Поза героїчними сюжетами: чому медіа-героїзація ветеранів може збільшити бар’єр

«... у транспорті неформально, не знаю, як в інших місцях, але в Чернігові вони називають нас «покемонами»... Що ми — шаровики якісь, халявщики, розумієте? І вони так: «О, покемон зайшов» (Респондентка 3).

«...почала спілкуватися з секретаркою, вона як почула, що я учасниця бойових дій: «Та ні, що ви, куди ж вас до дітей пускати, взагалі це неможливо» (Респондентка 5).

«А негативний [досвід] — це коли, наприклад, на роботі в моїй присутності говорять, як будуть повертатись хлопці після війни, і що вони будуть тут кидати гранати, що вони неадекватні і в такому роді» (Респондент 6).

Це уривки інтерв’ю з дослідження «Стигматизація ветеранів і ветеранoк: ситуація в Україні та досвід США», проведеного Українським ветеранським фондом спільно із Сірак’юзьким університетом (США) та соціологічною групою «Рейтинг» і презентованого в Києві у квітні.

Понад мільйон українців і українок мають досвід військової служби — такі дані надає Міністерство у справах ветеранів. Ідеться про тих, хто вже офіційно отримав статус учасника / учасниці бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни чи учасника / учасниці війни.

Ветеранами та ветеранками в Україні офіційно визнають тих, хто брав участь у російсько-українській війні й отримав відповідний статус згідно із Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 1993 року. Статус учасника бойових дій, зокрема, надається відповідно до пунктів 11 та 19–22 статті 6 цього закону.

До цієї категорії належать не лише військовослужбовці ЗСУ, а й бійці Нацгвардії, СБУ, Служби зовнішньої розвідки, прикордонники, військові прокурори, працівники Державної спеціальної служби транспорту, розмінувальники, а також добровольці, які долучилися до оборони країни. Статус осіб з інвалідністю внаслідок війни визначений у пунктах 10–15 частини 2 статті 7 того ж закону.

Хоча закон визначає статус учасників бойових дій незалежно від статі, в ньому використовується лише чоловіча форма — «ветеран», що не узгоджується з принципами гендерної рівності.

Водночас кількість ветеранів і ветеранок постійно зростає, бо повномасштабна війна триває. Зростає й кількість тих, хто повертається й повернеться до цивільного життя. В цьому — найбільша складність і парадокс: що більше ми говоримо про «реінтеграцію», «адаптацію» чи «проблеми ветеранів і ветеранок», то частіше самі ж, навіть маючи намір допомогти, підкреслюємо їхню відмінність. Ветеранів і ветеранок подають як окрему групу — «інших», до яких потрібен «особливий підхід».

Адаптація ж — не про резервації чи героїчні вітрини. А про культуру сприйняття людини як людини. 2025 року ветеранство — не ознака відмінності, яку треба пояснювати. Це біографії сучасної України. І говорити нам варто не про «ветеранів і ветеранок», а про «нас» — про дорослішання всього суспільства.

Чотири виміри стигматизації: що кажуть ветерани й ветеранки, їхні родини, медіа та досвід США

Дослідження «Стигматизація ветеранів і ветеранок: ситуація в Україні та досвід США» базується на чотирьох блоках. Восени 2024 року провели 15 інтерв’ю з ветеранами й ветеранками — як до, так і після 2022 року, з інвалідністю та без. Респонденти описували розрив між риторикою та реальністю, між героїзацією на словах і відчуженням на ділі.

У грудні 2024 року дослідники провели також шість фокус-груп і вісім глибинних інтерв’ю з партнерами та родинами ветеранів і ветеранок. Вони розповідали про соціальну ізоляцію та стигматизацію, яку особливо відчувають сімʼї ветеранів і ветеранок із інвалідністю.

Контент-аналіз 66 новин показав наявність двох тенденцій: з одного боку — поширене героїзування («ветеран-волонтер», «ветеран-засновник бізнесу»), з іншого — криміналізація («ветеран скоїв ДТП»). Такі підходи можуть сприяти формуванню образу «іншості», де ветерани й ветеранки подаються як виняткові або потенційно небезпечні.

Водночас у медіа з’являються матеріали, де ветерани й ветеранки насамперед зображуються як люди з досвідом. Особливо це помітно у висвітленні військового досвіду жінок-ветеранок.

Після В’єтнаму США змогли пережити кризу недовіри до ветеранів і ветеранок, зробивши акцент на інституційній підтримці: психологічній допомозі, медичних послугах, освіті та реальному працевлаштуванні. Україна таку інфраструктуру лише формує й має шанс зробити це не поверхнево.

Важливий акцент дослідження: стигматизація має два рівні. Зовнішній — коли суспільство ставиться до ветеранів і ветеранок із підозрою чи жалістю. І внутрішній — коли самі ветерани й ветеранки починають сприймати себе як «проблему». Часто це проявляється у жінок-військовослужбовиць і людей з інвалідністю, але не тільки в них.

«Суспільство досі не знає, як говорити з ветеранами й ветеранками»

Аналітикиня Українського ветеранського фонду (державної установи у сфері управління Міністерства у справах ветеранів) Анастасія Селянінова розповіла ZN.UA, що важливого виявило дослідження.

— Пані Анастасіє, ви досліджували вразливі групи серед ветеранів і ветеранок. Що саме мається на увазі під «додатковими статусами», які впливають на сприйняття людей у суспільстві?

— Йдеться про гендер та інвалідність. Наприклад, статус ветеранки в поєднанні з тим, що це жінка, посилює сприйняття, оскільки не відповідає традиційним уявленням про гендерні ролі. Якщо до жінки-ветеранки і є якась недовіра, то вона часто зумовлена саме цією невідповідністю. Це перегукується з досвідом ветеранів і ветеранок з інвалідністю: вони також говорять про надмірну реакцію жалості, якої не сприймають. Якщо інвалідність видима, реакції суспільства можуть бути ще сильнішими.

Якщо ж людина, крім того, щойно пройшла курс психологічної реабілітації, це може посилити стигму — турбота про власне психічне здоров’я в нашому суспільстві досі не сприймається як норма.

— Які це емоційні реакції?

— Як розповідали самі ветерани й ветеранки, до них можуть ставитись як до «передвісників біди» або ж людей, які нагадують про війну й викликають бажання дистанціюватися. Емоційне дистанціювання часто спрацьовує навіть у випадках простого вуличного контакту. Це також може проявлятися в реакції жалості. Й це відрізняється від поваги, на яку очікують самі ветерани та ветеранки.

Створюється дисонанс: з одного боку — героїзація з боку держави та медіа, з іншого — в реальному житті ставлення часто далеке від шанобливого.

— Що не так із героїзацією, адже вона має впливати на позитивне сприйняття ветеранів і ветеранок у суспільстві?

— Героїзація має суперечливий ефект. Вона формує ідеалізовані очікування, які не завжди відповідають реальності. Якщо ветеран або ветеранка «не дотягує» до суспільних уявлень про героя, це може спричинити негатив. Ветерани й ветеранки самі кажуть, що відчувають, ніби суспільство перекладає на них відповідальність: мовляв, оскільки вони є героями, то мають вирішити всі проблеми, поки інші можуть просто чекати. Коли ж цього не відбувається, виникає розчарування.

— Цей розрив між образом і реальністю посилюється медіа, зокрема через клікбейтність. Часто в заголовках новин наголошують, що учасником чи учасницею скандалу є ветеран або ветеранка. З одного боку, проблема є, і журналісти мають її висвітлювати; з іншого — важливо не стигматизувати людину лише через її статус. Як бути?

— Така практика створює відчуття, ніби ветерани й ветеранки — це окрема категорія, яка відрізняється від «норми». Варто зважати на те, що цей статус у заголовках часто згадують лише для привернення уваги. Наші кількісні дослідження показали, що образ ветеранів і ветеранок у медіа здебільшого позитивний або радше позитивний. І наближені до ветеранів або військових люди частіше вважають цей образ таким, що не відповідає дійсності.

— В чому полягає основна суперечність медіаобразу?

— Медійний образ ветерана або ветеранки — це успішний підприємець або сильна фігура. Це підтверджує аналіз медіаконтенту та інтерв’ю. Водночас реальність така: це люди, які часто мають травматичний досвід, потребують відновлення, й цей розрив між медіаобразом і реальністю створює додаткову напругу. Тож образ ветерана чи ветеранки в медіа є дуже відносним: іноді він стигматизує, іноді — викривляє, іноді — формує упередження.

Саме тому важливо дотримуватися журналістських стандартів, уникати сенсаційних заголовків на кшталт: «Викинув власні руки, які відірвало: 24-річний ветеран знайшов своє покликання», бо це викликає емоційне відторгнення. Замість візуального героїзму варто акцентувати на реальній підтримці ветеранів і ветеранок — економічній, соціальній, психологічній, бо саме це зменшує стигму.

— Дослідження показує досвід інших країн у подоланні стигматизації. Наприклад, державний та суспільний дискурс США після війни у В’єтнамі. Скільки часу знадобилося, щоб це переосмислити? Наскільки ця проблема є постійною супутницею бойового досвіду?

— У США контрактна армія є окремою професійною групою, і ветерани й ветеранки становлять відносно невеликий прошарок суспільства. Їхній досвід у чомусь перегукується з українським, але водночас має принципові відмінності, які варто враховувати. Наші колеги з Сірак’юзького університету аналізували досвід США — й було цікаво, що серед інструментів подолання стигми майже не згадувались інформаційні кампанії. Тобто вони не вважали це успішним кроком.

— Однак чи можна порівнювати ефективність інформаційних кампаній в умовах загарбницької війни, як у США, та оборонної війни, як в Україні, з огляду на суттєву різницю в суспільному контексті та сприйнятті? Як пам’ятаємо, в США такі кампанії спричиняли протести, в Україні ж — інша історія.

— Наші колеги з Сірак’юзького університету досліджували не лише досвід війни у В’єтнамі, а й Другу світову, Корейську війну та сучасні події. Тобто йшлося не про одну конкретну ситуацію, а про ширший контекст. Ми не порівнювали ефективність інформаційних кампаній у США та Україні — й американські колеги теж не робили цього. Не стверджується, що такі кампанії не працюють, але аналіз показав, що вони не були головним інструментом у подоланні стигми.

Дієві інструменти було виявлено в системних речах: соціальних програмах, державній політиці, інституційній підтримці. Ветеранам і ветеранкам забезпечили гідні умови — доступ до медичних послуг, психологічної допомоги, визнання їхнього внеску. Без образу «людини, яка ходить по довідки», натомість — спокійне, поважне ставлення. І вже на цьому фундаменті інформаційна кампанія могла бути доречною — як допоміжний інструмент, а не основа.

Звісно, контекст США й України принципово відрізняється. Україна захищається, і тут суспільна підтримка армії є значно вищою, тому інформаційні кампанії можуть працювати зовсім інакше.

— Які висновки можна зробити для України?

— В Україні базові потреби в лікуванні, психічному здоров’ї, відновленні, працевлаштуванні у багатьох ветеранів і ветеранок залишаються не закритими. Якщо оцінювати з погляду аналітики, а не лише законодавства, йдеться про спрощення процедур та забезпечення реальної доступності наявних можливостей. Адже часто вони є, але скористатися ними складно.

І завжди все залежить від фінансування. Коли ми говоримо, наприклад про США, потрібно розуміти: ми не можемо просто взяти їхню програму й реалізувати в нас на такому ж рівні. Рівень працевлаштування ветеранів і ветеранок у США вищий, ніж загалом серед населення. Це є виявом успіху їхньої моделі. Це свідчить про затребуваність. Наші роботодавці також мають бути зацікавлені наймати ветеранів і ветеранок навіть попри освітні чи інші втрати, спричинені війною.

Що вже працює й де бракує підтримки

Чіткої системи підтримки ветеранів і ветеранок в Україні досі немає. Але, як зазначає Анастасія Селянінова, вже зараз є дієві інструменти. Правнича допомога, зокрема вторинна, — одна з найзатребуваніших послуг, яку надають громадські організації. Вона є актуальною для тих, хто не має доступу до послуг на місці, — наприклад, коли виникають труднощі з проходженням комісій чи оформленням довідок.

Також Український ветеранський фонд реалізує кілька прикладних програм. Наприклад, грантова підтримка для підприємців, адже для багатьох ветеранів і ветеранок початок власної справи — це спосіб відновити контроль над життям. Також в УВФ працює гаряча лінія кризової та юридичної підтримки. На жаль, серед учасників дослідження мало хто знав про її існування. Зі слів Анастасії Селянінової, запити є — але бракує комунікації та інформованості населення.

«Перспективним напрямом є навчання та перекваліфікація, особливо ІТ-курси. Вони якісні й справді відкривають нові можливості, навіть для мешканців сіл. Утім, участь у них залежить від внутрішньої готовності людини — й це теж варто враховувати в підходах до підтримки. На рівні держави з’являються нові процедури та спрощення, однак ефективність значною мірою залежить від людського чинника — як саме ставляться до ветерана чи ветеранки на місцях. Одне зневажливе слово здатне зруйнувати довіру до системи. Водночас перший позитивний досвід може стати початком якісного шляху до відновлення», — вважає аналітикиня УВФ.

Людина, яка пройшла війну, не має доводити свою «користь» у цивільному житті чи відповідати шаблонам героїзму. Коли ми говоримо чи думаємо про ветеранів і ветеранок, варто аналізувати, чи має значення їхній бойовий досвід у цьому контексті. Це не означає ігнорувати, але припинити репрезентувати їх як виняток. Вони — люди, які мають право на звичайне життя й на повагу, яка не знеособлює, а визнає їхній досвід.