Чому Україна оголосила Угорщині публічний демарш

Україна зрозуміла: задобрювання Будапешта не приносить результатів. Тому зараз ми опинилися в ситуації, коли обидві сторони пішли на ескалацію.

З приводу ситуації, яка склалася між Україною і Угорщиною, треба розглядати декілька складових: двосторонні відносини, відносини Будапешта з Брюсселем і, зрештою, трикутник Будапешт–Брюссель–Київ, де Брюссель і Київ прагнуть розпочати переговори щодо європейської інтеграції, відкрити необхідні кластери, а Будапешт це блокує.

Україна зі свого боку зробила декілька кроків, щоб задовольнити вимоги Будапешта у питанні національних меншин. Це були й зміни до законодавства, які Україна вносила після консультацій з Венеційською комісією впродовж кількох років, включно із законом про національні меншини та спільноти, який Україна редагувала на запити угорської сторони та Венеційської комісії.

Потім Угорщина виступила зі своїм планом з 11 вимогами. Україна також намагалася вести діалог з цього приводу. Нагадаю, що перший закордонний візит міністра Сибіги був до Будапешта. Нещодавно у Будапешті перебувала Ольга Стефанішина, плануються інші поїздки. Але все це не давало результатів, тому що складається враження, що угорська сторона лише використовує питання національних меншин як привід.

Але причини є іншими. Угорська сторона навіть почала просувати нову ідею про те, що Україна і Молдова не можуть перебувати в одному пакеті, мовляв, Молдова може значно швидше інтегруватися до ЄС, а перед Україною надалі стоятимуть проблеми.

Зараз існує ризик, що до угорських голосів доєднаються голоси інших країн Європейського Союзу. Зокрема, якщо станеться таке нещастя і президентом Румунії оберуть Джорджа Сіміоне, він також підтримуватиме питання національних меншин – він уже робив відповідні заяви. Тому припускаю, що Україна зрозуміла: задобрювання Будапешта не приносить результатів. Тому і вдалася до демаршу з акцією Служби безпеки України, коли були затримані люди, які шпигували на користь Угорщини.

Насправді це не поодинокий випадок. Ми знаємо, що такі випадки шпигування трапляються досить часто. Згадаймо історію, коли Сполучені Штати шпигували за Німеччиною — потім Барак Обама жартома навіть подарував Ангелі Меркель мобільний телефон: мовляв, ми вас прослуховували, але перепрошуємо за ці незручності. Але зазвичай подібне не виносять на публіку. Сторони домовляються між собою: Україна мала б повідомити своїми каналами Будапешт про інцидент, а Будапешт мав би якось притомно відреагувати — в ідеалі вибачитись, у гіршому випадку — просто промовчати.

Але ми пішли іншим шляхом: Україна зробила публічну заяву, і Будапешт відповів ескалацією — на повідомлення про затримання шпигунів відповів висилкою українських дипломатів. Україна вчинила дзеркально — і це абсолютно прийнятна практика в міжнародних відносинах.

Дуже часто ми стикаємося з тим, що коли висилають дипломатів з однієї країни, візаві роблять дзеркальний жест — причому для цього дипломатам не обов’язково бути якось пов’язаними з секретними службами. Це просто "кількість на кількість".

Зараз ми опинилися в ситуації, коли обидві сторони пішли на ескалацію. Очевидно, що необхідним є втручання третьої сторони, а саме — Європейського Союзу.

ЄС може втрутитися в цю ситуацію кількома способами. Перший спосіб — це політичні домовленості. Тобто ЄС може довести до відома Будапешта, що причиною ескалації є зовсім не питання прав національних меншин, а просто недружні відносини між Угорщиною та Україною. І відповідно — ця причина не повинна впливати на перебіг відносин України та Європейського Союзу. Адже в цьому випадку йдеться не про інтереси ЄС, а виключно про інтереси уряду Віктора Орбана.

Тиснучи політичними важелями, можна було б принаймні досягти того, щоб сказати: добре, ваші двосторонні відносини — це ваша справа, але вони не повинні блокувати перемовини щодо відкриття переговорних кластерів з Україною.

Інший підхід — більш публічний. Його, очевидно, буде застосовано, якщо Угорщина продовжить ескалацію.Цей підхід полягає в розкручуванні теми сьомої статті Договору про ЄС — а саме про позбавлення країни-порушника права голосу в Раді ЄС. Стаття 7 має три підрозділи:

До 7.3 ми ще не дійшли, а вже зараз багато хто непокоїться, що навіть якщо ми дійдемо до неї, то інші країни ЄС можуть заблокувати це рішення, оскільки воно має ухвалюватися одноголосно — за винятком країни-порушника. Орбан розраховує на те, що або Фіцо, або Бабіш (якщо його оберуть у Чехії), або Сіміон (якщо він переможе у Румунії) — можуть заблокувати таке рішення. Але стаття 7.2 — це крок до 7.3. Якщо ЄС почне її застосовувати вже зараз, це буде потужний сигнал Орбану про те, що Європейський Союз готовий діяти динамічно — не чекаючи виборів у Чехії чи Румунії. Як і про те, що ЄС справді готовий позбавити Угорщинуправа голосу.

Це, своєю чергою, матиме ефект у кількох площинах. Орбан, звісно, не хоче втратити право голосу у переговорах щодо вступу України до ЄС. Але ще менше він хоче втратити це право саме зараз — коли Європейський Союз готується до формування нового бюджету на наступні сім років. І це ще один вагомий аргумент, який може використати ЄС.

Якщо говорити про позиції окремих держав-членів ЄС — тут ми вступаємо в сферу припущень. Бо не зовсім зрозуміло, якою буде позиція, наприклад, нового німецького уряду. Очевидно, Німеччина має найбільший вплив серед країн ЄС, оскільки близько 25% прямих іноземних інвестицій в економіку Угорщини — це саме німецькі інвестиції. І якщо Німеччина захоче натиснути — вона зможе це зробити.

Ще один важливий фактор — це позиція адміністрації США. Протягом усього періоду президентства Джо Байдена Орбан робив ставку на те, що Байден піде, а на його місце прийде Дональд Трамп. І з Трампом у Орбана дійсно були хороші стосунки. Це правда. Трамп приймав Орбана у себе, щоправда іноді плутав його з Ердоганом — але факт у тому, що він ставився до нього з прихильністю більше, ніж до інших лідерів Європи.

Проте позиція адміністрації США зараз не зовсім зрозуміла. З одного боку, нещодавно були зняті санкції з окремих угорських посадовців — зокрема, з Антала Рогана, близького до Орбана, проти якого адміністрація Байдена раніше запровадила санкції. З іншого боку, Угорщина протягом останнього часу "розпоясалася" і активно поглиблює співпрацю з Китаєм, оголошує про відкриття нових заводів з виробництва електродвигунів, електромобілів тощо.

Якщо Трамп промовчить щодо цього — Орбан вважатиме, що все під контролем і навіть у разі тиску з боку ЄС, США його підтримають. Але якщо Трамп раптом роздратується — а ми ніколи достеменно не знаємо, як він відреагує — то Орбан може дуже швидко змінити тональність.

Обран – дуже чутлива політична фігура, яка швидко переналаштовує свої підходи, коли бачить, що "пахне смаженим". Якщо Трамп відмовиться підтримувати Орбана — останній миттєво скоригує курс. І ми, можливо, швидко забудемо про всю цю ескалацію — як між Будапештом і Брюсселем, так і між Будапештом і Києвом.

У той же час, Угорщина дійсно озброюється і переозброюється — і це триває вже деякий час. Більше того, ходили чутки, що Угорщина планує довести свої збройні сили до рівня сусідньої Румунії. Хоча економічно ситуація може бути різною, Румунія — щонайменше вдвічі більша за населенням.

Тобто Угорщина готова збільшити свій військовий потенціал до рівня армії, що принаймні вдвічі більша за її поточну.

Щодо військового втручання — мені здається, що на пряме військове втручання, тобто атаку, Орбан навряд чи наважиться, і навряд чи він готовий віддати такі накази. Я не виключаю, що у 2022 році, коли було незрозуміло, як довго протримається українська армія, коли було невідомо, чи зможемо ми стримати російську навалу, а також коли лунали заяви про те, що за два-три дні вони вже будуть з парадом у Києві, Орбан міг розглядати певні сценарії. Зокрема, не як військовий напад на Україну, а як операцію з "захисту угорців" в Україні.

Але з того часу українська армія продемонструвала свою спроможність — ми вистояли. І наразі говорити про захист угорців на Закарпатті взагалі не доводиться, адже, дякувати Богу, Росія занадто далеко від цього регіону. Тому я не виключаю, що подібні плани могли існувати, але сумніваюся, що вони залишаються актуальними на сьогодні.

Сергій Герасимчук, заступник виконавчого директора, директор програми регіональних ініціатив та сусідства Ради зовнішньої політики "Українська призма", спеціально для Главреду