"Авторитети" 90-х, які тримали Київ: як пішла епоха

У російському селищі Архіпо-Осипівка, що входить у район Геленджика, поховали 69-річного Віктора Кочієва. І залишився б факт його смерті поза увагою, якби не перше прізвище, яке носила ця людина, – Авдишев. Він був одним із тих, кого у 90-ті роки величали "господарями"  Києва, та один із небагатьох, кому пощастило померти своєю смертю. Кар'єру в Україні Авдишев розпочинав як перспективний спортсмен, талановитий тренер, а закінчив як утікач від правосуддя. «Пішла епоха», - кажуть про його смерть. Що і хто під цим мається на увазі - в огляді Коротко про.

"Авдиш" - "пристойний" гангстер

«Один із «пристойних» гангстерів того часу. Не мокрушник, не беззаконник, хазяїн свого слова. Я тренувався на ЦСКА, у його банди там "стрілки" постійно були. Він іноді заходив до зали подивитися, кілька разів спілкувалися про спорт. Залишив приємне враження», - написав під новиною про смерть Віктора Авдишева відомий бізнесмен, галерист та продюсер Олег Торгало.

Задля справедливості підтвердимо, що Авдишев не залишив кривавих слідів, як більшість "кримінальних авторитетів" з 90-х. Він мав славу врівноваженої людини, намагався не вплутуватися в конфлікти з іншими «господарями» Києва, не претендував на чужі зони впливу. Авдишева називають розробником системи рекету, якому він примудрився надати умовно легальної форми.

Старше покоління киян, напевно, пам'ятає «барахолку» на Республіканському стадіоні. Модні шкіряні куртки, джинси, футболки, кофточки сюди звозили «човники», які їздилили на польські та турецькі ринки. Колишні радянські громадяни, які зголодніли за дефіцитами, приносили сюди заради цих шмоток останні гроші. І мало хто знав, що господарем цього «клондайку» був триразовий чемпіон СРСР із класичної боротьби, багаторазовий призер чемпіонатів Європи та світу.

Уродженець Азербайджану, за національністю – ассирієць, Авдишев приїхав до України шукати удачі - і не схибив. Тренери розглянули у ньому спортивний талант, дядько Гарік Малік-заде Джибу підтримав морально та матеріально, пощастило і з першою дружиною – донькою солідного спортивного функціонера та старійшини ассирійської громади СРСР. Зібравши медалі та кубки, Віктор пішов із великого спорту на тренерську роботу, паралельно починаючи іншу кар'єру.

На початку 90-х дядько Авдишева з двома ділками заснували споживче товариство «Меркурій», яке відкрило речовий ринок «Патент» на Республіканському стадіоні. На той час племінник вже сколотив пристойну команду зі своїх одноплемінників, яка «пощипувала» комерсантів різного роду. На ринку братки набули легального статусу охоронної фірми, яку очолили Джибу з Авдишевим. Компанія регулярно стягувала данину з торговців та тіньових валютників, які десятками сновигали на ринку.

1992 року дядько Джибу вирішив зайнятися контрабандою цигарок, за що був розстріляний у Берліні конкурентами з В'єтнаму. Віктор один залишився біля керма охоронної фірми та фактично став господарем стадіону. Він швидко взяв під свій контроль комерційні фірми, які перебували по сусідству з ринком, а також низку ринків та комерційних фірм в інших районах Києва. Схема поборів на "Патенті" перетворилася на "каси обов'язкового страхування товару". Тепер не братки ходили до торговців за грошима, а торговці самі несли їм "данину".

У 1994 році угруповання «Авдиша» налічувало понад 1000 осіб, до нього приєдналися шахраї, які здійснювали афери в банково-кредитній сфері. Сам же ватажок, який давно мав кримінальне прізвисько «Авдиш», завів зв'язки з політиками, почав цікавитися газовим бізнесом і побудував церкву на спокуту гріхів.

Неприємності почалися 1995-го. Спочатку групу братків посадили в СІЗО за здирство, а потім за тією ж статтею під арешт потрапив і ватажок. У тому ж році припинив існування і ринок на стадіоні, команда «Авдиша» фактично розпалася.

Процес над Віктором Авдишевим мав розпочатись у 1998 році, але за кілька днів до дати суду «Авдиша» відпустили під заставу у 200 000 гривень – на похорон батька. Одні називали це заслугою його адвоката Юрія Гайсинського, який згодом став прокурором Києва, інші казали, що судді дав хабар Григорій Суркіс. Нібито замовила слівце за одноплемінника і знаменита на той час цілителька Джуна - Євгенія Давіташвілі.

Авдишев поїхав до Азербайджану і більше в Україну не повернувся. Переживши кілька пригод із законом, він переїхав до Росії, уклав черговий шлюб і став Кочієвим - взяв прізвище дружини. В Архіпо-Осипівці сім'я займалася будівельним бізнесом.

«Салоха» – заслужений тренер

У 90-ті Бориса Сослановича шанували як лідера кримінального світу Києва та як заслуженого тренера СРСР, Росії та України. Уродженець Осетії зайнявся вільною боротьбою з 14 років, 1970 року став чемпіоном СРСР серед юніорів, здобув ще кілька вагомих перемог, а потім сам став виховувати чемпіонів. Паралельно зі спортом вів інше життя, де його іменували «Салохою» чи «Савлохою».

До Києва Савлохов приїхав 1976 року, оселившись у олімпійського чемпіона Бориса Синявського (через багато років на згадку про покровителя він відкриє спортивний клуб його імені). Цікаво, що на той час сусідом Савлохова був Віктор Авдишев. Вони зберігали добрі стосунки і будучи лідерами злочинних угруповань.

Якщо Авдишев підтягував до своєї команди ассирійців, то «Салоха» запрошував на довірені ролі кавказців (до слов'ян в угрупуванні ставилися як до нижчої раси). На відміну від "Авдиша", Савлохов розпочинав свою кримінальну кар'єру, маючи кілька судимостей. Першу отримав у 1987 році за контрабанду, другу у Росії - за спекуляцію, у 1992 році був затриманий в Осетії за махінації з контрафактним алкоголем.

Спектр діяльності його угруповання також був надзвичайно широкий. З початком перебудови банда брала під контроль комерсантів-початківців на Лівому березі Києва, "кришувала" наперсточників та інші види афер, організовувала групи «човників», за якими приглядала дружина Бориса. Згодом у володінні Савлохова та його сім'ї опинилися кілька ринків, готелі «Турист» та «Славутич», низка казино. Сосланович сам був палким гравцем і розвивав цей бізнес разом зі своїм азартом.

Ще одним «захопленням» Савлохова були жіночі танцювальні групи, які він збирав та возив із гастролями Європою. Окрім канканів, дівчата виконували ролі «нічних метеликів», зокрема їхніми послугами дякували прокурорам та міліціонерам, які багато на що заплющували очі.

Водночас в очах культурного світу Борис Сосланович мав славу шанованої людини і благодійника. Він допомагав влаштовувати конкурси краси, допомагав дитячим інтернатам і спортсменам-початківцям. 1997 року був визнаний «Меценатом року», отримавши особисте вітання від Леоніда Кучми.

Запальний, непередбачуваний, а часом і неадекватний у рішеннях і вчинках, Савлохов не міг обійтися без ворогів. Він конфліктував із угрупованням Киселя (майбутнього народного депутата) - в одній із перестрілок на ринку біля метро «Лівобережна» було вбито дрібного торговця. Не ладнав із «Патею» ("авторитетом" Олегом Патищуком). Після бійки із поножовщиною між представниками двох угруповань «Патя» помер від передозування наркотиків. Подейкували, що це було трішки не так.

На життя Савлохова також робили замах. Біля готелю «Славутич» грузинський «гастролер» прострілив йому ногу, а 1994 року біля свого будинку він дивом пережив чергу із автомата та гранатомета. Двічі ледь не став жертвою вибуху. У сина Савлохова кидали гранату, а 2000 року жертвою став один із його братів – Теймураз, голова Асоціації спортивної боротьби України.

Міліція кілька разів намагалася «шити» на Бориса Сослановича кримінальну справу, але не вистачало доказів. Коли 1995 року його затримали під час «стрілки» біля Будинку кіно, визволяти мецената до Києва примчали Вахтанг Кікабідзе та Анні Веске.

Завдяки діловій хватці та великим зв'язкам Савлохов мав усі шанси пережити бандитський «переділ» Києва та перейти зі статусу мафіозі до статусу поважного бізнесмена і навіть, можливо, політика. Але реноме зіпсував інцидент в одному із казино. Програвши велику суму, Савлохов так психонув, що запустив у круп'є попільничкою, кинувся його добивати, вдаривши при цьому адміністратора та міліціонера. Конфлікт зам'яли, але післясмак залишився. Про цю справу згадали, коли над заслуженим тренером відбувся суд.

До кінця 90-х імперія Савлохова розрослася, за даними ЗМІ, Борису та його двом братам тільки в Києві належали понад сорок фірм, у тому числі досить великі. Це, звісно, ​​не подобалося конкурентам. Допоміг їм випадок і природна нестриманість осетинця.

У вересні 1999 року у Савлохова виник конфлікт з одним із фермерів-вірменів. Підприємцю призначили «стрілку», Савлохов вимагав у нього 10 тисяч доларів. А коли такі гроші не знайшлися, наказав своїм охоронцям побити «боржника», першим завдавши удару. Інцидент був знятий на таємну камеру, яку встановили співробітники Управління боротьби із оргзлочинністю.

У червні 2000-го Бориса Савлохова засудили до 7 років за бійку у казино та здирництво. Верховний суд скоротив цей термін до 5,5 років, але заслужений тренер не вийшов на волю. 24 травня 2004 року він помер, приймаючи душ після тренування. Офіційно – від серцевого нападу, з чуток – від підлаштованого розряду електроструму.

«Дід» – авторитет та депутат

Це ще одна історія талановитого спортсмена, який пішов кримінальною доріжкою, але зумів із неї зіскочити. Володимир Кисіль, він же «Дід», закінчив Київський інститут фізкультури і теж професійно займався боротьбою.

Перший строк отримав у 1981 році за пограбування. Вийшовши на волю, зібрав свою банду, яка освоїла здирство, контрабанду, тіньові валютні операції, «кришування» кафе. Спочатку не гидували і грабежами.

Проте «Дід» мав одну відмінну рису – він не вимагав більше, ніж йому могли дати. «Половина нинішніх процвітаючих українських бізнесменів, багато з яких сьогодні є народними депутатами України, у минулому були під «кришею» Киселя. Багато нинішніх українських політиків і бізнесменів буквально стояли в черзі, щоб засвідчити свою повагу «Діду» та занести «данину». Секрет живучості «Діда» та його бізнесу полягає в тому, що, на відміну від своїх колишніх «колег», він не обдирав підопічних бізнесменів як липку, а давав їм розвиватися», - писала у 2009 році « Україна кримінальна ».

Володимир Кисіль послідовно готував свій вихід до легального бізнесу. Зокрема, вклав значні кошти до «Нафтогазу України», використовуючи підконтрольні комерційні фірми. До його інтересів входили металургія, гірничо-збагачувальні комбінати, міжнародні автоперевезення, сфера послуг, розважальний та гральний бізнес.

Володимир Кисіль старанно творив собі славу духовної особистості. Він представлявся глибоко віруючим, жертвував гроші на церкву, якось навіть сказав, що хотів би піти в ченці. Столичні борці з оргзлочинністю багато разів точили зуби на «Діда» та його сина, але доводилося відступати. Хіба що у 2003 році низці фірм, підконтрольних Киселю, довелося вирішувати проблеми зі сплатою податків.

У листопаді 2003 року на Володимира Киселя було скоєно замах - підірвали його позашляховик. Хазяїн машини вцілів, загинув водій. У підриві підозрювали людей конкурента "Діда" - "Прища" (Валерія Прищика), але нібито не знайшли доказів. У грудні того ж року «Прища» було розстріляно з автомата на території шпиталю Міноборони.

Приклад Киселя – ця відповідь на питання, куди йдуть "авторитети" з 90-х: або в могилу, або в пошану та політику. Володимир Карпович обирався депутатом рідного Московського (нині Голосіївський) району Києва, був президентом Всеукраїнської федерації греко-римської боротьби.

Помер уночі 30 травня 2009 року у кареті швидкої допомоги після ДТП. Джип, в якому знаходився Володимир Кисіль, не вписався в поворот і на великій швидкості врізався у стовп.

«Череп» – баскетболіст та сутенер

Із міста Теміртау в Казахстані Ігор Ткаченко приїхав до Києва разом із батьком та матір'ю. Закінчив спортивний інтернат та Київський інститут фізкультури. Займався легкою атлетикою, боксом, кікбоксингом. Завдяки дружині – заслуженій баскетболістці Марині Копчей - захопився баскетболом.

У світі криміналу його звали "Черепом". До угруповання рекетирів Ткаченко приєднався під час навчання в інституті. Об'єктами здирництва служили таксисти, вуличні фотографи та повії. Зокрема, угруповання контролювало готель «Русь», де збиралися валютні панянки.

Після конфлікту з ватажком Ткаченка було вигнано з ОЗУ. Якийсь час ходив під Савлоховим, а потім створив свою команду із сотні молодих спортсменів. Основною сферою інтересів нової групи стали секс-послуги. Принагідно братки "кришували" шахраїв і кишенькових злодіїв.

1991 року Ткаченка затримали в Угорщині, де він із помічником створив мережу борделів під прикриттям кафе. Дівчат постачали з України, обіцяючи вигідну роботу офіціантками. Заарештованого екстрадували до Києва, суд дав йому 2,5 роки. Незабаром після виходу на волю «Череп» знову був заарештований і судимий - за здирство, але потрапив під амністію, відсидівши половину терміну з 8 років.

Тепер він разом із дружиною створює жіночий баскетбольний клуб ТІМ-СКУФ, який у сезоні 1998/99 стає чемпіоном України. 1999 року президента клубу призначають головним тренером жіночої збірної України з баскетболу. Через два роки з цієї посади Ткаченко звільняється через конфлікт із керівництвом федерації.

2001-й став для «Черепа» фатальним. 9 грудня пресслужба столичної міліції оголосила, що "кримінальний авторитет" був розстріляний в Дарницькому районі Києва, коли йшов з дому до свого автомобіля на стоянці. Крім версії про кримінальні розбірки, обговорювалася політична. Медіа писали, що Ткаченко налагодив масову агітацію за Григорія Суркіса на виборах мера Києва, у тому числі на підконтрольних його команді ринках, а потім став на кшталт радника політика.

«Рибка» для братів Кличків

Віктор Іванович Рибалко, він же "Рибка", народився у Баку, але волею долі також опинився у Києві. Про спортивні успіхи цієї особи нічого невідомо, а інтерес до спорту у нього був чисто матеріальний.

Перший тюремний строк Рибалко отримав у 17 років за крадіжку фотоапарата, потім став промишляти квартирними крадіжками та шахрайством, за що теж був судимий. У 90-ті приєднався до рекетирів, був бригадиром у «Кулі» (Володимира Нікулічева) і прийняв «спадщину» після вбивства патрона.

ОЗУ «Рибки» відрізнялося цинізмом та нерозбірливістю. Основний бізнес полягав у тому, що бізнесменів погрозами та силою змушували брати на свої фірми солідні кредити, у тому числі за фальшивими документами. Потім комерсантів усували від керівництва, а якщо ті чинили опір, вбивали, привласнюючи майно. Банда також не гидувала грабежами, розбоями, автоугонами, торгівлею наркотиками. Про "Рибку" кажуть, що він у кримінальному світі був активним «передільником» - організовував вбивства "кримінальних авторитетів". Зокрема, і замовлення на свого патрона «Кулю».

До середини 1990-х років Рибалко вважався одним із п'яти найнебезпечніших "кримінальних авторитетів" Києва. І одним із найбільш заможних. У руках угруповання був похоронний бізнес, спортклуб «Локомотив», спорткомплекс педуніверситету, кілька кафе та ресторанів. Крім цього, з 1992 по 1995 роки у володінні Рибалка та членів його ОЗУ перебували оператор зв'язку UMC, компанії «Пульсар» та «Політех», корпорації «Республіка» та «Українська фінансова група».

З ім'ям Рибалка тісно пов'язують братів Кличків. За деякими твердженнями, саме Рибалко разом зі своїм партнером Ігорем Бакаєм (перший голова правління НАК «Нафтогаз України») фінансово підтримували перші кроки майбутніх зірок боксу. В обмін на те, що до кінця кар'єри брати сплачуватимуть благодійникам половину від усіх своїх гонорарів.

Звідси з'явилися й чутки, що Віталій із Володимиром також входили у банду, займаючись рекетом. Але це неодноразово спростовував у своїх інтерв'ю один із засновників УБОЗ Валерій Кур. За твердженням оперативника з 90-х, братів Кличків «Рибка» оцінював для себе як курок, які несуть золоті яйця, а таких не забруднюватимуть криміналом.

У ОЗУ "Рибки" були жорсткі конфлікти з іншими угрупованнями - "Прища", "Лейки", "Салохи", "Ткача". Це була епоха кривавих розбірок та вбивств на замовлення. Помститися "Рибці" хотіли багато хто. У вересні 2000 року на вулиці Богдана Хмельницького автомобіль мафіозі був обстріляний з автоматів. «Рибка» залишився живим, але загинув його водій та найближчий помічник.

Після замаху Рибалко відправився в Амстердам, але продовжував контролювати свій бізнес у Києві. Іноді він навідувався сюди, щоб побачитися з мамою. Останній візит відбувся у травні 2005 року. Близько сьомої вечора 12 травня Віктор Рибалко, як пересічна людина, йшов пішки, несучи пакет речей із хімчистки по вулиці Івана Франка, біля будівлі Мінкультури у нього випустили 20 куль із пістолетів-кулеметів «Скорпіон». Стрілки перебували в автомобілі темного кольору, на якому і зникли.

П.С.

Це лише кілька людей із тих, чия епоха почалася і закінчилася у 90-ті. Ще були «Прищ», «Князь», «Фашист», «Москва», «Конон», «Чайник»… Усі вони різні, але схожі в одному – у нестримному бажанні грошей, владі сили над беззахисними та готовності рвати за це один одному горлянки. Немає бандитської романтики та кодексів честі. Є жорстокість та лицемірство, коли сьогодні ти відмолюєш гріхи, а завтра знову грабуєш і вбиваєш.