Битва за Францію-1940: недовга дорога від величі до ганебної поразки

Офіційним початком Другої світової війни в історіографії й сьогодні вважається напад нацистської Німеччини на Другу Річ Посполиту 1 вересня 1939 року. Дата значною мірою умовна. Занадто багато доленосних для людства подій відбулося у всьому світі раніше, які можна вважати не просто провісниками цієї бійні.

Згадаємо Громадянську війну в Іспанії (1936–1939), де відбувалося освоєння нової зброї та новітніх стратегічних і тактичних концепцій ведення бойових дій союзниками протиборчих сторін – франкістів і республіканців – німецькими нацистами, італійськими фашистами та радянськими більшовиками. На другому кінці світу, 7 липня 1937 року поблизу Пекіна, на мосту Марко Поло відбувся збройний конфлікт між японськими та китайськими військами, який невдовзі переріс у широкомасштабну війну. Нацисти у березні 1938 року практично без жодного пострілу приєднали ("аншлюс") Австрійську республіку. А після підписання 30 вересня цього ж року ганебного Мюнхенського договору і зради західними демократіями (Великою Британією та Францією) демократичної Чехословаччини, вони окупували стратегічно важливі землі Судетського краю. У розділі цієї найбільш демократичної держави в Європі брали участь ще Друга Річ Посполита та хортистська Угорщина, яким дісталися відповідно Тешинський край та південна Словаччина, західне Закарпаття з Ужгородом і Мукачево. 15 березня 1939 року німці і особисто Адольф Гітлер урочисто увійшли в Прагу, а угорські фашисти за допомогою поляків за наступні кілька днів потопили в крові незалежну Закарпатську Україну…

Отже, майбутній розділ Польської держави між сталінським СРСР та гітлерівською Німеччиною – двома потужними тоталітарними потугами-союзниками, які за тиждень до цього підписали Пакт Ріббентропа-Молотова, кардинально змінив геополітичну ситуацію в Європі. Східно-Центральна Європа була поділена на сфери впливу між Берліном і Москвою. А отже, невдовзі настала черга держав Західної і Північної Європи, на які націлилися нацисти, а сталіністи розпочали "визвольні походи" у своїй зоні впливу, крок за кроком анексувавши північну Буковину, Бессарабію, держави Балтії (Литву, Латвію, Естонію). Сталіна очікувало розчарування лише після "Зимової війни" з Фінляндією, яка зуміла встояти перед державою-монстром.

Отже, своєю бездіяльністю і фактичним потуранням агресорам, країни демократичного Заходу, в першу чергу Франція та Велика Британія, "дочекалися" свого часу й опинилися перед лицем військової загрози з боку німецьких нацистів. Останні після приходу до влади в 1933 роцібуквально за кілька років кардинально посилили свої позиції в Європі. Гітлер і його оточення вирішили остаточно не тільки денонсувати Версальський договір (після завершення Першої світової війни Німеччина отримала небачене в історії приниження і реваншизм мав широку підтримку в суспільстві), але й підготувати новий похід для збільшення життєвого простору. Поки що на захід і на північ Європи…

9 квітня 1940 року розпочалося вторгнення німецьких військ до двох нейтральних держав – Данії та Норвегії. Вже наприкінці цього дня було окуповано Данію та її столицю Копенгаген. Окупація Норвегії проходила не зовсім за планом нацистів через відчайдушний спротив армії короля Хокона VII. Лише 22 квітня було захоплено більшу частину півдня країни зі столицею Осло. Проте у морських битвах поблизу порту Нарвік двічі англійці завдають поразки флоту німців. Англо-французький десант, який висаджується поблизу трьох міст в центральній Норвегії попив чимало крові ворогу, проте на початку червня союзники під впливом тривожних повідомлень з континенту евакуюються, а 10 червня 1940 року норвезька армія капітулює.

Тим часом практично паралельно розпочинаються бойові дії в Західній Європі. Німецькі війська 10 травня за планом "Ґельб" повинні були разом із вторгненням в нейтральні країни – Нідерланди, Бельгію та Люксембург – завдавати удар через Арденни в напрямку фортеці Седан в обхід потужної "Лінії Мажіно" на франко-німецькому кордоні. Проте найважливіша частина плану була така: виманити французькі і британські війська на територію Бельгії та танковими і моторизованими частинами заходити їм у тил, намагаючись ударом на захід до протоки Ла-Манш відрізати від основних сил.

Уже 21 травня німці досягли протоки і 28 дивізій союзників опинилися в оточенні. Єдиний можливий вихід – спроба евакуації найбільш боєздатних частин до портів Великої Британії. До 4 червня 1940 року під постійним бомбардуванням Люфтваффе було евакуйовано 338 тисяч солдат і офіцерів, й серед них понад 100 тисяч французів. Понад 55 тисяч союзників (в основному французів) потрапили в полон; вся техніка була покинута в пісках під Дюнкерком і дісталася ворогу.

Фюрер Німеччини Адольф Гітлер несподівано всупереч позиції генералітету втрутився в хід подій: він віддав наказ не добивати супротивника, плекаючи надію на майбутній сепаратний мир із Великою Британією. На той час у безвихідній ситуації Нідерланди (14 травня) та Бельгія (28 травня) вже капітулювали, а крихітний Люксембург був окупований ще у перший день вторгнення.

Після такої приголомшливою поразки союзних військ далі все було вже справою техніки. Німці розпочали широкомасштабний наступ углиб Франції: після недовгої зупинки на річці Сомма танкові й моторизовані частини нацистів дійшли до кордону з Швейцарією, а також увійшли в покинуту урядом столицю держави Париж. Тактика блискавичної війни (бліцкриг) повністю себе виправдала, в країні розпочався хаос, мільйони біженців відправилися на південь держави.

Бумеранг Першої світової війни повернувся: 22 червня 1940 року у Комп’єні у тому самому салон-вагоні, де 11 листопада 1918 року кайзерівська Німеччина підписувала принизливі умови перемир’я з країнами Антанти, тепер вже нацисти диктували умови переможеним. Гітлер наполіг на перемовинах саме в Комп’єнському лісі. 25 червня умови фактичної капітуляції Франції були введені в дію після перемир’я з фашистською Італією, яка також виступила союзником нацистської Німеччини з першого ж дня війни.

"Про моральний стан сухопутних військ може бути трохи різко, але загалом правильно, йдеться у доповідній записці генерального штабу, що її підготували після розгрому французької армії: "До 10 травня бойовий дух військ був задовільним, хоч і недостатньо високим. Бракувало запалюючої наснаги та рішучості. Почуття готовності до виконання свого обов'язку за будь-яку ціну не виявлялося навіть у кращих частинах з бажаною ясністю та твердістю. Ця армія з великими матеріальними та духовними недоліками протистояла супротивникові, який був достатньо оснащений танками та протитанковою зброєю, прикривався та підтримувався потужною авіацією та мав тверду волю до перемоги" (Курт фон Тіппельскірх, "Історія Другої світової війни"). Важливою в цій цитаті є згадка про "духовні недоліки" державної машини Франції і, звісно, натяк на моральний стан всієї нації переможених. У міжвоєнний час уряди країни, яка під час Першої світової війни втратила 1,8 млн убитими, а також 3,4 млн пораненими, були інфіковані пацифістськими настроями і за будь-яку ціну відкладали участь у війні з агресором, бавлячись у "Дивну війну" після 1 вересня 1939 року.

"Поразка Франції стала однією з тих моторошних подій, що позначають кінець доби. Впродовж трьох сторіч Францію вважали за могутню військову державу. Перемога 1918 р. начебто спокутувала поразку 1870 р. А проте французька армія, маючи британську і польську підтримку, була розбита нацистським вермахтом за час, менше ніж той, який знадобився Німеччині та Росії, щоб загарбати Польщу… Коли Гітлер приїхав приймати салют своїх легіонів на Єлисейських полях, він був господарем Європи від Піренеїв до Прип’яті", – писав британський історик Норман Дейвіс у фундаментальній праці "Історія. Європа" (Видавництво Соломії Павличко "Основи", 2001 р., переклад Петра Таращука).

Уряд після захоплення нацистами Парижа відправився до Бордо, а вже 10 липня 1940 року у містечку Віші на об’єднаному засіданні сенату і палати депутатів було винесено питання зміни Конституції Третьої республіки від 1875 року і наділення абсолютними повноваженнями маршала Франції Філіпа Петена. Під час голосування з 846 сенаторів і депутатів 669 проголосували за зміну режиму, 80 виступили проти і 20 утрималися. Так було підписано вирок державному устрою, який діяв 65 років. Ще 17 липня 1940 року генерал-аристократ Шарль де Голль вилетів до Великої Британії, де вже наступного дня звернувся до французької нації із закликом продовжувати боротьбу з окупантами: "Я, генерал де Голль, який зараз перебуває в Лондоні, я закликаю французьких офіцерів і солдатів, які знаходяться на британській території або які прибудуть туди, зі зброєю або без зброї, я закликаю інженерів і робітників промисловості озброєння, які знаходяться на британській території або прибудуть туди, зв'язатися зі мною. Хоч би що трапилося, полум'я французького опору не повинно згаснути і не згасне". Рух Опору був неоднорідним і включав людей абсолютно різних, навіть полярних поглядів — від правих католиків і монархістів до комуністів і анархістів.

На момент приголомшливої поразки ті, хто не змирився з нею, залишалися в абсолютній меншості. Представники політичної еліти країни знаходилася ніби у ступорі й були ладні домовлятися з окупантами. "Франція після поразки демонструє нам особливо огидний різновид правих – колишні ліві і ультраліві, які від своєї лівизни зберегли тільки готовність на все. Таким був колишній соціаліст П’єр Лаваль, шустрий і безпринципний політик, фантастично малокультурний і обмежений, такими були колишні комуністи Марсель Деа і Жак Доріо, що пройшли весь ганебний шлях колабораціонізму", – писав видатний український філософ Мирослав Попович у книзі "Червоне століття". Цікаво, що цей "ганебний шлях" — від крайніх лівих позицій до крайніх правих був характерним явищем для політиків міжвоєнної Франції. Після розвалу фронту і поразки у війні вони пішли на службу пронацистському авторитарному уряду Віші на чолі з "Головою Французької держави" маршалом Філіпом Петеном; до речі, такі от метаморфози – героєм Першої світової війни…

Німецькі війська окупували Париж і майже 60% території Франції. Колабораціоністи на чолі з Петеном розпочали розбудову тоталітарної квазідержави, яка буде нацистами без сентиментів окупована у листопаді 1942 року вже у розпал Другої світової війни. Цікаво, що після її завершення кількість тих, хто ніби брав участь у Русі опору окупантам (Резистанс) просто зашкалювала, досягаючи чи не десятків мільйонів французів. Згадався мініанекдот: навіть хазяїн паризького кафе, який не долив вина у фужер офіцеру СС, вважав себе борцем із нацистами. Але це вже інша, дуже цікава та повчальна історія, варта окремої статті…