Тест на страх і не тільки. Хто й навіщо їде до Путіна на 9 травня

У Кремлі готуються до чергового «параду Перемоги». І дуже нервуються через те, що Україна може зіпсувати святкування 80-річчя перемоги над нацистською Німеччиною.

Після того як Київ не погодився на запропоноване Путіним в односторонньому порядку триденне перемир’я, а Москва проігнорувала заклик Зеленського й американської сторони встановити перемир’я тридцятиденне, Кремль знову вдався до мови погроз. Рупором став Дмітрій Мєдвєдєв. Традиційно вживаючи визначення «зелене неголене чмо» та «гнида», заступник голови Радбезу РФ бикувато пригрозив у ТГ-каналі: «У разі реальної провокації на День Перемоги ніхто не гарантує, що в Києві настане 10 травня».

Істерика в Кремлі є цілком зрозумілою.

Як і в попередні роки, «парад Перемоги» має для російського керівництва сакральне й практичне значення. Культ перемоги СРСР у Великій Вітчизняній війні, що плекається десятиліттями, потребує нової урочистої демонстрації для внутрішньої та зовнішньої аудиторії величі «народу-переможця» та його керівництва на Красній площі. Якщо ж її не буде, то російські обивателі та Z-патріоти тлумачитимуть це як слабкість російської влади, Кремля, Путіна.

В умовах санкцій і тривалої агресії проти України поява іноземних лідерів на трибунах Красної площі 9 травня демонструє відсутність міжнародної ізоляції Путіна й наявність у Росії союзників. Джекпотом для Кремля став би приїзд до Москви на парад 9 травня когось із адміністрації Трампа. Та хоча пропагандистський телеканал «Звезда» й заявив про можливий приїзд держсекретаря США Марка Рубіо, господар Білого дому наразі не має наміру робити такий подарунок хазяїнові Кремля.

2022-го, в рік повномасштабного вторгнення Росії в Україну, жоден лідер іноземної держави не відвідав «параду Перемоги». Прессекретар президента РФ Дмітрій Пєсков пояснював їх відсутність тим, що відзначалася неювілейна дата перемоги у Великій Вітчизняній війні.

2023 року на параді на Красній площі побували сім глав держав і урядів. Усі вони були з країн СНД: Нікол Пашинян (Вірменія), Аляксандр Лукашенко (Білорусь), Шавкат Мірзійоєв (Узбекистан), Касим-Жомарт Токаєв (Казахстан), Емомалі Рахмон (Таджикистан), Сердар Бердимухамедов (Туркменістан), Садир Жапаров (Киргизстан).

Торік на 9 травня до Москви приїхало дев’ятеро глав держав, також переважно лідери країн СНД: Аляксандр Лукашенко (Білорусь), Шавкат Мірзійоєв (Узбекистан), Касим-Жомарт Токаєв (Казахстан), Емомалі Рахмон (Таджикистан), Сердар Бердимухамедов (Туркменістан), Садир Жапаров (Киргизстан). Також тоді парад відвідали президент Куби Мігель Діас-Канель Бермудес, президент Лаосу Тхонглун Сісуліт і президент Гвінеї-Бісау Умару Сісоку Ембало.

При тому, що президенти Азербайджану та Лаосу Ільхам Алієв та Тхонглун Сісуліт відмовилися їхати до Москви, цього року в «параді Перемоги» країни, яка веде геноцидну війну проти свого сусіда, планують узяти участь двадцять сім (!) глав держав і урядів:

• президент частково визнаної Абхазії Бадра Гунба;
• прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян;
• самопроголошений президент Білорусі Аляксандр Лукашенко;
• голова президії Боснії і Герцеговини Желька Цвіянович;
• президент Бразилії Луїс Інасуї Лула да Сілва;
• президент Буркіна-Фасо Ібрагім Траоре;
• президент Венесуели Ніколас Мадуро;
• президент Гвінеї-Бісау Умару Сісоку Ембало;
• генсекретар компартії В’єтнаму То Лам;
• президент Єгипту Абдель-Фаттах ас-Сісі;
• президент Зімбабве Еммерсон Мнангагва;
• президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв;
• голова КНР Сі Цзіньпін;
• президент Куби Мігель Діас-Канель Бермудес;
• президент Киргизстану Садир Жапаров;
• президент Монголії Ухнаагійн Хурелсух;
• прем’єр-міністр М’янми Мін Аун Хлайн;
• президент Палестини Махмуд Аббас;
• президент Республіки Конго Дені Сассу-Нгессо;
• президент Сербії Александар Вучич;
• прем’єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо;
• президент Таджикистану Емомалі Рахмон;
• президент Туркменістану Сердар Бердимухамедов;
• президент Узбекистану Шавкат Мірзійоєв;
• президент Екваторіальної Гвінеї Теодоро Обіанг Нгема Мбасого;
• прем’єр-міністр Ефіопії Абій Ахмед Алі;
• президент частково визнаної Південної Осетії Алан Гаглоєв.

Різке збільшення кількості лідерів, яких очікують на «параді Перемоги», пояснюється передусім змінами у відносинах між Росією та США, поточною ситуацією на фронті та перспективою укладання російсько-українського перемир’я. Безперечно, їхній приїзд до Москви 9 травня — це публічна підтримка агресора.

Але для багатьох лідерів держав із Азії, Латинської Америки, Африки та пострадянського простору присутність на Красній площі 9 травня — ритуал, який, з одного боку, підкреслює лояльність Москві, а з іншого — дає змогу виторгувати для своїх країн додаткові економічні та політичні бонуси. На тлі переформатування світових альянсів участь у «параді Перемоги» стає не так актом ідеологічної солідарності, як прагматичним дипломатичним жестом.

Приїзд голови КНР Сі Цзіньпінавписується не стільки в концепцію офіційної китайської історіографії про результат Другої світової війни як спільної перемоги СРСР і Китаю, скільки в контекст геополітичного протистояння Пекіна та Вашингтона, який вилився нині в тарифну війну. Сі важливо показати Трампу особливе партнерство двох ядерних держав — Росії й Китаю: Пекін побоюється можливості значного потепління відносин між Москвою та Вашингтоном і переходу РФ на бік США.

Присутність на параді — це сигнал Вашингтону про високий рівень політичної довіри між Пекіном і Москвою. Крім того, поїздки Сі Цзіньпіна завжди несуть високий персональний і політичний заряд. Публічна підтримка Путіна — продовження їхнього особистого альянсу. А на двосторонніх перемовинах вони обговорять «подальший розвиток відносин всебічного партнерства та стратегічної взаємодії, а також актуальні питання міжнародного й регіонального порядку денного».

На відміну від Китаю, Індія й далі знижує рівень своєї присутності на «параді Перемоги». Спочатку країну мав представляти прем’єр-міністр Нарендра Моді. Пізніше — глава Міноборони Раджнатх Сінгх. Зрештою в Делі вирішили, що замість глави оборонного відомства до Москви вирушить його заступник Санджай Сетх. Тим більше привід для цього цілком серйозний — теракт у Пахалгамі й загроза збройного конфлікту з Пакистаном. Але взагалі проігнорувати запрошення в Делі не хочуть.

Не тому, що в індійської армії багато російської зброї та військової техніки. Не тому, що в нинішньому індо-пакистанському конфлікті Москва, в якої добрі відносини з Ісламабадом, стала на бік Делі. Для Індії Росія є силою, що врівноважує Китай. Розвиваючи відносини з Москвою, в Делі сподіваються, що РФ не перейде повністю на бік КНР. Окрім того, нинішня Індія — це глобальна держава, яка хоче показати себе як самостійний центр сили й тому нарочито провадить політику, незалежну як від США, так і від РФ.

Президент Бразилії Лула да Сілва їде до Москви не заради підтримки війни Росії проти України, а щоб підтримати власну ідею нового світового порядку, в якому його країна є незалежним глобальним гравцем, що не підкоряється ні Заходу, ні Сходу. Він прагне зміцнити імідж Бразилії як лідера Глобального Півдня, нейтральної сторони в російсько-українській війні. Це вкладається в традицію зовнішньополітичного курсу Бразилії, яка не підтримала санкцій проти Росії й не надала військової допомоги Україні.

Бразилія та Росія — ключові члени об’єднання БРІКС. Останнім часом це об’єднання розширюється та претендує на роль альтернативи західним «клубам». Окрім того, Росія — значущий партнер Бразилії з імпорту нафтопродуктів і добрив, особливо калійних, що є критичним для бразильського аграрного сектору. Зрештою, поїздка до Росії вигідна й особисто Лулі да Сілві, оскільки формує його імідж політика, здатного говорити і з Вашингтоном, і з Пекіном, і з Москвою.

На Красній площі 9 травня буде лідер іще однієї країни — члена БРІКС — президент Єгипту Абдель-Фаттах ас-Сісі. Для нього поїздка до Москви є диверсифікацією відносин на тлі охолодження між Каїром і Вашингтоном: адміністрація Трампа не виключає перегляду військової допомоги Єгипту й вимагає для американських кораблів безплатного проходу Суецьким каналом. З урахуванням цього ас-Сісі вже посилив співпрацю Єгипту з ЄС, намагаючись одержати від європейських країн фінансову та політичну підтримку.

Судячи з усього, для прем'єр-міністра Вірменії Ніколи Пашиняна головним аргументом на користь присутності 9 травня на Красній площі була потенційна зустріч з президентом Азербайджану Ільхамом Алієвим на тлі підписання між Єреваном і Баку мирного договору, що забуксував. Проте Алієва на «параді Перемоги» у Москві не буде. Помічник Путіна Юрій Ушаков пояснив його відсутність необхідністю брати участь у внутрішніх заходах, присвячених Гейдару Алієву.

Але це відмовка. Швидше за все, Алієва просто не задовольнила відсутність публічних вибачень від російського керівництва через те, що російська ППО збила в небі Чечні азербайджанський літак.

Але якщо Алієв може дозволити собі цю фронду, то Пашинян має враховувати, що Москва має безліч важелів впливу на Єреван. Пашинян не буде «підривати мости» з огляду на наявність у РФ вірменської діаспори, залежність Вірменії від Росії у сферах енергетики, комунікацій, продовольства. Пашинян має зважати на нові реалії в регіоні, які змушують Вірменію якщо не зберігати прихильність до Росії, то хоча б не налаштовувати її проти себе.

Власне залежність Мінська від Москви змушує й самопроголошеного президента Білорусі Аляксандра Лукашенка демонструвати лояльність. Нині Лукашенко почувається при владі значно впевненіше, ніж у серпні 2020-го, й намагається адаптуватися до зовнішньополітичних умов. Але режим набуває тотальної економічної та політичної залежності від Росії, якої не послаблюють торговельно-економічні та політичні відносини з Китаєм.

Для лідерів центральноазійських держав (президента Казахстану Касима-Жомарта Токаєва, Киргизстану — Садира Жапарова, Таджикистану — Емомалі Рахмона й Узбекистану — Шавката Мірзійоєва) приїзд на Красну площу 9 травня є ритуалом, незмінним із часів СРСР. Навіть дистанціюючись від Росії, як, наприклад, це робить Казахстан, вони не можуть ігнорувати вплив Москви в регіоні й змушені враховувати, що в РФ живуть і працюють сотні тисяч представників їхніх національних громад.

Як прагматичні політики вони балансують між Китаєм і Росією: Пекін має серйозні економічні та фінансові важелі впливу в регіоні, а Москва — політичні та військові. Наприклад, Таджикистан залишається залежним від РФ у сфері безпеки через загрози від Афганістану. Втім, главам центральноазійських держав цього разу навіть не довелось особливо маневрувати між Росією й Китаєм з огляду на присутність Сі Цзіньпіна на параді в Москві. Знов-таки, це може стати для них можливістю зустрітися з китайським лідером.

Та й для президента Туркменістану Сердара Бердимухамедова поїздка до Москви — це не лише демонстрація нейтралітету його країни, а й прагнення не сваритися з гравцем, який має значні ресурси для внутрішньополітичної дестабілізації. Знов-таки, Бердимухамедов враховує присутність Сі Цзіньпіна, Путіна та інших лідерів, що дає йому змогу ще раз легітимувати власний статус в умовах, коли його батько не збирається віддавати фактичну владу.

Проблему виживання своєї країни, затиснутої між Росією й Китаєм, вирішує й президент Монголії Ухнаагійн Хурелсух. Оаза демократії в пустелі автократії, Монголія економічно залежить від Росії, а логістично — від Китаю. У цій ситуації в монгольського керівництва немає можливості ігнорувати прохання російських товаришів. Наприклад, як це було з візитом Путіна до Монголії попри ордер Міжнародного кримінального суду. Тим паче, на нинішній «парад Перемоги» вирушає й Сі.

Загалом поїздка Сі Цзіньпіна стала «зеленим світлом» для багатьох країн, змушених балансувати між супердержавами — КНР, США, РФ. Наприклад для В’єтнаму, чий президент То Лам теж сидітиме на трибуні серед гостей «параду Перемоги». Ханой має на озброєнні багато російської зброї. Крім того, РФ серйозно присутня в енергетичному секторі В’єтнаму. Керівництво цієї країни сподівається на нові політичні та економічні вигоди від зв'язків із Росією.

Для прем’єр-міністра М’янми Мін Аун Хлайна присутність на «параді Перемоги» — це питання збереження подальшої російської військової й дипломатичної підтримки хунти, яка прийшла до влади внаслідок військового перевороту 2021 року: Росія постачає М’янмі величезні партії озброєнь і разом із Китаєм не дозволяє керівництву опинитися в міжнародній ізоляції. У цій ситуації хунта не має права ігнорувати запрошення свого союзника.

Для президентів Венесуели, Куби та Буркіна-Фасо Ніколаса Мадуро, Мігеля Діаса-Канеля Бермудеса й Ібрагіма Траоре участь у заході, до якого їхні держави мають досить віддалений стосунок, — це прагнення поглибити зв’язки з країною, яку вони сприймають як альтернативу Заходу. Їхня присутність на Красній площі 9 травня — це демонстрація єдності із союзником і подяка за політичну, економічну та військову підтримку їхніх режимів. Так, для Буркіна-Фасо Росія є постачальником зброї. Та й влада місцевого президента багато в чому підтримується за допомогою російських ПВК.

Президент Гвінеї-Бісау Умару Сісоку Ембало збирається відзначати 9 травня в Москві вже другий рік поспіль. Причина його поїздки — суміш сентиментальності й прагматичності. У Гвінеї-Бісау — сильні проросійські настрої серед еліти, яка пам’ятає про допомогу СРСР у постколоніальний період і пов’язує вдячність за неї з теперішньою Росією. Але Умару Сісоку Ембало зацікавлений і в російських інвестиціях і кредитах. Очевидно, що ці теми будуть ключовими на двосторонніх переговорах із росіянами.

Зброя, кредити, політична підтримка — ці питання визначають інтерес президента Зімбабве Еммерсона Мнангагви, президента Республіки Конго Дені Сассу-Нгессо й прем’єр-міністра Ефіопії Абія Ахмеда Алі до Росії. Та якщо Зімбабве й Республіка Конго є давніми партнерами Росії, то присутність прем’єр-міністра Ефіопії на «параді Перемоги» — це прагнення африканської держави заручитися політичною та військовою підтримкою в справжніх і майбутніх конфліктах із сусідніми країнами.

Після широкомасштабного вторгнення Росії в Україну президент Екваторіальної Гвінеї Теодоро Обіанг Нгема Мбасого, який перебуває при владі з 1979 року, вже двічі відвідав Москву — в листопаді 2023-го й у вересні 2024-го. На тлі напружених відносин із Заходом він вбачає у Росії інструмент для гарантування особистої безпеки й видобутку корисних копалин: восени минулого року Москва вже відправила до Екваторіальної Гвінеї близько двохсот солдатів «африканського корпусу».

Для глави Палестинської автономії Махмуда Аббаса поїздка до Москви є важливою нагодою у важкі для нього часи побути серед керівників інших держав. Це зайвий раз підтверджує його легітимність в умовах, коли Ізраїль і США не бачать майбутнього в ідеї державотворення. Для нього це — можливість зустрітися з лідерами Росії та Китаю й спробувати заручитися їхньою підтримкою в контексті війни в Секторі Гази та жорсткої позиції Вашингтона й Тель-Авіва.

Єдиний лідер країни — члена ЄС, який заявив про намір поїхати на парад на Красній площі, — прем’єр Словаччини Роберт Фіцо.

Він прийшов до влади на хвилі проросійських і антинатовських гасел. Підкреслюючи незалежність від політики Брюсселя, Фіцо зближає Словаччину з Угорщиною, розвиває політичні й економічні відносини з Росією і критикує Київ за його опір Москві та небажання пропускати російський газ по українській трубі. За цією позицією стоять популізм і прагматизм — прагнення й далі дешево одержувати російський газ, що є важливим для словацької економіки, яка переживає непрості часи. Крім того, Фіцо необхідно показати своє лідерство всередині керівної коаліції.

На «параді Перемоги» очікували й прем’єра Угорщини Віктора Орбана — він конфліктує з Єврокомісією, ухвалює антиукраїнські рішення й активно розвиває відносини з Росією та Путіним. Та попри проросійські слова й справи він до Москви не їде. За однією з версій, причиною його відсутності є партійна фронда: у керівній партії «Фідес» були заперечення проти поїздки Орбана на «парад Перемоги», й угорський прем’єр змушений був урахувати партійний консенсус. Інша версія — Орбан вирішив усе-таки дослухатися до слів представників Єврокомісії.

До Москви вже прибув президентСербії Александар Вучич. Упродовж певного часу його присутність на Красній площі була під питанням: під час візиту до США його здоров’я погіршилося, й через це, за його словами, довелося навіть скасувати зустріч із Трампом. Після цього заговорили й про скасування поїздки до Росії. Раніше представники ЄС заявили про недопустимість присутності європейських лідерів на параді на Красній площі: в Брюсселі натякнули, що візит Вучича матиме наслідки для євроінтеграції Сербії.

Однак Вучич балансує між Росією та Євросоюзом і проігнорував попередження ЄС. Причин для цього декілька. По-перше, на нього тиснуть сербські виборці, більшість із яких налаштована проросійськи. По-друге, Вучич змушений брати до уваги те, що Росія постачає до Сербії дешевий газ, і сподівається підписати новий контракт за пільговою ціною. По-третє, сербський президент потребує політичної підтримки Росії на противагу Євросоюзу.

Несподіванкою став намір голови президії Боснії і Герцеговини Жельки Цвіянович узяти участь у путінському «параді Перемоги». ЗМІ писали про поїздку до Москви президента Республіки Сербської Мілорада Додіка: звинувачений у зазіханні на конституційний лад, він потребує політичної та фінансової підтримки Росії. Невідомо, чи буде він на Красній площі 9 травня. Але Цвіянович є давньою соратницею Додіка. Й вона намагатиметься використати поїздку для того, щоб одержати від Росії гроші для Республіки Сербської, яка зазнає серйозних економічних проблем.

Ну, а для лідерів Абхазії та Південної Осетії Бадри Гунби й Алана Гаглоєва присутність на Красній площі — це й спосіб зміцнити свою владу в невизнаних республіках, де багато різних кланів впливу і є серйозна опозиція до влади, й привід продемонструвати лояльність Кремлю. Та й не було в Гунби й Гаглоєва можливості відмовитися від запрошення: Абхазія та Південна Осетія повністю залежать від фінансових вливань і військової парасольки Росії.

* * *

9 травня 2025 року в Москві — це не демонстрація пам’яті про жертв війни, що закінчилася 80 років тому, а політичне шоу, де кожен учасник переслідує власні цілі. Хтось приїздить до Путіна по зброю, хтось — по добрива, а хтось просто не хоче сваритись із сусідом, який має ядерний кийок. Тому збільшення кількості іноземних лідерів на Красній площі не означає посилення міжнародного впливу Кремля. «Парад Перемоги» — дзеркало мінливого світу, де країни, балансуючи між інтересами США, Китаю та Росії, хочуть одержати максимальний виграш.