Дід дійшов до Польщі

Мій дід не дійшов до Берліна. І, якщо чесно, я сумніваюся, що він із Червоною армією взагалі кудись дійшов. Найімовірніше, його вбили та забули, як і багатьох інших. Просто ще один рядок у статистиці втрат, іще один безіменний труп десь у полі.

Проте це не завадило радянським міфам обрости іменами цих трупів, мов гранатами обвішатись. Це ж узагалі найлегше. Мертвим можна приписати що завгодно: зробити їх палкими комуністами, героями праці, добровольцями, які рвалися в бій за «світле майбутнє». Хоча мій дід, як і мільйони інших, радше просто виживав — що до війни, що під час неї. У СРСР інакше не виходило.

За логікою нинішніх росіян, я мав би «шанувати його пам’ять» і точно не воювати з «наступниками переможців». Однак щось у цій картинці не клеїться. Може, тому, що ці самі наступники наступають, убивають моїх співгромадян і хочуть загарбати цілі області? Мої області, що визначено в документах. Хоча саме це зазвичай вони приписують «неправильним» німцям, поки самі росіяни завжди «правильні».

Втім, ніколи писати полотно про те, як у мене не бомбить. Якщо комусь щороку хочеться поговорити про дідів, є дуже хороша та насичена тема. Я про те, як 1939-го СРСР поліз у Польщу. Ось якщо говорити про це разом з іншими сторінками Другої світової війни, то буде дуже плідна бесіда. Принаймні, кожна сторона дізнається багато цікавого.

Друзі, чийсь дід не дійшов до Берліна, але цілком комфортно дошкандибав собі до Польщі, — це ж така чудова сторінка історії. Вдумайтесь, вона не породжує нових запитань, заодно розкриває більш старі та наболілі питання. Наприклад, позбавляє вас від необхідності вести курс лекцій про дуже дивні справи СРСР із тодішніми «друзями», які різко передумали та стали «ворогами».

Якась дивна дружба виходить, і це треба говорити прямо. Йдеться не стільки про ідеологію, скільки про дідів, яких так люблять згадувати росіяни. 1939-го у Польщі теж були прості радянські солдати — такі ж, як мій дідусь, набрані із сіл «заради великої мети». Думаю, Сталін особисто із гвинтівкою там не бігав.

Але так вийшло, що та сторінка історії була добряче підтерта та схована від зайвих очей, поки публіці розповідали про Сталінград. Із цього я роблю доволі невтішні висновки. Виходить, 1944-го правильні діди в Польщі воювали, їх згадувати можна. Особливо коли треба тицьнути поляків носом у щось. Ми ж вас звільняли (від інших поляків).

Головне — не згадувати, що до тієї ж Польщі за п’ять років до того якісь неправильні майбутні діди набігли. Їх, відповідно, і пам’ятати не варто. Читайте про Курську дугу та не задавайте неузгоджених запитань, інакше одразу станете фашистом.

Чесно, я б із задоволенням почитав мемуари тих майбутніх дідів, які «випадково» напоролись на кулю під час прориву польського кордону, але щоб куля була не німецька. Тоді ж вони були союзниками тих, кого потім самі з пафосом «перемагатимуть». Не в курсі, хтось їхні спогади бачив? Не могли ж «наступники переможців» пропустити такий шмат війни повз вуха.

Це ж буквально їхня улюблена війна. У неї так багато проблемних моментів, стільки сірих плям залишається. Як на мене, з правильним польським бекграундом зовсім інакше сприймається весь хронологічний відрізок. І особливо культ 9 травня. Це найбільш нікчемне, що могла вигадати тоталітарна держава, яку легко перехитрила інша тоталітарна держава.

Яке ж чудове свято: відзначати виправлення своєї ж помилки, яке обійшлось у страшну ціну. Самі розв’язали найбільшу війну XX століття, самі собі переписали історію та побігли на черговий парад. Ось що буває, коли мораль війни пишуть парторги та роблять це заднім числом, не звертаючи уваги на реальність. Тож будь ти проклятий, культ 9 травня.

Окрім Польщі, можна порушувати й інші грані потужної радянської війни. Зараз у нас є нейромережі та суперкомп’ютери, тож дарую ідею всім ентузіастам: згодувати туди дані за 1941 рік та попросити розрахунок, як СРСР воював би без допомоги країн Заходу. Без ленд-лізу і союзників, яких потім так щиро називали ворогами в пориві «пролетарської вдячності».

Виходить, що хтось воював на двох фронтах і тягнув економіку інших держав. Хтось схибив по повній, отримав допомогу й тепер розповідає лише про свої втрати, привласнюючи спільний результат. Мовляв, ми виграли, бо поклали мільйони — і крапка. Хоча логічніше спитати, хто розкидався м’ясом та масово нагрібав собі не те що закордонну зброю, а навіть звичайнісінькі вантажівки. Теж перспективна тема для дискусій, але такі я хоча б уже десь бачив.

Пора завершувати ці танці на кістках (а інакше з подіями Другої світової війни і не вийде). Мій дід не був героєм, він був солдатом та заплатив життям за недалекоглядність Сталіна. Нехай так і буде. У Росії «героям» нині ставлять пам’ятники та дописують біографію згідно з партійною лінією. А мені такого не треба. Я пам’ятаю, за що насправді гинули мільйони наших предків. І через чию провину. Це головне.