Навколо були сотні мін. Якщо б хоч трохи поворухнувся, мене б розірвало, - історія спецпризначенця з "ведмежою лапою"

Про таких військових як він у народі кажуть словами з пісні гурту "Riffmaster" — "Тихо прийшов, тихо пішов". 48-річний Микола Кобільник з Дрогобича з позивним "Енейко" служить в еліті українського війська: Силах Спеціальних Операцій.

Під час оборони сходу країни чоловік отримав поранення та втратив ногу, однак Микола відновився і знову повернувся на фронт. Візитівкою військового став незвичайний протез у вигляді ведмежої лапи (!) який чоловіку зробили в США. Про свою мотивацію, поранення та службу на протезі сам військовий розповів "Телеграфу".

З сім'ї на війну

До початку війни в 2014 році Микола Кобільник вів насичене життя: займався мисливством та навіть мав розплідник, де тримав справжніх ведмедів!

– Я був сім'янином, у мене було вже троє дітей, мав власний бізнес, був депутатом районної ради. Мене нічого не змушувало, як то кажуть, покидати домівку, — розказує Микола.

Та домівку все ж довелося покинути, коли Росія окупувала Крим та частину Донбасу.

– На початку весни 2014 року я записався добровольцем. Мене багато хто з товаришів відмовляв, казали: "Миколо, ще настане час…" Та я відчував за покликом серця, що я маю боронити нашу Україну на фронті. Мене мобілізували у 80 десантно-штурмову бригаду, а прослуживши там два роки я перевівся до Сил Спеціальних Операції. Так і почалася військова сторінка у моєму житті, — додає Кобільник.

Що змусило чоловіка піти добровольцем на війну? Військовий відповідає просто: "Любов до України". І зайвого пафосу в цьому зовсім немає, бо ж, за словами чоловіка, національну ідентичність він плекав ще з дитячих років.

– У 1989 році на одному з мітингів за Україну виступав В'ячеслав Чорновіл. Мені на той момент було 13 років. Я стояв біля сцени і вигукнув: "Слава Україні". Чорновіл це почув, спустився на коліно і подарував мені значок з українським прапором. Це був такий для мене захват. Я в свої 13 років ні однією іграшкою так не дорожив, як дорожив тим значком. Я прикріпив значок до своєї шкільної форми, а прийшовши в школу, вчителька зірвала той значок та вигнала з уроку. Я повернувся додому, взяв у мами жовто-сині нитки і вишив на тій же формі жовто-синій прямокутник. Через два дні я повернувся до школи, потрапив на той самий урок, вчителька побачила, спробувала знову зірвати, але звісно нічого не вийшло, бо прямокутник був міцно вишитий нитками, — пригадує Кобільник.

Микола каже, що як професійний військовий він чудово розумів — великої війни з Росією не уникнути.

– В кінці січня-на початку лютого по лінії розвідки ми знали, що з дня на день буде великий наступ. Ми чітко розуміли, що АТО все не закінчиться. З дня на день, з місяця на місяць, з року в рік, ми готувалися до "великої" війни. Ми розуміли, що вона неодмінно буде, адже знали? що таке Росія. Це гідра і потвора, яка протягом всієї історії вела себе нахабно, цинічно та підступно, — додає "Енейко".

Бойові дії по YouTube

З початком широкомасштабного вторгнення підрозділ Миколи зайняв оборону Київщини. Чоловік запевняє, що слово "орда", яким характеризується ворог, дуже влучне, адже в перші дні битви за столицю окупантів дійсно було нереально багато.

– Це було жахіття: зі всіх сторін вони наступали. Йшли колони техніки, і кількість орди була така, що навіть за обрій не було видно кінця. Вони йшли настільки впевнено, думаючи що їх тут всі чекають з квітами та хлібом-сіллю. Та ми наводили артилерію, корегували вогонь, і виявилося, що вони горять ще краще, ніж показують в кінофільмах: одна машина запалювала другу, та третю і горіло все, — розповідає Кобільник. — У людей були коктейлі Молотова, а у нас були NLAW якими до всього ми ще толком не вміли користуватися. Вчилися по роликам в YouTube, а потім на тебе виїжджає танк з російськими солдатами, ти робиш постріл і всі, хто сиділи на танку, розлітаються, а танку нічого. Ти кричиш, чому той танк не горить, а тобі відповідають, що 13 секунд не додивилися ролик, як переключати в різні положення той NLAW, а часу не було, треба було вже стріляти.

Після "жесту доброї волі" окупантів на Київщині Микола Кобільник у складі свого підрозділу вирушив на східний фронт. Там ворог вже був інший.

– Спочатку це була елітна армія. Ми зустрічали дуже гарно екіпірованих військових, гарно одягнених, георгіївські їхні стрічки були випрасувані як на парад. Та вони понесли дуже великі втрати і почали набирати вже шваль звідусіль: злочинців, вагнерівців, кадирівців. Одним словом: зграя шакалів, — зізнається "Енейко".

"Якщо ворухнусь, мене розірве на шматки"

У 2022 році під час запеклих боїв за Сіверськодонецьк військовий втратив ногу.

– В ті дні мій підрозділ корегував дронами нашу артилерію. В один з моментів ворог засік нашу позицію і шквальним артилерійським вогнем почав нас накривати. Це тривало майже добу, а потім ворог дистанційно замінував квартал, де ми знаходились, так званими, мінами-пелюстками. Наступного ранку я вийшов з укриття, щоб знову підняти "пташку" в повітря та скорегувати нашу артилерію, бо була інформація, що ворог починає йти на штурм. І коли я вибіг з укриття, то підірвався на цій міні. Я впав на землю, озирнувся, а навколо мене сотні цих мін: одна біля голови, інша біля плеча, третя біля коліна. Я зрозумів, що якщо я зараз хоч трохи ворухнусь, то мене просто розірве на шматки, — пригадує Микола.

Евакуацію спецпризначенця інакше як дивом не назвеш.

– По рації я повідомив хлопців, що мене поранило, але сказав до мене не підходити, бо біля мене дуже багато мін. Я наклав собі турнікет, зупинив кровотечу, а потім бойові побратими мене все ж таки обережно винесли і евакуювали. Мене посадили в авто, і як воно зрушило, то всі чотири колеса підірвалися на цих мінах-пелюстках. Мене пересадили в іншу автівку, і перед нею йшли хлопці з автоматичною зброєю і розстрілювали ті міни, тому що їх було надзвичайно багато: щоб пройти 70-80 метрів потрібно було знищити близько 90 пелюстків, — розказує Кобільник.

В госпіталі лікарі намагалися врятувати військовому ногу, однак Микола розповідає, що сам переконав медиків не робити цього.

– Я собі дав слово, що швидко відновлюся, протезуюся і знову в стрій, тож коли я потрапив в госпіталь, а лікарі сказали, що будуть рятувати ногу, якось "збирати" її, то я їм сказав, що рятувати нічого не треба: "Ампутуйте, протез, і я бігом в стрій повертаюся, а залишок ноги на холодець". Лікарі прислухались і ступню ампутували. Таким чином, через 4 місяці і 5 днів я повернувся у стрій, — пояснює "Енейко".

Ведмежа лапа

Микола Кобільник пройшов протезування в США. Український військовий спантеличив американських лікарів, коли поросив зробити йому один із протезів у вигляді… лапи ведмедя! Як спомин про мирне життя до війни, коли чоловік тримав у себе цих хижих тварин. Замовлення було виконане і тепер "ведмежий" протез є візитівкою чоловіка.

Дивовижно, але, за словами спецпризначенця, воювати на протезі йому зовсім не складно.

– Це мене ні тільки не надломило, а навпаки зробило ще більш сильнішим. Я собі аналізую: якби я не отримав поранення, то як би я зараз воював? Волочився би десь позаду у підрозділі… А так поранення мене загартувало, дало сили духу. Я іноді з хлопцями жартую, що настільки мені зручно в тому протезі воювати, що треба мені ще іншу ногу поміняти, щоб ще з більшою силою знищувати ворога. Не біда, коли хтось втратить руку чи ногу, біда, якщо ми втратимо Україну, — запевняє військовий.

Микола навіть повертався з позицій з-під Бахмуту, щоб взяти участь у відбірковому етапі змагань "Ігри нескорених".

– Я здоровіше всіх здорових. Не претендую на інвалідність, не проходжу ніяких комісій нічого. Всі комісії буду проходити тоді, коли ми закінчимо цю війну і переможемо ворога. А ми обов'язково переможемо. Це навіть не обговорюється. Рабські кайдани на нас надіти не можна. Краще важкі обладунки воїна, ніж легкий нашийник раба. Ми знищимо ту гідру, і тоді весь світ заживе собі мирно, квітучо, співучо і всі в тому світі будуть співати українські пісні і пити пиво по три гривні, — підсумував, жартуючи, Микола Кобільник.

Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.