Військова заборона — який вигляд має основа стримування Австралії з урахуванням уроків історії

Згідно зі Стратегією національної оборони до 2024 року, основна мета такої стратегії — завадити досягненню цілей наших супротивників шляхом стримування через заборону, тобто змусити іншу сторону думати, що її цілі недосяжні у військовому плані без великих втрат. Практичний потенціал для цього називається "військовим забороненням". Про це йдеться у статті австралійського військового аналітика Іена Макгілліврея, яку переклав Фокус.

Тепер австралійським політикам і планувальникам належить вирішити, наскільки потужний потенціал військового заборони нам потрібен — тобто наскільки сильним має бути наш військовий потенціал для фактичної відмови противника від своїх намірів. Це допоможе нам досягти ширшої мети стримування і відреагувати на його можливий провал.

Як показують два історичні приклади, наведені в цій статті, стримування провалюється без переконливого потенціалу військового заборони. Якщо це трапляється, то військове заборона фактично стає основою для дій у відповідь.

Деградація стратегії заборони: міжвоєнна Сінгапурська стратегія

Крах позицій Великої Британії та Співдружності на Далекому Сході 1942 року, за більш ніж 20 років оборонного планування, став поворотним моментом на ранніх етапах війни на Тихому океані та у військовій історії Великої Британії.

Після Першої світової війни Британія виділила величезні ресурси на стратегію стримування Японії від вторгнення на британські території шляхом створення надійного потенціалу для застосування військової блокади. Ця стратегія, відома як Сінгапурська стратегія, передбачала будівництво військово-морської бази, досить великої для підтримки і постачання британського військово-морського флоту в регіоні. У разі війни головний флот Королівського флоту попрямував би з Сінгапуру на схід, щоб придушити і нейтралізувати військово-морську міць Японії. Він або застосує економічний тиск за допомогою блокади, або вступить у тривалий конфлікт на виснаження. Завдяки настільки потужним і переконливим діям щодо заборони військової присутності, Сінгапурська стратегія слугувала б стримувальним фактором, змушуючи Японію переглянути свої військові плани проти країн Співдружності.

Однак у 1920-х роках бюджетні обмеження призвели до помітного зниження відносної військово-морської могутності Великої Британії. Стратегія змістилася від підтримки глобальної військово-морської переваги до досягнення панування переважно в європейських водах. Тільки головний флот, розташований у Європі, був досить сильний, щоб протистояти Імператорському флоту Японії. Оскільки в 1930-ті роки зросла загроза з боку Німеччини, стало неможливо розглядати можливість розгортання всього головного флоту на Далекому Сході без ризику для безпеки Великої Британії та її територій на Близькому Сході.

Тому нещодавно створена військово-морська база в Сінгапурі не мала флоту, готового до розгортання. Переконливість загрози застосування військового заборони з боку Королівського флоту знизилася, що призвело до втрати ефекту стримування. Лондон зберігав оптимізм з приводу того, що сухопутні та повітряні елементи сінгапурської стратегії зможуть перешкодити можливому просуванню Японії. Стратегія неофіційно переключилася з військово-морської заборони на повітряні та сухопутні сили для протидії потенційній агресії на Малайському півострові.

До 1941 року заплановані відповідні дії британського флоту не давали змоги використовувати базу, не було і досить сильних військово-повітряних сил для відбиття наступальних операцій на півострові. Залишалися тільки сухопутні війська, здатні утримати і фізично позбавити японців можливості захопити його. Але початкова Сінгапурська стратегія не робила ставку на готовність сухопутних військ на півострові. За оптимістичними оцінками 1940 року, дев'яти сухопутних бригад буде достатньо, щоб відбити Сінгапур у японців. Після вторгнення японців у регіон, до кінця 1941 року, генерал-лейтенант Артур Персіваль переглянув цю вимогу в бік збільшення до 48 батальйонів з бронетанковою підтримкою. Таких сил просто не було. Сінгапур упав перед японцями 15 лютого 1942 року.

Падіння Сінгапуру дає уроки щодо ролі військової заборони в стримуванні. Лондон не зміг усвідомити, що втрата військово-морського потенціалу для військового заборони вплинула на силу стримування. Він переоцінив стримувальний ефект одних тільки баз, недооцінив рішучість Японії і не підготував заміну силам, щоб заповнити прогалину у військовому заборонені в міру ослаблення британської військово-морської могутності. Коли стримування провалилося, британський уряд виявився нездатним сформувати достатні військові сили для фактичного військово-фізичного відторгнення Сінгапуру від Японії. Результат виявився катастрофічним.

Заборона, коли стримування провалюється: Київ, 2022 рік

Незважаючи на збільшений з 2014 року потенціал, український уряд і Збройні сили України (ЗСУ) не змогли стримати вторгнення Росії у 2022 році. Однак негайна відповідь України на вторгнення стала прикладом успішного військового перешкоджання російським цілям. ЗСУ вміло реалізували цю стратегію навіть в умовах майже фатального ефекту несподіванки на оперативному рівні від російського нападу.

Центральним елементом військового плану Росії було взяття Києва за три-чотири дні за допомогою скоординованих повітряно-десантних і механізованих військ. Українці зрозуміли це, і коли стримування не допомогло, почали агресивні бої, щоб завадити росіянам досягти їхніх початкових цілей. ЗСУ використали ініціативу і тактичну адаптацію, щоб спочатку сповільнити російське просування на Гомельському і Чернігівсько-Сумському фронтах, долаючи нерівність сил між захисниками і агресорами 12 до 1. Потім вони використовували оперативну адаптацію, підкріплену артилерійською підтримкою і модернізованими системами, набутими після анексії Криму 2014 року і конфлікту на Донбасі, щоб перейти до військового відторгнення навколо Києва.

Битва за Гостомельський аеропорт стала прикладом ефективного застосування ЗСУ методу військового заборони. Російські планувальники обрали це летовище як ціль через його близькість до Києва, розташування вздовж Гомельської осі наступу і відсутність оборонних споруд. Це був військовий аеродром зі злітно-посадковою смугою довжиною 3500 метрів, здатний приймати великі транспортні літаки. Російський оперативний план передбачав стрімкий повітряний штурм. Російське угруповання військ чисельністю до роти провело успішний аеромобільний десант на транспортних гелікоптерах двома хвилями і швидко взяло під контроль диспетчерську вежу та прилеглі адміністративні будівлі аеродрому.

Керівництво ЗСУ одразу ж усвідомило стратегічну важливість аеродрому і віддало наказ про контратаку. ЗСУ агресивно заблокували російські сили на аеродромі, а потім привели його в непридатність артилерійськими ударами і бомбардуваннями з повітря, зруйнувавши злітно-посадкову смугу, після чого відступили. Відсутність повітряного моста істотно ускладнювала логістичну систему Росії. Застосувавши ефективну військову блокаду в Гостомелі, ЗСУ позбавили росіян можливості утримувати ключові ділянки місцевості, розширювати плацдарм або об'єднуватися з вторгненням бронетанкових сил.

Коли росіяни побачили, що їхній наступ буксує, і усвідомили можливість оточення під час українських контратак, вони відступили з Київської області, що призвело до важливої для українців перемоги. Застосування переконливих та ефективних заходів військової протидії не дало змоги російським військам закріпитися, змусивши їх відмовитися від своєї мети — швидко підпорядкувати собі Україну і обезголовити режим Зеленського в Києві. Як і в Сінгапурі, вторгнення Росії в Україну демонструє провал стримування шляхом заборони. Проте, воно також відображає критичну важливість можливості досягнення фактичного військового заборони в разі провалу стримування. Заборона військовими методами стала порятунком для ЗСУ.

Уроки історії

Наведені вище приклади показують, що надійний і актуальний потенціал військового заборони — основа ефективної стратегії стримування. Він також важливий для реагування, коли стримування не вдається.

У Сінгапурі британці недооцінили зниження своєї переконливості в галузі військового заборони і невірно оцінили вплив цього фактора на силу стримування. Гірше того, вони не змогли підготувати достатні сили для реагування, коли стримування провалилося. Натомість вони піддалися політичній і бюрократичній ощадливості, помилковим передумовам у плануванні, неефективній співпраці з коаліцією і фатальній недооцінці свого ворога. Їм докорінно забракло здатності перейти від стримування шляхом заборони до реальної військової заборони, що призвело до однієї з найболючіших втрат у британській військовій історії.

В українському прикладі ЗСУ не мали достатнього потенціалу в галузі військового заборони, щоб ефективно стримувати росіян від вторгнення. Однак, коли стримування провалилося, вони мали надійні та підготовлені сили, готові фактично заперечувати цілі російських збройних сил при негайному переході до війни. Факти свідчать: українці розраховували на те, що стримування спрацює і росіяни не вторгнуться. Це було помилкою. Проте вони були готові виправити цю помилку таким чином, що в кінцевому підсумку врятували Київ і запобігли державному перевороту.

Найважливіший урок полягає в тому, що стратегія стримування шляхом заборони ґрунтується на надійному потенціалі військового заборони. Без надійного потенціалу стримування — не більше ніж ілюзія, яку умілий противник швидко розвіє. Якщо стримування провалюється, важливо, щоб держави в нашому регіоні володіли інтегрованим, надійним і актуальним потенціалом для фактичної відмови супротивникові в досягненні цілей, нехай навіть у короткостроковій перспективі. Альтернативою може бути тільки поразка або капітуляція.

Про автора

Іен Макгілліврей — аналітик і спічрайтер в Ініціативній групі начальника армії Австралії (CIG). У минулому він був радником з Великої Британії та США в Міністерстві прем'єр-міністра та кабінету міністрів і геополітичним аналітиком у вашингтонському офісі ASPI. Думки, висловлені в цій статті, належать автору і не відображають точку зору Начальника армії або австралійської армії.