінцем війни – але щоб насолити росіянам. З точки зору тролінгу, в цьому щось є. Наші сусіди відірвали собі найбільш удалий шмат Другої світової, назвали його окремо, вигадали окрему дату й з усіх сил роблять вигляд, наче не ділили Польщу з нацистами. Втім, це поле хіба що для жартів.

Насправді ці дати втратили сенс, бо світ не засвоїв головного уроку. І ось де болить.

Коли кажемо «Ніколи знову», вкладаючи в це західний пафос про мир і гуманізм, ми обманюємо самі себе. Ця фраза – проти великої війни, горя, мільйонів смертей. Тільки вона звучить у світі, який знову довів себе до ручки. Це як виступати проти ДТП, сідаючи п’яним за кермо.

Виглядає абсурдно. Але саме так поводиться світ, повторюючи гасла без дій.

США вірять, що від нової великої війни можна відкараскатися. Вірили за влади демократів, вірять після приходу республіканців. От тільки чомусь усі бігділи так і залишились дописами у соцмережах, які поза межами США не відкриваються.

Європа переконує себе, що Росія хоче лише Україну. Бо тоді не треба готувати армію зі своїх конунгів, які п’ють лате у стартапах. Теж щось справи не дуже.

Реальність малює зовсім інший сценарій.

Частина Європи поспіхом виходить із конвенцій, які забороняють протипіхотні міни. Начебто тестує призов ув'язнених до армії, але поки що на рівні чуток. На іншому кінці світу потенційна жертва комуністичної держави уважно вивчає наш досвід відбиття перших ударів ворога, явно готуючись до власної оборони. Поряд дві ядерні держави влаштовують повітряні бої. Африка… Ну, Африка як завжди.

Усе це не схоже на світ, який учиться на помилках Другої світової. Це світ, який сам себе тягне за вуха до нової катастрофи.

Тим, хто обожнює повторювати «Ніколи знову», хочеться поставити одне запитання: а якщо «ніколи» станеться цього року чи наступного, що тоді? Далі верещати гасла про війну, якої самі не пережили? Чи краще готуватись до нової, щоб її не було?

Окей, ніколи знову не будемо воювати з Італією, Німеччиною та Японією. Тоді всіх вітаємо: вони й так на нашому боці.

Чудово! Раптом хтось не в курсі.

Цей фальшивий пацифізм і довів світ до краю. Хтось скаже, що до прірви. Але ми будемо більш прагматичними: до нової глави, де проблеми чомусь уперто не бажають розв'язуватись без зброї, і саме війни ризикують укотре визначити вектор для розвитку на наступні сто років.

Гасла, позбавлені щирості, завжди дратували. Та тепер це більше нагадує алергію.

Шкода, що фанати «Ніколи знову» не спробували спочатку налякати ворога призовом резервістів чи реальними приготуваннями до оборони, а вже потім вигукувати свої улюблені фрази. Мабуть, це занадто складно запам’ятати. Гасла без сили – це просто шум. Ворогу байдужий шум. Він відчуває або силу, або її відсутність.

«Ніколи» буває лише тоді, коли ти готовий дати відсіч і тому ворог сумнівається: а чи варто взагалі до тебе лізти?

Інакше буде «знову і знову».