Ти маєш помогти спершу собі, – розмова з азовцем "Алві" про психологічну реабілітацію військових

Війна залишає у людей не лише фізичні, а й глибокі психологічні шрами. Для українських військових, які щодня захищають країну, ризикують своїм здоровʼям і життям психологічна реабілітація стає невідʼємною частиною одужання, аби надалі залишатися ефективним на службі або ж нормально повернутися до цивільного життя.

Зважаючи на те, що психологічна реабілітація в Україні лише набирає обертів, потреба в ній зростає з кожним днем. Стрес, панічні атаки, ПТСР і втрата близьких – лише частина викликів, з якими стикаються наші захисники. І не всі знають, як з цим ефективно справлятися, та вміють це робити. Саме тому вчасно звернутися до фахівців, навчитися контролювати свій емоційний стан – надважливо.

Максим з позивним "Алві" – військовий бригади "Азов". За майже 10 років служби був бойовим медиком, зараз працює з дронами, пройшов бої у Маріуполі, полон та після обміну повернувся на службу на фронт.

Ми зустрілися у Львові, де Максим проходив психологічну реабілітацію. Під час розмови він поділився своїм досвідом лікування, розказав про боротьбу з панічними атаками, внутрішній спокій, роботу з психологами та складнощі адаптації до цивільного життя. Історія Максима – це не лише особистий досвід, це й заклик до інших військових звернути увагу на своє ментальне здоровʼя та до суспільства, аби воно звернуло увагу на психологічну підтримку ветеранів.

Тож про важливість психологічної реабілітації для військових, зміну професії на війні, про ймовірне цивільне життя і сприйняття безпеки в суспільстві – читайте в інтерв'ю Максима Ємельяненка ("Алві") сайту 24 Каналу.

"Буває складно": про психологічну реабілітацію

Як тобі реабілітація у Львові, як взагалі вона у тебе відбувалася?

У мене була індивідуальна терапія з психотерапевтом, я ходив у зал, на масаж і на групову арттерапію. Коли я прийшов на перше заняття, то не знав, що робити. Але побачив у кімнаті пастель, а я ніколи нею не малював, тож мені стало цікаво. Я вибрав чорну і почав малювати на папері. Мене запитали, який у мене настрій, і я відповів, що достатньо напружений, бо так тоді почувався.

Мені здається, це одразу можна було помітити по тому, що ти вибрав саме чорний колір.

Ні-ні, мені просто захотілося малювати одним кольором, і я пробував чорним малювати поля, дерева. Я дивився, як від натиску змінюється фактурність і, відповідно, все може бути різним. І це цікаво.

Поки ми малювали, з нами працювали дві дівчини-психологи. Вони розбирали наші картини, ставили питання. Але я тоді не хотів нічого першим розказувати, мені було цікаво послухати.

Ти проходив реабілітацію лише з іншими військовими? Чи були і цивільні?

У групі зі мною були цивільні. А загалом були і цивільні, і військові, і ті, хто пішов у СЗЧ зі служби.

І от через це на груповій терапії бувало трошки складно, зокрема в соціальному плані. Але я розумію, чому це не вирішується радикально і чому нас не ділили на різні групи: тому що це момент соціалізації. А так чи інакше, вона має відбуватися.

Чи не було тобі складно спочатку? Ти – військовий зі своїми історіями і проблемами, проходиш реабілітацію в оточенні цивільних, тих же СЗЧшників. У вас різний запит, різна потреба і різні умови життя зараз. І, мені здається, на перших заняттях через це може бути взагалі складно відкритися перед людьми, яким ти не довіряєш і які не близькі тобі по духу.

Ось тут і момент. Я нікого з них не засуджую, в жодному випадку. Але коли я загалом чую історії про те, що хтось не може знайти себе в житті, когось батьки не відпустили на війну, а ще хтось був один раз у прифронтовому місці і тепер через це страждає на ПТСР, я сприймаю це зі свого досвіду як військовий. А в мене були ж свої моменти, які я пережив на війні і в полоні.

І це складно. Тому, коли я чув історії, які мені не близькі, я відчував, що починаю злитися. Звісно, це не об'єктивна злість, і я в таких випадках намагаюся мовчати, не висловлювати свою неповагу, бо я не один і всі ми різні.

Максим на позиції у лісах під Кремінною минулого року / Фото, надане 24 Каналу

Але з іншого боку, це нормально, що ця ситуація зачіпає твої емоції. Коли люди говорять речі, які ти зі свого боку і досвіду сприймаєш як не настільки критичні… ну, я б теж злилася.

Я думаю, що хтось так може сказати і про мої проблеми.

Та й загалом, як таких проблем у мене немає, зі мною загалом все добре. Я – функціональний боєць своєї бригади. Але моя нервова система, як я розумію, виснажилася. Через це у мене почалися сильні панічні атаки. Під час роботи, якогось там екшену я відчував себе чудово. А от коли все було спокійно, то ночами в мене або ставалися панічні атаки, або я засинав і в сні міг кричати, плакати, прокидався увесь мокрий. І головне, що я цього не усвідомлюю і не памʼятаю, чи мені щось снилося чи ні.

А сни тобі часто сняться? Бо часто наша психіка, реагуючи на стрес, переносить це все у сни.

Ні. Дуже рідко.

Але найстрашніше, що мені взагалі може снитися, так це момент, коли я відкриваю очі і ніби знову в полоні. І мені кажуть: "Ти знову тут, тебе обманули. Так що відпочив, давай назад сюди".

Ти згадав про панічні атаки. А тепер ти знаєш, як з ними справлятися, чи потрібна чиясь стороння допомога?

Вже вмію. Але раніше не вмів. Це таке відчуття, ніби у тебе ком в горлі, ти не можеш нічого нормально сказати, зробити.

Я почав пити антидепресанти і так навчився справлятися з панічними атаками. До речі, що хочу зауважити, таблетки-антидепресанти – це класно, вони дійсно допомагають і впливають на життя і нормальний стан. Я коли почав їх приймати, то зрозумів, що життя заграло іншими фарбами. Таблетки – це не зло, це інструмент. Вони, як і вогонь, можуть попекти, якщо неправильно їх використовувати. Але регулювати все таблетками – нормально.

На якому етапі ти почав пити антидепресанти? Вже на службі?

Так, кілька місяців тому. Коли у мене сталося 5 панічних атак одна за одною, я звернувся до психіатра. Бо вони відбувалися в будь-який час, навіть коли я їхав за кермом вночі.

Як ти зараз справляєшся з ними? Чи може тобі допомогти хтось сторонній – з близьких чи побратимів? Бо часто чую історії про те, що, коли бачиш військового в панічній атаці чи в складному стані, варто спробувати підійти до нього, спокійно заговорити, розказати, де він і що він у безпеці. Тобто завʼязати діалог.

Ні, у мене так не працює. Мені потрібен простір і потрібно бути самому. Мені точно не треба, щоб поруч був хтось, хто ще й може в цей момент кіпішувати і кричати "що з тобою?". Бо це ще більше нагнітає паніку.

Просто ПТСР у військових, та й не лише, – це коли ти розумієш, що світ небезпечний і тобі в ньому небезпечно. Відповідно, ти втрачаєш довіру до цього світу. Бо в світі багато поганих людей і в ньому завжди відбуваються жахливі речі. Тому якщо до мене, до людини, яка не має довіри до цього світу, підійде незнайомець і скаже: "Все нормально, ти в безпеці", це точно не викличе довіри.

Хоча ми з друзями постійно жартуємо, що ПТСР не існує. Якщо в нього не вірити, то його і не буде.

Зараз панічні атаки ще є?

Так, на жаль. Вони так чи інакше стаються. Але набагато рідше.

А ще мені пояснили, що панічні атаки – це, можливо, не так і погано. Бо я людина, яка усе тримає в собі. А емоції мають якось проявлятися.

"Алві" й інші бійці "Азову" під час боїв за Маріуполь у 2022 році / Фото, надане 24 Каналу

"Лікарі сказали звільнятися": про процес лікування

Я знаю, що в "Азові" є можливість психологічної реабілітації, і це дійсно круто. Коли кілька місяців тому я говорила з Ріною Рєзнік, керівницею служби супроводу "Азову", то серед різних тем ми обговорювали й психологічну підтримку військових. І тоді ж вона казала, що бригада намагається за потреби шукати бійцю спеціалістів і лікування, якого він потребує. Перед тим як приїхати у Львів, ти сам сказав, що хочеш пройти реабілітацію чи тобі запропонували побратими, командир?

Дійсно класно, що у нас є така можливість.

Взагалі, мене мій командир з К-12 хотів відправити на лікування ще раніше. А я все відкладав. Лише за деякий час здався і зрозумів, що пора, тому й написав службі сам.

За який час ти зрозумів, що ти можеш розказувати усе лікарям і можеш відкриватися?

Одразу. Я приїхав на реабілітацію з конкретною ціллю – закрити свої питання. І коли я був у лікаря-завідувача і в психоаналітика, то одразу сказав, що готовий співпрацювати з ними і буду говорити про те, що мені не хочеться, навіть якщо буду плакати. Бо я знаю, що так треба: аби мені допомогло, треба розказувати те, чого я не хочу, найгірше, те, що по-справжньому ламає. І тільки тоді воно буде працювати.

Я після розмови на терапії відчував себе дуже вижатим, емоційно виснаженим. Тому що це складно – говорити про те, про що мені не подобається говорити. Більше того, бувають розмови і про якісь моменти слабкості на війні; мені принаймні так здається. І ти починаєш себе за них винити, що ти чогось не зробив або зробив не так. І я, як чоловік, не хочу відчувати цієї слабкості навіть на терапії.

Але водночас я хочу закрити свої питання, які дійсно заважають мені працювати і жити, та повернутися на фронт. Бо я не збираюсь списуватися зі служби.

Теперішня реабілітація – це твоя перша робота з психологами і психотерапевтами за час війни та після полону?

Був ще онлайн-досвід сесій, але мені тоді не зайшло. А от після полону до нас підійшли і запитали, як ми себе почуваємо. Ми з хлопцями сказали, що нормально, і нас більше не чіпали.

Але це питання системи у війську. У нас, наприклад, азовська система постійно модернізується, і я за весь час служби жодного разу не зіткнувся з тим, щоб відчувати себе якось не так. Тут завжди допомагають. І хоч я не трьохсотий, мені все одно казали: "Звісно, якщо тобі треба на психореабілітацію, то давай, їдь". І потім завідувач теж питав, як я і казав, що спершу треба відіспатися та відпочивати.

Тому як тільки я приїхав, я дуже-дуже багато спав; перший тиждень міг спати по 26 годин: лягав, прокидався, їв, знову спав.

Значить у тебе був серйозний недосип. Але зараз уже краще?

Так, звісно, я відпочив. Але, що теж важливо, я зрозумів, що не закрив свої питання.

Навіть частково?

У мене тут відбувалося дуже багато моментів саморефлексії. Я прийшов в армію в 2016 році, мені тоді було 20 років, і от за ці 9 років весь мій фокус – на роботі. А коли ти живеш рік, другий, третій, у тебе, та й у всіх нас, так чи інакше з'являються якісь екзистенційні питання до самого себе: хто я? Що я? Чого я хочу? І я особливо ніколи на них не звертав уваги, тому тепер вони почали з'являтися. Але мені сказали, що це цілком нормально, бо в нас є емоції, які треба проявляти, не придушувати їх, рефлексувати і так далі.

І це правда: якщо щось не вилізе зараз, воно обовʼязково вилізе потім, з часом.

Так. Усі ті мої емоції довго залишались у ящику, який тепер плюс-мінус відкрився.

Тому так, я хотів закрити тут якісь свої питання, але зрозумів, що воно не так легко закривається. Хоча, думаю, якусь моральну зарядку я таки отримав.

"Алві" під час ретриту українських медиків у Швеції / Фото, надане 24 Каналу

А що далі? Ти ж не зможеш довго бути лише на зарядці?

Побачимо, звісно. Але війна іде, тому й роботу робити треба.

З одного боку, я розумію, що в тебе є обовʼязок і ти розумієш, що маєш повертатися до побратимів на фронт. З іншого – якщо ти не закрив ще свої питання на реабілітації, то повертатися на службу буде складно.

А що залишається робити? Бути довше я не міг.

Взагалі, лікарі сказали мені звільнятися зі служби. Але я відчуваю, що у мене ще багато ресурсу. Просто зараз я довго відпочивав, вперше з того часу, як повернувся з полону. А минуло вже понад 2,5 року.

Ти був у відпустках за ці роки?

Звісно. Але відпустка для мене – більше стрес, якщо чесно. Ненавиджу відпустки.

Серйозно? Чому?

Відпустка нам, військовим, дається кілька разів по кілька днів на рік. За цей час треба спланувати особисті справи, поїхати до батьків, щось комусь допомогти. І я завжди стресую з оцим плануванням. А ще зустрітися з тими, кого я бачу раз на рік, що теж складно.

Але ти ж намагаєшся якось і відпочивати в ці дні?

Так, безумовно, відпочинок є. Але оскільки я все планую, то з відпустки повертаюся вимотаний і втомлений.

Плюс в той час я намагаюся зустрітися з усіма друзями, близькими. А це, попри все, забирає багато енергії. Бо коли ти бачишся з близькими, вони очікують від тебе емоцій. Люди завжди є людьми, у них є потреба емоцій. А я не завжди можу їх дати. Тому ненавиджу, коли від мене чекають емоційності та якихось слів або коли ображаються на те, що я не хочу чи не можу з кимось побачитися.

"Алві" з побратимом у Маріуполі / Фото, надане 24 Каналу

Повертаючись до терапії: за 2 місяці реабілітації ти відчуваєш за собою хоча б у якомусь певному сенсі хороші зміни?

Я став менше спати, це плюс. Моментами мені ставало гірше, але лікарі пояснили, що це нормальний процес. І хоч я досі відчуваю втому, але не думаю, що зі мною щось категорично не так.

Але от чи відчуваєш, що в тебе є енергія працювати далі?

Так, звісно. У мене вона була і до цього, просто, як пояснили лікарі, у мене виснажена нервова система, через що вона відчувалася оголена, як провід. І через це в мене могли бути панічні атаки, спалахи агресії.

А щодо лікування: чи є щось таке, про що ти знаєш і розумієш, що воно тобі точно допоможе?

Мені поки що складно оцінити допомогу, яку мені надали. Але в будь-якому випадку думаю, добре, що я таки приїхав. Бо я не можу знати, що було б і що могло б статися, якби я цього не зробив. Я був на межі, але постійно відкладав приїзд.

"Після обміну почувався чудово, а потім усе догнало": спогади про полон

Як довго тривала твоя реабілітація?

Кілька тижнів, але я зрозумів, що багато моїх моментів просто так не лікуються. Я просто здобув інструменти, щоб управляти ними плюс-мінус. Я розумію, як з усім боротися.

Але будь-яке лікування чи реабілітація мають і накопичувальний ефект: чим довше ти їх проходиш, тим ефективніші вони.

Так, але водночас я розумію, що важливо вже повертатися.

У будь-якому випадку я вважаю, що нам потрібно далі копати і розвиватися в напрямку психологічної реабілітації, психоаналізу. Наш менталітет дуже молодий. І ми досі тільки приходимо до того, що робота з психікою і лікарями – важлива.

Хто раніше був психологом чи навіть сімейним психологом? Правильно, пляшка алкоголю. І в цьому ми не так давно відділилися ментально від росіян. У них це досі практикується. У нас раніше теж так було, навіть в армії – не всюди, але в окремих підрозділах точно. Але тепер все змінюється.

Тому нам зараз треба працювати в напрямку роботи з психікою, бо нас чекають дуже важкі часи після війни. А наслідки після травматичних ситуацій відкриваються з часом.

Я, наприклад, після обміну почував себе чудово. І лише за рік після того почав відчувати, що щось не так.

Можливо, на тебе вплинуло і те, що ти швидко повернувся на службу? Чи все ж таки тебе доганяли моменти з полоном?

Доганяло, воно просто проявилося з часом.

Можеш розказати, в чому і як це проявлялося?

От, наприклад, я просто їду в машині та відчуваю, що подув вітер. І це буквально так само, як було тоді в полоні. І все, я відчуваю, що потрапляю в ситуацію, у якій вже був. Хоча я все давно забув. Я часто забуваю про якісь ситуації, трагедії, бо ніби налаштовую себе: так, це було не зі мною. А потім їду і розумію, що відчуття повторюються, і я думаю: так значить це дійсно було зі мною? І стається неприйняття, потім прийняття. Знову забуваю і їду далі.

Мені сказали, що оці моменти із забуванням усього – це нормально, бо це захисна реакція, щоб я міг функціонувати далі.

Ти пробув у полоні 4 місяці. Що було найскладнішим тоді?

Я був в Оленівці і там у нас були різні наглядачі: і росіяни, і якути, і люди з окупованих українських територій. До речі, найкраще, якщо так можна описати, до нас ставилися ГРУшники і ФСБшники. З повагою. А от ті, хто з так званої ДНР і не воює, типу прокурорів чи наглядачів, – вони були найжахливіші.

Загалом мені дуже повезло. У мене був не такий складний полон: я дуже-дуже сильно схуд, мене кілька разів били. І все. А те, що переживали і переживають зараз хлопці, – це жах. Я б не хотів порівнювати свій час в полоні і побратимів, але різниця велика. Так, у мене були складнощі, були моменти, які дуже важко пройшли. Але в порівнянні… я взагалі не думаю, що мій полон і полон хлопців порівнюється. Дехто з них пережив страшні катування: їх виключали, включали, били електрошокерами. І ще робили дуже багато жахливих речей, про які я навіть не хочу розповідати.

Максим після повернення з полону / Фото, надане 24 Каналу

"Були моменти, коли відчував себе жертвою": чому пішов із тактичної медицини

Зараз ти – командир відділення і пілот FPV-дронів у спецпідрозділі К12, але раніше кілька років був бойовим медиком. Чому вирішив змінити спеціалізацію на війні?

По-перше, мені вже не хотілося працювати в тактичній медицині, з пораненнями, біологічними тканинами.

А по-друге, мені просто стало цікаво робити щось нове, вчитися. Це класно. Зараз я в прекрасному підрозділі, де можу набувати дуже багато різних навичок. І так як ми (українська армія – 24 Канал) не можемо змагатися з росіянами кількістю, то якість і професіоналізм – невідʼємна частина цілі, до якої ми маємо прагнути.

Звісно, є момент, що я працюю з дронами і вибухівкою: це страшно, дуже страшно. Але й цікаво копатися в різних проводах, працювати з безпілотниками. До речі, саме коли я почав працювати з вибухівкою, то розумів, що маю бути в ресурсі. Бо, на жаль, на цьому етапі роботи у нас були втрати бійців через різні причини.

Чи відчуваєш, що внаслідок зміни роботи, внаслідок того, що ти вчишся, робиш щось нове, заглиблюєшся в деталі, тобі стало легше працювати психологічно? Бо ти не заганяв себе до останнього, будучи медиком.

Можливо так і є. Я був медиком і виходив на завдання з різними групами: зі снайперами, розвідкою, бійцями К-12. А ще – був інструктором для нових бійців, які приходили в "Азов".

"Алві" був інструктором з такмеду у військових, які приходять в "Азов" / Фото, надане 24 Каналу

А те, що я пішов з медицини і почав займатися дронами, дуже сильно допомагає. Та й після певних випадків на фронті я зрозумів, що хочу завʼязати з медициною.

Можеш розповісти про це?

Взагалі, я давно думав, щоб змінити діяльність. Але були випадки, коли під час надання меддопомоги поруч зі мною прилітав fpv-дрон, і мене це сильно вражало. У той момент я відчував себе жертвою.

Останній раз, коли я ще був медиком, я ніс із поля мертвого "Грєнку". Колись я навчав його такмеду на КМБ і ми були в хороших стосунках. І якраз після розмови з ним я подумав, що піду в підрозділ К-12. Але сталося так, що він загинув.

"Мені подобається робота з технікою": як і чому став пілотом fpv-дронів

Ти вже рік як змінив спеціалізацію. У чому полягає твоя робота тепер?

Я виїжджаю на задачі зі своїми бійцями, керую відділенням. Якийсь час я на виїзді на позиції, а інший – на базі. І там я з іншими маю підготувати дрони до роботи – перепрошити їх, облітати, а якщо це нічні, то ще й перепаяти камери. Тобто коли я не на виїзді, то готуюся до виїзду. І це складно, якщо чесно.

Виходить, у тебе робота 24 на 7. А чи складно тобі працювати з дронами і вибухівкою?

Так. Я, звісно, вже навчився робити вибухівку, підключати її до дрона, літати на ньому. Але я загалом погано розуміюся в техніці, і коли тільки став пілотом, то з того часу багато вчуся, мені є куди прагнути. Я ж ніколи не був повʼязаний з технологіями, а тепер зрозумів, що мені дійсно подобається робота з дронами.

Останнім часом багато хто хоче бути пілотом дронів, навіть рекрути частіше обирають цей напрямок, бо він здається безпечнішим, умовно, ніж піхота, розвідка. Та все ж робота з fpv-дронами також небезпечна.

Ми працюємо з вибухівкою, а, як казав мій друг, жоден боєприпас не пристосований до того, щоб його розбирати. У нас не роблять боєприпасів для дронів, ми намагаємось зробити їх самі, за певними технологіями. Але важливо розуміти, що fpv-дрон – це не "Мавік", він дуже функціональний, але все ж кустарний, з китайських запчастин. І чому цінні fpv, бо вони дешеві. І іноді за це хтось платить здоровʼям чи життям. Така от фортуна.

У нас були двохсоті. Якраз перед тим, як я прийшов у підрозділ, у нас були втрати серед дуже досвідчених бійців. А нещодавно інженер, який мене навчав робити вибухівку, лишився без пальців.

Але важливо зауважити, що немає нікого кращого, ніж піхота, розвідка, снайпери і ті, хто займається безпосередньо контактом з ворогом. Це страшно, безумовно. Хоча на fpv-дронщиків теж дуже добре полюють. Коли я вперше виїхав на завдання, нас сильно бомбили: за 2 дні знищили два наші Starlink, будинки навколо просто палали. І на другий чи третій день підвал, у якому ми були, просто рознесли.

А як щодо РЕБів? Коли ви працюєте з дронами на позиціях, вони мають прикривати.

РЕБи і дрони – це вічна війна. Ми зробили два кроки, вони зробили два кроки, ми зробили крок, вони зробили крок. І оскільки наш ворог – росіяни, то вони не жаліють ракет на пілотів fpv-дронів, тому що наші попадання дуже дорого обходяться Росії.

Завдяки знищеній техніці?

Так, за рахунок того, що дрон, який коштує умовно 100 доларів, знищує російський танк, який коштує мільйони.

А росіянам вигідно бити по наших позиціях на фронті ракетами, якщо вони також можуть використовувати дрони? Бо відстань порівняно близька.

Вони кидають все що мають: ракети, дрони, працюють артилерією. Нас, наприклад, намагалися розбити артою, та ми встигли дуже оперативно зробити маневр і лишилися живими. Бо якби залишилися в підвалі, звідки працювали, нас би треба було відкопувати.

Ще був випадок, коли сильно і прицільно бомбили дронами, та ми намагалися не панікувати, сміялися і про щось жартували, як завжди. Словом, справлялися з задачами. Правда, я тоді записав своїм друзям відеоповідомлення, що, якщо що, хай видалять мій браузер і його історію (жартує).

"Служба – моя зона комфорту": про можливе повернення до цивільного життя

Ти думав про те, що коли закінчиться війна, ти повернешся в цивільне життя?

Звісно, коли-небудь, коли закінчиться війна, треба буде звільнятися і повертатися до спокійного життя. Але я не можу повернутися в цивільне життя, бо мені немає куди повертатися.

Будувати все з нуля?

Хіба що так, з нуля. Шукати себе.

І це буде жахливо. Просто вже лякає це життя. Я ніколи не вважав себе військовим, але я віддав майже 10 років службі.

У мене не було молодості.

Це насправді дуже шкода. Коли я думаю про те, що молодь за кордоном живе своє життя, відпочиває, подорожує, у них звичні турботи як для людей віком 20 – 30 років. А у нас молодь 10 років, і особливо 3 останні, живе в стані війни. Тисячі молодих хлопців і дівчат на війні, частина загинули. Навряд чи можна сказати, що у нас є люди, на яких війна не вплинула. А на молодь – і поготів.

З одного боку, це так. А з іншого – на війні теж є хороші моменти. Ніхто з моїх цивільних друзів не може похвалитися стількома цінними моментами в житті, які важливі для мене. Я часто був у дуже складних ситуаціях, але разом зі мною там були і мої друзі, побратими.

Це, знаєш, що кому важливо. У мене є знайомий моряк, який кайфує від подорожей, тусовок, гулянок і так далі. Також я: полігони, бази, Донбас, "Азовсталь", полон, назад на Донбас, і так досі. Інколи я думаю, що я – скриня забутих історій, які інколи згадую.

У тебе правильні цінності.

На словах.

Ну ні, ти ж міг вже звільнитися із служби.

Це теж ні про що не говорить, у мене зручне положення. Я боюсь цивільного життя, я впираюсь у свою зону комфорту, а це служба.

Ну знаєш, зона комфорту, де ти постійно працюєш з вибухівкою, – така собі зона. Але якщо говорити про цивільне життя, як ти думаєш, чим би ти хотів займатися, що б хотів робити?

Я намагаюся вивчати 3D-моделювання. Ще до повномасштабної війни вчив графічний дизайн – фотошоп, ілюстратор.

Але чим я хотів би займатися? Не знаю. Я з 20 років в армії. Нині мені буде 29. У мене був період, коли я не служив, але він дуже короткий.

Та й хто мене буде оточувати на роботі? Мене не будуть оточувати мої побратими. Зараз багато хто не хоче йти з армії через суспільство. Тому що ми не можемо вже змінити те, що пережили, коли у вас на всіх остання вода, остання їжа. Це інша цінність.

А ти б не хотів навіть після війни залишатися в армії? Бо багато військових розглядають для себе такий варіант.

Я ніколи не асоціював себе з військовим. Коли був у цивільному суспільстві, то ніколи не виглядав як військовий. Лиш зараз трохи (посміхається). Раніше я не одягав поза службою військові речі, бо памʼятаю той час, коли військових били у спину, до нас ставилися з презирством, говорили: "Я тебе туди не посилав, що ти там, на Донбасі, забув". І мені досі десь незвично, що це змінилося.

Але тим не менш, я поїхав з дому в 17 років і робив те, що вважав правильним, – пішов служити. І ніколи не робив так, як скажуть інші чи навіть як скажуть батьки.

До речі, я бачила сюжет, де ти після повернення з полону розповідав, що мав з собою фото сімʼї, яке проніс і зберіг за весь той час боїв у Маріуполі, полону.

Воно зі мною досі. Нічого не змінюється.

У момент перевірок у полоні я робив усе, щоб зберегти це фото. Одного разу, коли мене забрали на "шмон" і повністю роздягали, то мені його потім віддали. А всі інші рази я робив так, щоб фотка не потрапила в руки комусь чужому. Бо це заборона: тримати фото там було заборонено.

Фото Максима з рідними, яке він зберіг у полоні / Фото 24 Каналу

А взагалі, у мене є невеликий альбом фото, які завжди зі мною. На більшості з них – я з друзями, тому готовий про них розповісти навіть більше, ніж про себе.

Ось це дуже цікава фотографія: вона зроблена на мій 25-й день народження. Ми тоді жили на базі в Урзуфі, і я не планував святкувати, тому поїхав у Маріуполь. Але друзі мене набрали і сказали, що приготували мені сюрприз, ще й планують жарити шашлики. Ну, я мусів приїхати, і так ми зробили це фото.

Хлопці, у яких тигрята на обличчі, – досі в полоні. А з усіх решти, хто на фото, живий тільки я і друг "Дрон". Усі решта – "Махач", "Амбал", "Юнгер", "Дерек", "Схід" – 200-ті, вони загинули.

"Алві" і побратими з "Азову" / Фото, надане 24 Каналу

Тобі ментально допомагає час, який ти проводиш із близькими і друзями?

Найкраще зі всього допомагає. Але всі мої друзі на Донбасі, ми служимо в різних підрозділах (снайпери, розвідка, К-12, медрота, служба безпеки "Азову") і загалом не так часто бачимось, на жаль.

"Ми не маємо стати негативними героями в суспільстві": як військовим працювати з психікою

Часто військові не мають змоги займатися своїм психічним здоровʼям. Але буває і так, що вони свідомо не хочуть звертатися до психологів, бо не вважають, що в Україні є достатньо кваліфіковані спеціалісти, які можуть працювати якраз-таки з військовими. Я знаю випадки, коли мої знайомі говорили, що не хочуть говорити з психологом про службу чи пережиті моменти, бо їм ставлять дурні питання, бо їх не розуміють. Від них цей військовий лиш ще більше нервується і закривається. Звісно, нині в нас стає щораз більше спеціалістів, які працюють із людьми, що пережили бойові дії, але чи достатньо їх?

Нам все ще потрібні спеціалісти, які зможуть працювати з військовими. А самі військові мають розуміти, що якщо підведе наше психічне здоровʼя у будь-який важливий момент, то через це можуть постраждати наші побратими, наші близькі. Ти не можеш бути ефективною бойовою одиницею в підрозділі, якщо ти неефективний. Від тебе може бути більше проблем, ніж користі. А часто буває так, що люди, яким дійсно потрібна допомога, просто не хочуть про це запитувати чи просити.

Саме тому важливо консультуватися з фахівцями. На щастя, порівняно з попередніми роками медицина сьогодні просунулась і ми дійсно можемо з цим працювати.

А як військовому дійти до того, що йому час звернутися по психологічну допомогу?

Звернути увагу на себе. Мій посил якраз у тому, що ти ніколи не зможеш комусь допомогти, якщо ти не зможеш допомогти собі. Ми виросли в менталітеті, який приглушує всю емоційність у чоловіка, де ми соромимось своїх емоцій, своєї слабкості і того, що ми можемо бути слабкими чоловіками у певні моменти. Особливо в такий час.

Але водночас ми маємо розуміти, що наше психічне здоров'я точно таке ж, як і фізичне. І нехай кожен військовий, який прочитає нашу розмову, зрозуміє, що психічне здоров'я – це така ж сама гвинтівка, яка потребує догляду, змащування, практики тощо.

Максим "Алві" під час служби / Фото, надане 24 Каналу

З іншого боку, є чоловіки, які вважають, що вони не можуть мати емоцій, проявляти слабкість, що вони мають бути маскулінними і не готові обговорювати щось із психологами. Як з цим усім працювати?

Треба бути гнучким, пристосовуватися до умов нашого часу. Це як вода тече під камінь і точить його: камінь же міцний, у нього немає слабкості, але навіть він із часом розколюється чи розбивається. Він змінюється від обставин.

Так само й кожен військовий знає: якщо не пристосуватися до умов, ти довго не протягнеш – ні фізично, ні ментально, ні технічно в плані роботи. Тому, якщо ти військовий, будь професіоналом: перевіряй не тільки свою зброю і навички, а й психіку. І ми, як військові чоловіки, маємо розуміти, що ми в зоні підвищеного ризику, а на нашу психіку здійснюється високий тиск через будь-які травми, трагедії, бої. Ти можеш бути класним і крутим, але це недовго. Ти не зможеш довго їхати на одній машині, яку ніколи не ремонтуєш. Так і з психікою.

Тому, можливо, це буде цинічно сказано, але я вважаю, що хто не пристосується до майбутнього, до нашого світу – просто зійдуть з розуму, повʼяжуться з наркоманією, алкоголем і закінчать своє життя дуже погано.

А ти не маєш стати негативним героєм у нашому суспільстві. Тому що у молодого покоління достатньо таких героїв, на яких вони рівняються, можливо, навіть несвідомо. А я вважаю, що військові – це еліта нашого суспільства. Вони зробили більше, ніж інші. Тому ми маємо поводитись відповідно і бути прикладом. У темні часи ми повинні бути світлими. А ти не можеш світити, якщо з тобою щось не так.

А як бути світлим, якщо в середині у тебе немає світла? Не через те, що ти поганий, а через те, що в тебе просто немає сил.

Це все дуже непросто, але треба працювати над собою. Визнавати свої слабкості для чоловіків буває складніше, ніж переборювати силу інших.

Тому тільки ті, хто зможе асимілюватися у суспільстві, закриють свої особисті питання, свої проблеми, зможуть побачити, як ростуть їхні діти. Вони зможуть дати більше нашій країні і нації. І ми зможемо допомагати людям, яких любимо, цінуємо, нашим побратимам і зможемо далі гідно нести памʼять про загиблих.

А якщо ми зараз зійдемо з розуму, то хто буде виховувати наступне покоління? Ті, хто повернеться з Польщі? Чи ті, хто всю війну сидів тут із кальяном і говорив, що війна його не стосується? Вони зможуть виховувати дітей, а ти – ні. Тому що ти не впорався зі злобою до світу. Ти, звісно, можеш бути сто разів не згоден з тим, що відбувається, але заради майбутнього і наступного покоління ти маєш не зламатися психічно, вижити, асимілюватися.

А як справлятися зі стресом, коли в тебе немає можливості працювати зі спеціалістами, психологами?

Мій посил іншим військовим – компенсуйте свій страх. Займайтесь спортом. У нас є величезна кількість агресії, злості на себе, на командира, на офіцера. Зразу зауважу, що в "Азові" з цим нема проблем, у нас можна порушити питання, які тебе турбують. Наше командування колись теж було звичайними солдатами, і до нас дослухаються.

Тому, якщо щось не так, – піднімайте ці питання, бо все це збільшує шанси на ваше виживання.

І зразу додам, що не треба виганяти будь-який стрес алкоголем. Він не може зробити тебе щасливим. Навіть якщо думаєш, що тобі стає простіше, – це обман.

Часто алкоголь – це розслабленість у цей момент.

Так, але алкоголь у будь-якій кількості – отрута. Це удар по гормональній системі, це депресант. Алкоголь – це не рішення.

Тому якщо у тебе накопичилося багато злості, агресії, то тіло все памʼятає. І хороший варіант, як цього позбутися, – компенсувати все спортом. Займатися єдиноборствами, боксом, бігом, силовими навантаженнями та навіть купанням в крижаній воді. Ви відчуєте, що стає чуть-чуть легше.

Чому світ небезпечний і як це відчувають військові

Ми сидимо і розмовляємо у Львові, де порівняно безпечно, де працюють різні заклади, де люди відпочивають і розважаються. Звісно, не всі й не всюди, але в центрі вирує життя. Так і має бути, напевно, але чи не відчуваєш ти через це образи або дискомфорту як військовий?

Це зачіпає, звісно. Але і загалом є багато речей, які зачіпають військових. Дуже багато. Коли ти приїжджаєш у різні міста, де бачиш тусовки і не тільки, то згадуєш, хто загинув за всіх цих людей.

Але я стараюся не дуже тратити свій ресурс на речі, які мене зачіпають. Мені нерви потрібні для роботи, це пріоритет. Тому я намагаюсь не конфліктувати з іншими. І взагалі вважаю, що військові мають бути в цьому плані обережні, бо ми ніколи не знаємо, коли у нас включиться режим виживання і коли можна щось натворити. На жаль, у військових часто немає відчуття безпеки. Тому перш ніж вступати у конфлікти, будь-які, треба дуже добре подумати.

Ти згадав про відчуття безпеки. Це, напевно, одне з найважливіших відчуттів, яке є в житті кожного. Яке воно нині в тебе? Зважаючи на те, що ти постійно на фронті та в небезпеці, чи переноситься це відчуття на те, що навіть у суспільстві ти не почуваєшся захищеним?

Будь-де не почуваюся. Наш світ – взагалі небезпечне місце, він повний жахливих і жорстоких моментів. А якщо говорити про вас, жінок, – то це взагалі. Майже усі дівчата у світі, і в нашій країні теж, так чи інакше і різному віці піддалися сексуальним домаганням або насильству. Тому я розумію, що світ повен поганих людей і він не є безпечним.

До речі, є такий вислів "театр безпеки": це коли суспільство говорить, що ти можеш бути в безпеці, ти просто повинен розраховувати на нього. Однак, я вважаю, що безпека – це питання кожної людини. І коли говорять, що в Україні не можна вводити дозвіл на зброю для особистого захисту, тому що наше суспільство до цього не готове і в багатьох поганих людей ця зброя з'явиться, то я завжди відповідаю, що у всіх поганих людей у ​​нашій країні ця зброя вже є.

А як щодо законів і правоохоронної системи, які якраз і створені, щоб захищати?

У мене є багато питань до закону і порядку зараз. Як і до влади, до депутатів. І це нормально. І я не відчуваю цілковитої довіри до них. Я відчуваю довіру до своїх побратимів. І ніхто з ветеранів, я впевнений, також не відчуває довіри до суспільства чи уряду. Тому, думаю, ми повинні більше спілкуватися одні з одними і формувати ветеранське суспільство зокрема. Ми маємо самі обирати людей, які будуть стояти над нами в цьому ветеранському суспільстві, а не дозволяти, щоб їх обирали замість нас.

Але ж ти розумієш, що ветерани теж різні, як і військові. Умовно, є "Азов" та інші підрозділи, що сформовані з добровольців. Є бригади, створені з примусово мобілізованих. А є ті, хто пішов служити, аби прикрити свої попередні гріхи, вислужитися перед походом у політику і так далі. Армія – різна. Як для усіх вас сформувати одне ветеранське ядро, коли у всіх різні погляди? Можливо, просто у ветеранському суспільстві будуть різні ком'юніті? Але і тут можливо так, що одні з іншими будуть незгодні, почнуться конфлікти...

Так, це точно буде. Це як з політиками, які в свої кампанії затягують військових. Я дивлюся на цих ветеранів та інколи відчуваю аж ненависть, бо вони дискредитують армію.

Але це дуже складна тема, над якою нам ще потрібно буде багато працювати.

Зараз, на фоні розмов про ймовірне перемирʼя і кінець війни, таких історій може ставати ще більше.

Так, але особисто я наразі для себе не бачу перемоги, не бачу причин не продовжувати свій шлях.

Та й ми не знаємо, що буде в майбутньому. Бо поки є Путін, у нас все буде продовжуватися в різних фазах. А коли його не стане, то все зміниться, але не так кардинально. Я вірю в крах Росії, але не вірю, що її люди зміняться. Тому всі ми маємо продовжувати боротьбу.