Здолати свій Еверест. Тетяна Яловчак підкорила сім вершин та водить у гори ветеранів на протезах

Тетяні Яловчак 45 років. Вона стала першою українкою, що підкорила сім найвищих вершин планети. Перепливла Босфор. Має чотири вищі освіти, написала книгу "Підкори свій Еверест". Працює мотиваційною спікеркою та коучкою. Їй залишилось піднятись лише на один вулкан, щоб завершити програму сходження на сім найвищих вулканів Землі на семи материках. Ця програма нова: її у 2011 році започаткував вчений Амар Андалкар, позначивши на мапі потрібні вулкани. Альпіністам ідея прийшлася до душі.

LIGA.net поспілкувалась із Тетяною та дізналась, як це – підкорити сім найвищих вершин планети, здолати свій особистий Еверест та почати водити у гори ветеранів із ампутаціями.

"Ні" – це не завжди "ні"

Вона не мріяла про це все. Виросла у Селидовому, навчалась на економіста в Донецьку. Відкрила свою турфірму. Навесні 2014 року склала у валізу літній одяг для відпочинку, та з відпустки у свій дім біля донецького аеропорту уже не повернулась. Тоді там вже були російські військові. Оговтавшись, спитала себе: що далі? Втратила все. Треба починати заново. Що як… Підкорити Еверест?

Нині Тетяна водить у гори ветеранів з ампутаціями. Вона ставить перед собою нову мету вже тоді, коли ще завершує попереднє досягнення. Бо коли, як не зараз.

"Ким я хотіла стати в дитинстві? Хм… Знаєте, не згадаю. Але точно не хотіла бути кухарем. Моє дитинство пройшло в місті Селидове, тато працював шахтарем та водієм, мама – кухаркою в школі, – згадує Тетяна. – Щоранку мама прокидалась о четвертій, щоб встигнути напекти пиріжків на 1200 дітей. Додому поверталась дуже втомленою та ставала робити домашні справи. Мені завжди було її так шкода!.. Якось пиріжки випали на неї з розпеченої духовки, і мама отримала сильні опіки, кілька тижнів не могла нічого робити. Я хотіла жити інакше".

Тетяна згадує, як її дитинство на Донеччині вплинуло на вибір у дорослому житті: "У нашому Селідовому було так: ти або зв'язуєш своє життя з алкоголем та наркотиками, або зі спортом. Думаю, мені пощастило: мій старший на сім років брат – боксер, тож я росла у спортивній атмосфері. Також моя вчителька з малювання практикувала обливання холодною водою. Мені стало цікаво, і вона навчила мене. Батьки не заважали самостійно розвиватись: аби я не шльондрала десь за гаражами. Ми – покоління, що росло з ключем на шиї…".

Корисна звичка прижилась. Нині Тетяна щодня починає свій ранок з крижаної води. Саме обливання стало приводом для першої мандрівки у дитинстві:

"Моя вчителька зібралась їхати на конференцію з обливання у велике місто. Каже, давай, поїхали зі мною, – розповідає Тетяна. – Я була впевнена, що батьки відпустять. Але мала спитати тата, а тато: "ні". Ввечері перепитую, знову чую категоричну відмову. Не сплю всю ніч. Це мала бути моя перша мандрівка, розумієте? Я так хотіла поїхати! Зранку чую, як він голиться електробритвою, бере одеколон, розтирає долонями його по щоках. Іде на кухню, робить бутерброд: хліб після того завжди пах одеколоном. Допиває чай, виходить у під’їзд, і я питаю ще раз, але знову: "Я сказав ні!". І я кричу йому навздогін: "А я сіравно поїду!" Чую: "Роби, що хочеш".

Та поїздка пройшла неймовірно. І саме тоді Тетяна зрозуміла: "ні" – не завжди означає "ні". "Все може змінитись, – каже Тетяна. – Тата уже давно немає з нами. Але високо в горах, коли неймовірно важко йти, я уявляю, що він зі мною. Допомагає нести рюкзак".

Переїзд до Києва, нове життя та гори

Після закінчення школи у Селидовому Тетяні стало тісно. Вона вступила на економічний факультет у Донецьк та переїхала туди. Паралельно працювала у тревел-агентстві. Згодом відкрила власний туристичний бізнес, і він став успішним.

Здавалось, у житті все добре. Тетяна мала гарні статки: квартира та будинок у Донецьку, дві ділянки землі в Криму. Навесні 2014-го збиралась у відпустку на Маврикій: поклала до валізи парео, купальники та поїхала на вокзал.

"А там діти плачуть, жінки прощаються з чоловіками – я не дуже розуміла, що відбувається, – згадує Тетяна. – Сіла на останній поїзд з Донецька. Тоді, звісно, не знала про це. Думала, коли повернусь, все вже вляжеться. Я багато працювала і не звертала уваги на новини, думала, що росіянам не вдасться захопити Донецьк. Проте за цей час росіяни зайшли в місто та окупували його. А 14 червня я приземлилась в аеропорту "Бориспіль". Навколо був хаос. Раптом телефонує знайомий: "Яловчак, що там у вас в Донецьку відбувається?" А я йому: "Я не там, стою в аеропорту, не знаю, як добратись додому". Каже: "Стій. Зараз я тебе заберу".

Кілька місяців Тетяна жила у подруги у Києві: житло "донецьким" тоді здавали неохоче. Зрештою їй вдалося винайняти квартиру, але нове життя ніяк не починалося:

"Це був дуже важкий період, – розповідає Тетяна. – Я залишилась сам-на-сам із собою. Чим займатись? Що робити далі? Я навіть стрибнула з парашутом, аби відчути себе. І раптом подумала: може, піти на Еверест? Спорт був у моєму житті завжди, та гори з’явились не одразу. Пам'ятаю, в дитинстві їздили в Крим до бабусі на картоплю, і я задивлялась на хлопців та дівчат з рюкзаками, гітарами. Вони були такі вільні, їхні очі горіли! Сама я тільки у 2011 році вперше пішла в гори. Поїхала разом із друзями в Перу на 21 день. П’ять із них – було сходження на Мачу-Пікчу".

Підкорити Еверест

У Тетяни зовсім не було досвіду походів у гори, а тут їх одразу привезли на висоту 3300 метрів. Одразу почалась гірська хвороба: "Я встигла забігти в номер, сісти на унітаз та взяти до рук сміттєвий пакет. Думала, що мене залишать і підуть на маршрут самі. Але о четвертій ранку ми всі разом вийшли. Я йшла на силі волі, пересилюючи себе. І ввечері уже почувалась добре. Чи хотілось мені потім ще так мучитись? Та ні. Але хотілось до дивовижних людей, яких можна зустріти тільки високо в горах: дослідників, науковців, рекордсменів".

Тоді ще жодна українка не підіймалась на Еверест, і Тетяна подумала: може, саме час це зробити – стати першою? Досвід є, час і бажання теж. Вона вагалась, чекала на знак, і зрештою дочекалася:

"Це було на парковці. Сильна злива. Я сиджу в машині у відчаї, бо загубилась у житті. Не знаю, що робити далі. Слухаю радіо. Там читання: уривок з книги. Що часом треба вийти з літака на висоті 3000 метрів, перевернути світ та підкорити Еверест. Я подумала: що ж, мені підходить".

Щоб зібрати кошти на експедицію, Тетяна вийшла у публічний простір: зібрала пресконференцію. Заявила: йду на Еверест з вишитим рушником та буду першою українкою, яка гордо стане на вершині:

"Дура, сиди дома, рожай дітей!" – ось що я почула, – згадує Тетяна. – До мене ставились як до блаженної… Спонсора не знайшла. Але це був 2016-й: Джамала виграла Євробачення, злетіла високо в небо "Мрія". Як це я не піднімусь? Свою злість перетворила на енергію. Мені потрібно було 70 тисяч доларів. Я продала свою квартиру у Донецьку та полетіла здійснювати мрію".

Звідки така цифра? Тільки сам перміт – дозвіл від Непалу чи Китаю на сходження, коштує близько 15 тисяч доларів. Туроператори, залежно від кількості послуг, нині просять від 38 до 160 тисяч доларів. Спорядження та квитки – ще плюс 10-15 тисяч доларів.

Тетяна увійшла до складу міжнародної експедиції. В цей же час ще одна українка, Ірина Галай, вирішила піднятися на Еверест. Вона побачила пресконференцію й також загорілась ідеєю стати першою підкорювачкою Евересту. Там, де головне – вижити, з’являється конкуренція:

"Я була в шоці, чесно, – розповідає Тетяна. – Якби я не афішувала сходження – вона б, напевно, теж не пішла. Я поставила все на цю експедицію. Проте… Уже перед самим виходом на вершину зі мною зв’язався мій тренер і попросив пропустити Ірину вперед – на це у неї були особисті причини. Гора – не місце для змагань. Тому я погодилась і піднялась через добу після неї".

Експедиція тривала 50 днів та відбувалась так: спочатку учасники 40 днів жили на висоті 5300 метрів – у базовому таборі. Робили з нього постійні виходи на нову висоту для акліматизації. А потім фінальний тиждень: вихід на гору. 5800 метрів – ночівля, 6000 метрів – ночівля, 7000 метрів – ночівля.

Далі сходження продовжилось у висотному костюмі: дуже теплому комбінезоні та високих чоботах, що розраховані на вкрай низькі температури. Озброїлись кисневими балонами. Ставало все важче. Потім були 7800 метрів і ночівля в холодному наметі. Наступного дня – вихід на висоту 8300 метрів. Це штурмовий табір: найвищий табір, з якого альпіністи виходять на вершину.

"Їсти не можеш, про сон і мови нема. Ти сидиш, впираєшся ногами у камінчик, бо рівного плато немає, і намет стоїть на схилі, – згадує Тетяна. – Чекаєш 12 години ночі і починається штурм. Такий час обраний не просто так: це ідеальне "вікно": рано-вранці досягаєш вершини і встигаєш спуститися нижче "зони смерті" цього ж дня. Спати хочеться шалено, темно, холодно, важко, але рухаєшся до своєї мрії. У такі моменти розумієш, що найважливіше – це життя. Я змогла. Підкорила Еверест, розгорнула рушник. Думала, що крізь мене пройде божественне світло, я стану мудрою та чарівною… Але ні. Зате тепер від пережитого кисневого голодування я часто забуваю імена".

Сім вершин на семи континентах

На спуску Тетяна вирішила: не вийшло стати першою українкою тут – стане першою, якій підкоряться сім найвищих вершин семи континентів.

"На спуску гине найбільше альпіністів, бо не розраховують свої сили. Мене хитало, рухалась мляво, нечітко. Хотілося присісти подрімати… Але це був би не сон. Я дивилась на тіла тих, хто назавжди лишився на схилах і казала собі: "Зберись, Яловчак, бо будеш таким же жмуріком". У таборі на висоті 6400 метрів я нарешті зняла шкарпетки. Вони були вологі від крові: нігті знялись разом з ними".

Російський Ельбрус Тетяна підкорила ще у 2013 році. Африканську Кіліманджаро у 2012-му та Південноамериканську Аконкагуа у 2015 році. Ще на чотири найвищі вершини їй вдалося піднятись за 2017 рік.

"Найскладнішою для мене стала гора Деналі на Алясці, – згадує Тетяна. – Ми два тижні не могли почати сходження, бо йшов сніг. Хоча як ішов. Випав весь сніг, весь, що міг випасти! Нарешті розвиднілось. Ми піднялись на вершину, хоч це було вкрай важко. На спуску йшли у снігоступах. Постійно опускали перед собою двометровий щуп, щоб розбити табір на твердій поверхні, а не на тріщині, прикритій снігом. Знайшли таке місце та присіли перепочити. Бачите картинку? Нічна Аляска після жахливої негоди в період білих ночей. На схилі нас четверо: я і три хлопця – тільки наша команда. І назустріч піднімається група! Як думаєте, хто там? Ірина Галай!.. Так, вона хотіла і сім вершин першою підкорити. Але ще досі цього не зробила".

Допомагати ветеранам та долати себе

Щаслива Тетяна отримала нарешті визнання та рекорд України. Написала та видала книгу "Підкори свій Еверест", де не кличе у гори, а закликає йти до своїх мрій. Стала мотиваційною спікеркою та коучкою. Після вершин занурилась у воду: перепливла Босфор. Зараз завершує програму семи найвищих вулканів: залишився ще один. З початком повномасштабного вторгнення особисті перемоги відклала на другий план та працює задля однієї, спільної:

"Багато волонтерю, їжджу до військових. Дуже хочу, аби вони відчували підтримку, – розповідає Тетяна. – Ще одна моя мета – мотивувати ветеранів з ампутаціями жити повноцінним життям. Я подивилась документалку про британця з ампутацією вище коліна, якому допомогли піднятись на Еверест. А що у нас? Почала дізнаватись: ніхто такого не робить. Отже, буду робити я! Звісно, не так високо. Думала, буде черга ветеранів з ампутаціями піти зі мною в гори… Жодного охочого. Я звернулась в одну організацію, що займається протезуванням, в іншу: може, хтось захоче? Ні. Відмови. Випадково зустрілась з піарником Третьої штурмової, пожалілась. І він мене познайомив з Олегом Шаховим – ветераном з ампутацією кисті руки. Ми вирішили йти на Казбек".

Спонсори знову не квапились виділяти кошти на це. Підтримав проєкт бізнесмен – хороший знайомий Тетяни. Олег вперше був у горах:

"Йому було дуже важко. Але він ішов не за себе, а за побратимів. Напролом. Казав: "Я з Третьої штурмової". І в цьому було стільки сили! Восени минулого року Казбек висотою 5054 метрів підкорився йому. Далі ми мали йти на Кіліманджаро, все було готово. Мали дату вильоту, але загострилась хронічна хвороба Олега. Звернулась до центру "Титанові": вони знайшли мені Степана Коробкіна. У нього висока ампутація правої руки, у нас – лише тиждень на підготовку. Він ніколи не був у горах, але все одно погодився".

Степан піднявся на висоту 5756 метрів і встановив рекорд України: найвища вершина, куди піднялась людина з ампутацією.

"Ми були в експедиції п’ять днів, – розповідає Тетяна. – Перші три Степану було зле: наслідки 32-х операцій з наркозом. Проте він все одно йшов".

Сама Тетяна добре знає, як важко відновлюватись після травм: мала розрив зв’язки під коліном. Операція, тривала реабілітація. Повна заборона займатись будь-яким спортом. Але Тетяну це не влаштувало:

"Не можна ходити в гори, одягати підбори. Пам’ятаю, як іду, кульгаючи, і якась бабуся дивиться на мене й каже: "Ой, така молода, а вже калічка". Я не погодилась. Пішла в басейн закачувати м’язи. Далі – тривалі піші прогулянки. Через біль, через "не можу", я привела себе у форму. Досі люблю довго гуляти. Причому без музики чи подкастів: так складніше. Високо в горах музики не буде. Тільки монотонний рух. Це, насправді, дуже нудно. Та, долаючи це "нудно", ще раз доводиш собі: ти можеш все. Бо якщо ти не підкориш свій Еверест, хтось зробить це за тебе. До речі, скоро веду до Евересту бійців ГУР. Тільки тсс, про це поки не можна розповідати".