«День Перемоги» чи «День Скорботи»?

«Ті, хто переміг, або полегли на полі бою, або спилися, пригнічені повоєнними труднощами. Залишилися при владі та зберегли сили інші. Ті, хто заганяв людей у ​​табори, ті хто гнав у безглузді криваві атаки».

Ніколай Нікулін «Воспомінанія о войнє»

Наприкінці 80-х минулого століття російський поет Євгеній Євтушенко поділився з читачами «Известий» своїми враженнями від побаченого у Німецькій Демократичній Республіці. Його вразив епізод із туристкою з СССР. У напівпритомному стані дівчина безугавно шепотіла: «За что?!».

Як з’ясувалося, це була трактористка-комбайнер із далекого алтайського совхоза (очевидно, не росіянка – замість слова «Почєму?!» вживала словосполучення «За что?!»), нагороджена за ударну працю путівкою до соціалістичної Німеччини. Шокована побаченим, комсомолка ніяк не могла зрозуміти, чому в СССР, країні-переможниці, люди живуть так погано навіть порівняно з НДР…

Справді. Німеччина війну програла? Програла. СССР війну виграв? Виграв. Але відмінність переможців і переможених за рівнем життя була більш ніж вражаюча. Німеччина існує донині, а Совєтський Союз щез із політичної мапи світу.

Німеччина процвітає, перетворившись на одну з індустріальних потуг світу, а Російська Федерація, яка оголосила себе правонаступницею СССР, аби вижити, розпродує природні багатства і за виручені долари та євро купує надійні німецькі «Мерседеси» та «БМВ»…

Попри це, нинішні кремлівські ідеологи та їхні резонери в Україні щороку напередодні 9 травня звикло починають експлуатувати совєтські пропагандистські кліше. Мовляв, сучасне покоління громадян колишнього СССР життям своїм зобов’язане героїчному подвигу совєтських людей над гітлеризмом. І це правда. Але не вся.

Поміркуймо. Хто найперш відповідальний за розв’язання світової бійні? Правильно: Гітлер і Сталін. Але витоки трагедії 1941–1945 років, в яку були втягнуті мільйони українців, беруть початок у жовтні 1917 року, коли зграя міжнародних терористів і авантурників учинила заколот у Петрограді (підготовлений німецьким Генеральним штабом і фінансований німецьким Імператорським банком), й захопила владу, прикрившись демагогічними гаслами.

Якби «інтернаціоналістське» шумовиння не розстріляло на Літейному проспекті 5 січня 1918 року мирну демонстрацію на підтримку Всеросійських Установчих зборів, а матрос Желєзняков не виголосив свій присуд («караул устал») молодій російській демократії, то не було б кривавої міжусобиці й большевицької агресії проти УНР, Голодомору, Сандармоху, Биківнянських могил... Не було б червоного вождя і брунатного фюрера. Не було б війни в Афганістані й Чорнобильської трагедії. Та історія, як відомо, не визнає умовного способу дії…

У зливі інформації, яка нині безугавно заповнює мозок гомосапієнса, вкрай важливо відстежувати заперечення чи спростування тих, чи інших подій та явищ. При цьому йдеться не лише про констатацію заперечень і спростувань, а й про їх уважне вивчення та з’ясування – хто саме їх висловив і з якою метою. Це абетка розвідки, це ази аналітики.

Чому 24 червня 1945 року Верховний головнокомандувач СССР Йосиф Сталін не приймав парад Перемоги? Чому, наказавши відзначати 9 травня як день «перемоги совєтського народу», вже 1948 року генералісимус перетворив цей день із вихідного на робочий?

Чому 1949 року була розпущена спеціальна Комісія з вивчення війни, а виставку-музей «Партизани України у Великій Вітчизняній війні», що займалася збиранням спогадів і документів, – закрито? Пояснення банальне.

І Сталін, а згодом і Хрущов добре усвідомлювали, що помпезне святкування дня «перемоги совєтського народу» може роз’ятрити в народній пам’яті болючі спомини про вкрай непривабливі сторінки війни, які дискредитують Червону армію, її часто бездарних командувачів і саму совєтську систему.

Ще надто багато було справжніх ветеранів, справжніх фронтовиків, справжніх героїв, які надто добре знали істинну ціну Перемоги, соціалізму інтернаціонального і соціалізму національного.

Лише коли замаячіли перші ознаки загрози совєтсько-імперській ідеології «дорогой Леонід Ілліч» у травні 1965-го відродив святкування «Великої Перемоги». Кремлю конче потрібен був символ, який допоміг би злютувати так званий «совєтський народ», що почав бунтувати проти системи, яка пообіцяла зазомбованим облудною пропагандою людям до 1980 року збудувати комуністичний рай на 1/6 земної суші.

Поряд із міфом «Великої Жовтневої Соціалістичної революції» почалося інтенсивне творення міфу про «Велику Вітчизняну війну» – на ідеологічний конвеєр було поставлене кіновиробництво, написання літературних творів. Заповзято трудилися драматурги, композитори, художники і поети.

Громадяни СССР зі сльозами на очах вслухалися у проникливе виконання Львом Лещенком бравурно-ностальгійного «Дня Побєди», за емоційним звучанням дуже схожого до класичного «Прощання слов’янки» Васілія Агапкіна…

У путінській Росії ідея «Великої Перемоги» перетворилась на своєрідний «останній бастіон» імперської ідеології, на табу, яке не терпить переосмислення. Найменша спроба створити об’єктивну наукову картину минулої війни розцінюється як замах на щось священне й непорушне.

На озброєння взяті найефективніші закони семіотики для виправдання злодіянь комуністичної системи, для створення новітньої міфології XXI століття. Небезпечної та підступної, яка брутально заперечує природне право народу на цілковиту реабілітацію історичної пам’яті.

Всупереч «Воспомінаніям о войнє» фронтовика, професора Ніколая Нікуліна: «На війні особливо виразно виявилася підлість більшовицького ладу. Як у мирний час страчували найчесніших, інтелігентних і розумних людей, так і на фронті відбувалося те саме, але в ще більш відкритій і огидній формі.

Гинули найчесніші люди, які відчували свою відповідальність перед суспільством. Треба думати, це селекція російського народу – бомба уповільненої дії. Вона вибухне через кілька поколінь у 21 чи 22 столітті, коли відібрана і виплекана більшовиками маса покидьків народить нове покоління собі подібних».

Треба лише уповати, що не збудеться це похмуре пророцтво фронтовика, який по війні став знаменитим істориком мистецтв. Тому апологетам сталінізму, квасним совєтським патріотам, комуністам і російським шовіністам, які щороку 9 травня традиційно войовниче захищають свій «останній бастіон», рекомендую уважно прочитати «Воспомінанія о войнє» Ніколая Нікуліна, що побачили світ 2008 року у видавництві Державного Ермітажу, що в Санкт-Петербурзі:

«Німці втратили 7 мільйонів взагалі, з них лише частина, щоправда, найбільша на Східному фронті. Отже, співвідношення вбитих: 1 до 10, і навіть більше – на користь переможених. Чудова перемога! Це співвідношення все життя переслідує мене як кошмар. Люди, які на війні справді воювали, обов'язково мали або загинути, або опинитися у шпиталі. Мене від смерті рятувало не тільки везіння, але головним чином поранення. Живі залишилися, в основному, тиловики та офіцери, не ті, кого посилали в атаку, а ті, хто посилав. І політпрацівники. Останні – сталіністи по суті і по вихованню. Вони сприйняти війну об'єктивно просто не в змозі. Тупість, посилена склерозом, стала непробивною. Воювали безглуздо, марнотратно, бездарно, непрофесійно. Дозволяли німцям вбивати і вбивати себе без кінця»…

P.S. Про Георгіївську стрічку. 

Її з повним правом міг би носити, приміром, мій дідусь, Романчук Іона Андрійович, старший фейєрверкер 2-ї батареї 75-ї артилерійської бригади 31 армійського корпусу, нагороджений в Першу світову війну Георгіївськими хрестами та Георгіївськими медалями (першу медаль отримав ще в жовтні 1914 року «за отличие в делах против неприятеля со 2-го по 6-е октября 1914 г.») чи рідний брат моєї бабусі – кадровий офіцер Російської імператорської армії. Але це вже тема іншої розмови…

Фронтовиками були й мої батьки: Костянтин Іонович Романчук – рядовий Червоної армії та Катерина Микитівна Самченко – військовий фельдшер операційного відділення 134-го медсанбату 28-ї гірськострілецької дивізії.

Вони, справжні ветерани німецько-совєтської війни, розповідали про бачене й пережите неохоче, а коли й ділилися споминами, то вони (спомини) дуже часто не узгоджувались із загальноприйнятою в СССР оцінкою «Дня Перемоги».

До речі, батьки ніколи не носили совєтських нагород…

Олег К. Романчук

8 травня 2013 року