Багатодітна мама з Покровська: Мої діти нарешті мають дім, а я маю сили жити далі

Навіть коли болить душа, любляча мама завжди усміхається до своїх дітей. Підтримка синів і доньки стала рушійною силою і для Марини Гужвій, яка раптово, як і тисячі українських сімей, втратила все. Про те, як заради дітей жінка крок за кроком будує нове життя, про дім для родини з Покровська, а також про те, як зараз живеться цій родині у «містечку Хансена» - читайте у матеріалі Коротко про.

Три сім’ї в одній хаті

Поховала чоловіка, втратила житло і звичне життя, але не впала у відчай.

- Тримаюся на цьому світі завдяки своїм дітям, - каже Коротко про багатодітна матір Марина Гужвій. – Вони дають мені сили не опустити руки, а продовжувати боротися. Мої діти – мій основний ресурс, моя сила.
Марина Гужвій родом з Покровська (Донеччина). Разом з чоловіком Олегом і двома дітьми, на той час 13-річним Максимом і 9-річною Іринкою, жили у рідному місті щасливо до війни: мріяли, будували плани на майбутнє. А ще чекали на поповнення в сім’ї.
- Коли почалося повномасштабне вторгнення в Україну, я вже була вагітна, - пригадує Марина. – На початках війни в Покровську було ще тихо. Хоча всі розуміли: буде наступ ворогів, будуть обстріли міста. Так як я була вагітна, до того ж на руках двоє дітей, вирішили переїхати у більш тиху місцину. Тимчасово (усміхається. – Авт.). Разом зі свекрами і сім’єю чоловікового брата нашвидкуруч зібралися і поїхали до далеких родичів на Кіровоградщину в село Зелений Барвінок. Там нас поселили у стареньку хатину, де давно ніхто не жив. Зізнаюся, спочатку було дуже важко. Особливо морально.

Допікали ще й відсутність зручностей у новій-старій хаті: воду доводилося тягати з криниці, дім важко було отопити (відсирів за ті роки, поки там ніхто не жив), туалет на вулиці. Але очі бояться, а руки роблять. День за днем – і переселенці привели хатину до ладу.

- А за деякий час я з чоловіком і дітьми переїхали до іншої домівки, - розповідає Марина. – Тоді ж народила довгожданого синочка Ромчика. Життя поступово налагоджувалося, та прийшла нова біда.

Розривалася між дітьми і хворим чоловіком

Нова біда прийшла несподівано. Захворів чоловік Марини - Олег. Спочатку йому поставили діагноз «двостороння пневмонія», а згодом ошелешили словами «у вас рак легень 4-ї стадії».

Після першої хіміотерапії чоловікові відчутно погіршало. І він заявив, що хоче повернутися до рідного Покровська.

З новонародженим сином, двома старшими дітьми і смертельно хворим чоловіком Марина повернулася до Покровська. На той час у місті все частіше звучали вибухи.

- Вдома почалося моє персональне пекло, - пригадує Марина. – Я розривалася між дітьми і чоловіком. Діти потребували моєї уваги, чоловік теж, а ще я бачила, що він згасає на очах. Час від часу до нас приїздили його батьки, які трохи допомагали, і фізично, і морально. Але дива не сталося. 30 грудня, напередодні 2024 року, Олег помер. Я залишилася у Покровську сама з дітьми, без родини і друзів, тому що всі роз’їхалися.

Одного дня на мобільний Марини зателефонувала її давня знайома з Київщини Інна. Жінка знала про горе, що сталося у родині Гужвій, і запропонувала свій дім.

- Інна тоді знайшла правильні слова, які відгукнулися в моїй душі, - пригадує Марина Гужвій. – Нагадала, що мене в Покровську вже нічого не тримає, не залишилося ні рідних (я сирота), ні друзів, ще й стріляють. Я довго сумнівалася, їхати чи ні. І коли вибухи стали щоденними, вирішила, що пора. Взяла дітей, кота і переїхала на Київщину до подруги. За те, що дала нам прихисток, буду вдячна їй до кінця свого життя.

Новий дім

Але у подруги Марина прожила недовго. Одного дня за вечерею Інна розповіла своїй гості про програму для переселенців, за якою таким людям дають житло. Марина посміялася, мовляв, що за казочки. Але подруга все ж переконала її заповнити анкету.

- Я відповіла на велику кількість питань і стала чекати на відповідь, - пригадує Марина. – Тиждень-другий – тиша. А я вже мрію про власний дім, де буду жити зі своїми дітьми (сміється. – Авт.). Вирішила зателефонувати по вказаному на сайті номеру телефона. Так і зробила. За деякий час зі мною зв’язався представник фонду «До України з любов'ю». Ми поспілкувалися через відеозв’язок, і я почула слова: "вітаю вас, ви пройшли". І з 14 червня 2024 року ми живемо у «містечку Хансена». 

Це комплекс житлових будинків для родин, які втратили домівку через російське вторгнення. Засновник та благодійник проєкту - американець Делл Лой Хансен. Порядок заселення визначається американським благодійним фондом "До України з любов'ю".

Оселі надають у безкоштовне користування до 5 років. Зараз такі поселення є на території Софіївської Борщагівки, села Тарасівка (Боярська територіальна громада), в селі Колонщина (Макарівська ТГ).

- Всі наші сусіди - переселенці, - каже Марина. – Більшість - мами з дітьми. Пам’ятаю, я була шокована, коли зайшла в квартиру. Там було все: від меблів до тарілок на кухні.

Зараз Марина не працює, доглядає за Ромчиком, який тільки-но пішов у садок. Двоє старших дітей, 16-річний Максим і 12-річна Ірина, навчаються у ліцеї міста Боярка.

- З навчанням важко, три роки онлайн далися взнаки, - жаліється Марина. – Хоч вони і до репетиторів ходили, та все ж прогалини є, пробуємо надолужити. Вони знають, що це важливо. Але бачу, що і смерть батька, і пережите у Покровську вплинуло на їхній емоційний стан.

Про рідний Покровськ Марина кожного дня читає новини. Зі сльозами на очах дізнається, як її місто стирають з лиця землі. Також дізналася, що її житло знищене.

- Буває, вкладу дітей спати, вийду в іншу кімнату і заливаюся сльозами, - каже Марина. – Зверталася за допомогою до психолога, і, скажу вам, трохи полегшало. Але головна моя сила – це мої діти. Заради них я беру себе в руки і йду в новий день.

Дякуємо благодійному фонду «Незламні матусі» за допомогу у підготовці статті.